39. Поняття і види речового права

Речові права — це права, що забезпечують задоволення інтересів власника шляхом безпосереднього впливу на річ, яка перебуває у сфері його господарювання.

Головне місце в системі речових прав посідає право власності, оскільки право власності — це право на свою річ, тому воно і породжує повне панування над річчю. Суть права на чужі речі полягає в тому, що особа може користуватися чужою річчю, а інколи навіть розпоряджатися нею. До речових прав належать права, похідні і залежні від права власності, які виникають як за волею власника, так і відповідно до закону. ЦК до речових прав, крім права власності, відносить і речові права на чуже майно (статті 395—417).

Право на чужу річ має наступні особливості:

- є похідним від права власності;

- має обмежений характер і його обсяг вужче, ніж право власності;

- зберігається при зміні власника;

- захищається такими ж способами, як і право власності;

- може захищатися і від власника.

У ст. 395 ЦК наведено перелік прав на чуже майно, який не є вичерпним:

а) право володіння;

б) право користування (сервітут);

в) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

г) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Право на чужу річ є важливим речовим правом. В цьому випадку право власності на річ належить одній особі, в той час як інша особа має на цю річ певне речове право, але обмежене за змістом. Скажімо, ми маємо посеред поля ділянку, на якій посадили картоплю. Оскільки у нас з вами, як правило, гелікоптера немає, для того, щоб восени вивезти картоплю, необхідно отримати дозвіл на проїзд вантажівкою у власника сусідньої земельної ділянки, тобто своєрідний дозвіл на використання чужого майна, оскільки без допомоги сусіда наше право власника може перетворитися на своєрідну фікцію, мертве право.

Право володіння. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично утримує його у себе. Володіння може бути як законним, так і незаконним. Право володіння виникає внаслідок договору, який укладено із власником.

40. Об’єкти речових прав в міжнародному приватному праві.

Об’єктами речових прав є майно. До майна, насамперед, належать річ, сукупність речей, а також електроенергія та газ, інші види енергії й сировини, що виходять за межі традиційного розуміння речей. Коло об’єктів речових прав розширюється за рахунок розробленої в зарубіжній доктрині концепції «безтілес­ного майна», під яким розуміють так званий ідеальний майновий об’єкт, що має вартість і грошову оцінку, але не є матеріальним.

За сучасною концепцією власності до «безтілесного майна» належать технічні й нетехнічні об’єкти промислової власності (винаходи, «ноу-хау», промислові зразки й товарні знаки, фірмові найменування та ін.), а також об’єкти фінансової та комерційної власності[1], що виступають у вигляді права вимоги по грошових і товаророзпорядчих документах (облігації, векселі, чеки, паї, коносаменти й ін.). До них застосовують правила користування й відчуження як матеріальних об’єктів власності, вони стають предметом купівлі-продажу та інших ринкових операцій. У результаті так зване «безтілесне майно» використовується як самостійні майнові цінності. Разом з тим, права з цінних паперів, патентні права на винаходи і т.п. істотно відрізняються від прав на матеріальні об’єкти. Зокрема, щодо них не застосовується саме поняття володіння; воно прийнятне лише до документа, що є матеріальною формою фіксації відповідних прав.

Існування таких об’єктів права власності, як права вимоги, у деяких країнах (наприклад у ФРН) з юридичної точки зору утруд­нене, оскільки, згідно з НЦУ, об’єктом права можуть бути тільки речі. В інших країнах, зокрема у Франції, така можливість у принципі допускається положеннями цивільного кодексу про заставу боргових вимог, сервітутів і т. ін.

У країнах англо-американської системи права коло об’єктів права власності більш широке, аніж у континентальному праві: поряд з матеріальними об’єктами права власності є так звані «речі у вимозі»: грошові зобов’язання, оборотні документи, акції, паї, облігації; авторські права, патентні права, товарні знаки, фір­мові найменування, пенсії, ануітети (вид державної позики, з якої кредитор одержує ренту). У цій правовій системі відстоюється концепція виключних прав на такі цінності, тоді як у романо-германській поширена суто власницька концепція. Однак практика всіх країн зазвичай переносить на право промислової, фінансової й комерційної власності режим, встановлений для матеріальних об’єктів.

Класифікація об’єктів речового права існує в усіх цивільно-правових системах. Вона здійснюється відповідно до природних властивостей об’єктів, тому основним є розподіл речей на рухомі й нерухомі. Нерухомість визначають за фізичними ознаками (нерозривний зв’язок із землею) та юридичними (ускладнена процедура відчуження). Нерухомі речі мають індивідуальні ознаки та є незамінними, а рухомі можуть переміщуватися в просторі та в більшості випадків можуть бути замінені іншими однорідними речами, хоча можуть бути і незамінними. До нерухомості належать земля й безпосередньо пов’язані з нею або невіддільні від неї речі — будівлі, споруди, рослини на корені та ін. Деякі з них можуть набувати статусу рухомих речей. Усі інші речі розглядаються як рухомі (рухомість).

Разом з тим, існують певні особливості у різних національних системах. Здебільшого це стосується визнання нерухомими деяких речей, які за своїми природними властивостями є рухомими. У Франції до нерухомих речей, окрім названих (земля та ін.), закон і практика відносять автомобілі, інші транспортні засоби, інструменти й сировину, що використовуються на підприємстві, сільськогосподарські знаряддя та худоба в маєтку і т.п. Якщо ці об’єкти будуть виділені зі складу маєтку, то вони розглядатимуться як рухомі. Поняття «нерухомість» охоплює й встановлені на землю речові права — сервітути, узуфрукт, іпотека.

У цивільному праві ФРН нерухомістю вважаються виключно матеріальні об’єкти: земля, складові частини земельної ділянки, під якими маються на увазі речі, міцно пов’язані із землею, — будинки, рослини на корені, висаджене в ґрунт насіння, а також права, що пов’язані з правом власності на дану земельну ділянку. Рухомістю є все, що не є земельною ділянкою чи його складовою частиною.

Особливості в поділі речей на рухомі й нерухомі існують в праві Англії та більшості штатів США[2]. У праві США нерухомістю вважається земна кора й все, що нерозривно з нею пов’язане, а рухомістю — речі, які можуть слідувати за власником у разі переміщенні його в просторі. Самі терміни «рухоме» і «нерухоме» майно застосовуються, переважно, у відносинах з іноземним елементом, які регулюються міжнародним приватним правом; у внутрішніх відносинах застосовується дещо інший підхід.

В англійському праві існує поділ майна на реальне (real property) і персональне (personal property) залежно від різних форм його позовного захисту. До реального відносять майно, щодо якого може бути пред’явлено реальний позов — позов про відновлення володіння. Реальне майно охоплює землю й об’єкти, що мають з нею істотний зв’язок: будівлі, врожай на корені, худоба на фермі та ін. Усі інші види майна відносять до персонального — майна, яке захищається персональним позовом, тобто спрямованим на одержання грошової компенсації.

У відносинах з іноземним елементом персональне майно, що відоме як рухомість (chattels), поділяється на два класи: рухомість реальна (chattels real) і рухомість персональна (shattels personal). Рухомості персональні поділяють, у свою чергу, на речі у володінні (choses in possession) і речі у вимозі (choses in action). Речі у володінні — це рухомі речі, а речі у вимозі — це так звана «невловима власність» (intangible property): грошові вимоги й деякі інші «нематеріальні» об’єкти (об’єкти права промислової влас­ності та ін.).

Для угод з рухомими речами, як правило, не встановлюються особливі вимоги до формальностей, однак практично в усіх правових системах існують особливі правила укладання угод з нерухомими речами. Насамперед вони підкоряються так званій вимозі гласності: угода повинна бути укладена обов’язково в письмовій формі, як правило, нотаріально посвідчена та зареєстрована в спеціальному державному реєстрі — поземельній книзі, реєстрі земельних ділянок, будинків тощо.

За законодавством ФРН встановлено правило, згідно з яким будь-яке речове право на нерухоме майно (як виникнення, так і припинення) має бути занесено в поземельну книгу (державний реєстр). У випадку колізії прав перевага буде визнана за правом, яке зафіксоване в поземельній книзі раніше.

За правом Франції всі угоди про встановлення чи відчуження речових прав на нерухоме майно повинні також реєструватися в офіційному реєстрі. Це не є умовою дійсності, оскільки угоди про встановлення права на нерухомість дійсні з моменту їх укладення. Однак права осіб за такою угодою, якщо вона не зареєстрована в реєстрі, не можуть протиставлятися правам третіх осіб на це майно через відсутність публічності (гласності) угоди.В Англії сам по собі договір про відчуження землі або іншого реального майна ще не породжує переходу права власності. Необхідний спеціальний акт, під час здійснення якого компетентний орган (спеціальні контори) перевіряє законність угоди, а до його вчинення виникають відносини довірчої власності.