Поняття ментальності в культурологічному аспекті

Останнім часом термін ментальність широко функціонує в науковій, науково-публіцистичній літературі, засобах масової інформації тощо.Сучасні джерела інтерпретують його досить неоднозначно й свідчать про можливість застосування як щодо конкретного індивіда, так і для характеристики того чи іншого угруповання. Цим, на наш погляд, зумовлена необхідність дещо уточнити значення терміна ментальність в контексті даного посібника.

Як відомо, термін ментальність (або менталітет) – французького походження. Одними з перших його почали використовувати французькі вчені, представники школи «Анналів», орієнтуючись на пошуки глобальних, стійких структур людської свідомості. Отже, семантика цього слова пов’язана з поняттями свідомість, мислення, розум, що за своєю суттю є складними й багатогранними. Для підтвердження сказаного проаналізуємо декілька найбільш відомих визначень. Так, в одному з філософських словників менталітет витлумачується як «сукупність розумових установок, звичок мислення, фундаментальних вірувань індивіда». Як бачимо, це визначення наголошує на індивідуальних розумових і мисленнєвих особливостях людини. Дещо під іншим кутом зору розглядає це поняття А.Я.Гуревич, який розуміє ментальність як «наявність у людей того чи іншого суспільства певного спільного розумового інструментарію, психологічного оснащення, яке дає їм можливість по-своєму усвідомлювати світ і самих себе». Отже, автор звертає увагу на те, що специфічний спосіб мислення і відчуття може виявлятися на рівні певного колективу людей – «соціальної або культурної спільності». З огляду на викладене вище, видається цілком прийнятним твердження М.Т.Юрія, що «за своєю структурою менталітет включає в себе передусім дещо колективне...». Колективом, у межах якого реалізується той чи інший менталітет, може бути як народ, нація, так і значно більша спільнота, що не вкладається в межі одного етносу. У роботах Л.М.Гумільова такі складні системи, утворені внаслідок об’єднання декількох етносів, отримали назву «суперетнос». Наприклад, Візантійська цивілізація розглядається як суперетнос, що складався з греків, єгиптян, сирійців, грузинів, вірменів, слов’ян. У цьому випадку представників різних етнічних груп об’єднувала християнська ідеологія, яка визначала спосіб мислення людей, формувала уявлення про навколишній світ і місце людини в ньому, пропонувала певну систему духовних і матеріальних цінностей. Ця складна система як певний тип культури протиставлялася іншим системам із властивими їм способами мислення. Отже, ментальність у широкому значенні, на наш погляд, можна витлумачувати як специфічний спосіб мислення, своєрідне світосприйняття, властиве представникам тієї чи іншої культури. Таке розуміння поняття ментальність дозволяє застосовувати його щодо будь-якої культури (як у синхронії, так і в діахронії). У більш вузькому значенні ментальність можна розглядати на рівні нації, народу (чи будь-якої іншої соціальної групи, яка протиставляє себе іншим колективам на основі компліментарності – «підсвідомого відчуття взаємної симпатії і спільності людей, яке визначає протиставлення «ми / вони» і поділ на «своїх» і «чужих»).

Щодо широкого значення, на перший погляд, проблема «специфічного способу мислення» може видаватися дещо «надуманою». Сприймаючи предмети і явища навколишнього світу, людина в більшості випадків вважає притаманні їй відчуття і враження «єдино можливими», а свій стереотип поведінки – своєрідним еталоном для оцінювання поведінки інших людей. Тут спрацьовує так званий «принцип аналогії», відомий в історії людства ще з первісної доби: наші далекі пращури, не виокремлюючи себе зі світу природи, наділяли властивими їм відчуттями болю, страху, голоду, задоволення тощо все, що їх оточувало. Наприклад, тобі боляче, якщо вдарився ногою об камінь, але боляче й каменю; тобі страшно, якщо гуркоче грім, а очі засліплює блискавка – ти шукаєш якоїсь схованки, пригинаючись до землі під холодними струменями, що ллються на тебе з неба, а до тебе простягають віти (руки) налякані дерева, які теж хочуть кудись сховатися і від страху пригинаються до землі після кожного нового спалаху блискавки. Таке сприйняття світу, на думку багатьох дослідників, було цілком природним для первісної людини. Звичайно ж, сучасна («цивілізована») людина в аналогічній ситуації не буде ототожнювати себе з каменем чи деревом. Разом з тим, події повсякденного життя нерідко доводять наше підсвідоме прагнення бачити в людях, що нас оточують, таких собі «однодумців», які в певній знайомій нам ситуації повинні відчувати те ж саме, що відчуваємо ми, і діяти так, як це ми собі уявляємо, орієнтуючись на особистий життєвий досвід. При цьому ми не завжди враховуємо, що чужий життєвий досвід не дорівнює нашому, а стереотип поведінки нашого «однодумця», «запрограмований» нами на основі власного світовідчуття, може не спрацювати саме тому, що світовідчуття іншої людини суттєво відрізняється від нашого. Таким чином, наш «потенційний однодумець» часто «не виправдовує надій», поводиться (в нашому розумінні) неправильно, що викликає у нас подив чи навіть обурення. На користь викладених вище міркувань свідчать численні приклади: від подій, відомих нам із підручників історії до актуальних проблем сьогодення, зокрема – «вічне» непорозуміння «батьків і дітей» (старшого й молодшого поколінь), міжнаціональні й релігійні конфлікти тощо. Цікавими в цьому плані також є широко відомі фольклорні твори про представників різних етносів, основу сюжету яких становлять тонко підмічені національні риси характеру, стереотипи поведінки, нетипові для народу-«автора», або ж анекдоти, які ілюструють стереотипи мислення на професійному чи соціальному рівні. Отже, мусимо визнати, що проблема «специфічного світосприйняття» існує. Відповідно, предмети і явища об’єктивної дійсності можуть сприйматися по-різному. Усвідомлення цього факту надає людству можливість позитивно розв’язувати досить непрості комунікативні завдання, що подекуди можуть мати глобальний характер.

У зв’язку з цим постає питання про причини існування своєрідних і неповторних поглядів та уявлень, характерів, традицій і стереотипів поведінки представників різних культур. Виникає необхідність з’ясування факторів, які зумовлюють формування ментальності.

З огляду на те, що ментальність, як уже зазначалося, являє собою специфічний спосіб мислення, своєрідне світосприйняття, можна стверджувати, що вона визначає характер взаємодії людського колективу з навколишнім світом. Ця взаємодія, у свою чергу, починається з осмислення навколишнього світу. Невід’ємною складовою цього процесу є самоусвідомлення людини – члена тієї чи іншої спільноти. Самоусвідомлення ж передбачає встановлення часо-просторових координат. Отже, для кожного типу культури характерне певне сприйняття часу і простору, а також визначення місця людини у створеній її уявою часо-просторовій моделі. Ще в первісну епоху людина почала з’ясовувати свої часо-просторові координати, усвідомлюючи, що вона існує «десь» і «колись». Це практично виявлялося, зокрема, в обов’язковому для всіх членів племені засвоєнні інформації про межі своєї території, про зв’язок поколінь, у виробленні системи відліку часу тощо. Усім іншим типам культур так само притаманне власне відчуття часу й простору, зумовлене впливом певних чинників. Слід наголосити, що в будь-якому випадку воно було суб’єктивним, тоді як єдиний абсолютний час є об’єктивною реальністю.

Серед найважливіших факторів, які формують світосприйняття, можна виділити географічний та історичний.

Географічний фактор на ранніх етапах формування етнічних груп відігравав вирішальну роль, оскільки визначав міфологічні уявлення про організацію світового простору. Виникнення із первинного Хаосу певного світопорядку (Космосу) асоціювалося з зародженням Всесвіту. Всесвіт мислився як впорядкований простір, який ставав для людини життєвим саме завдяки встановленому порядку. Уявлення про світовий порядок у кожному конкретному випадку визначалися географічними особливостями місцевості, зокрема – кліматичними умовами, особливостями ґрунту, рельєфом. Так, наприклад, модель світу, згідно з давньоєгипетськими міфами, складалася з Нілу земного, Нілу небесного й Нілу підземного. Бог сонця Ра вдень подорожував водами небесного Нілу, а на ніч спускався в потойбічний світ, де протікав Ніл підземний, і, після суворих випробувань, що випадали на його долю, перемігши злі сили, щасливо повертався на небо, завдяки чому починався новий день. Отже, обожнювана річка, яка дарувала життя й визначала життєвий простір серед пустель, являла собою основний елемент міфологічної моделі світу єгиптян.

Аналіз різних міфологічних моделей світу доводить, що їх наповнення в кожному конкретному випадку залежить від особливостей рельєфу території етнічного поселення. Якщо в зоні проживання людської спільноти є річка, гора, вулкан тощо, вони обов’язково знаходять відображення у відповідній картині світу.

Під впливом географічних умов проживання формується характер того чи їншого етносу. Так, войовничі племена вікінгів були змушені пристосовуватися до суворих умов північної природи: постійного холоду, скелястого рельєфу, кам’янистого ґрунту, непридатного для обробітку. Перебуваючи в стані «постійної боротьби за виживання», ці етнічні групи виробили в собі мужність, витривалість і навіть деяку жорстокість, яка виявлялася у війнах за території, більш придатні для існування. Що ж до ментальності українців, Г.Лозко слушно зазначає, що родючі ґрунти України сприяли «закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою». Проте відзначається й відсутність активності, адже «плодюча земля обдаровує людину без особливих на те потуг».

Рослинний і тваринний світ, зумовлений географічними чинниками, є невід’ємною частиною світоглядних уявлень людини. Флора і фауна впливають на формування релігійних вірувань і пов’язаних із ними магічно-обрядових дій і ритуалів. Звірі й птахи, асоціюючись із тією чи іншою стихією, допомагають людині освоювати часопростір. Особливого сакрального значення набувають тварини, життєдіяльність яких визначається кількома стихіями, наприклад, вуж є представникам земної та водяної стихій, водоплавні птахи належать до стихій повітря й води. Роль першоелемента в міфологічній моделі часто відіграє яйце, ікринка чи зернина. Сакральними творцями світу вважаються типові для тієї чи іншої місцевості рослини або тварини.

Географічний фактор тісно пов’язаний з історичним. Історичний розвиток того чи іншого етносу (з усіма подіями, що його супроводжують) залишає відбиток у людській свідомості як певний життєвий досвід. Цілком прийнятною в цьому аспекті є думка Л.М.Гумільова про те, що засвоєні стереотипи поведінки (історична традиція) становлять основну відмінність членів одного етносу від іншого.

Географічний та історичний фактори певною мірою визначають фактор економічний. Розвиток занять і ремесел того чи іншого етносу визначається природними умовами і відповідною історичною ситуацією. У свою чергу, економічні відносини впливають на формування світогляду людини в межах створеної нею соціально-економічної системи.

Важливим чинником формування ментальності є також релігійний. Будь-яка релігійна система дає людині, яка сповідує відповідну віру, уявлення про світоустрій, визначає статус людини у світі (фактично, пропонує власну часо-просторову модель), формує уявлення про прекрасне й потворне, зумовлює певні ціннісні орієнтації й стереотипи поведінки. Так, у давньоєгипетській культурі культ померлого й воскреслого бога Осиріса спричинив формування своєрідного уявлення про потойбічне життя людини й виникнення особливого мистецтва, покликаного забезпечити їй вічне існування. Вчинки людини за її земного життя оцінювалася в контексті норм поведінки, передбачених підземним судом Осиріса. У християнській традиції норми людської поведінки визначаються десятьма Новозавітними Заповідями, віддається перевага духовній красі над тілесною, земне життя людини сприймається як час духовного самовдосконалення на шляху до вічного життя у Царстві Божому. Загалом можна стверджувати, що кожна віруюча людина сприймає навколишній світ через призму своєї релігії.

Слід зазначити, що всі фактори, які формують ментальність, виступають як певний комплекс, у межах якого спрацьовують досить складні механізми. Тому вплив одних і тих же факторів у кожному конкретному випадку може виявляти специфіку. Об’єктивність висновків про механізми формування ментальності залежить від усебічного аналізу взаємовпливів окреслених факторів.

Для розуміння феномена ментальності важливо простежити, як вона реалізується в тій чи іншій сфері людської діяльності. Можна з усією впевненістю стверджувати, що немає жодної сфери, яка не відображала б зв’язку діяльності людини з її способом мислення. Особливий інтерес у цьому плані становить мистецтво як творче відображення дійсності. Сприйняття часу, простору й людини, а також уявлення про прекрасне й потворне, властиве кожному типу культури, своєрідно втілюються в музиці, архітектурі, живописних творах, скульптурі, літературі тощо. Так, наприклад, можна простежити цікаве співвідношення між характером музики й танців народів та властивим їм способом світосприйняття. На думку деяких дослідників, фольклору, музиці, танцям кочових племен пустельних територій властиві монотонність, деяка одноманітність. Це пояснюється впливом географічного фактора (відсутністю змін пір року, водних потоків тощо), наслідком чого є «зміщене» розуміння руху. Також помічене цікаве співвідношення між «характером» річок, що входять до картини світу того чи іншого народу, і народною музикою, танцями: «гірським» народам властиві швидкі музика й танці, тоді як «долинним» – повільні, хороводні, наспівні.

Якщо звернутися до живопису, можна переконатися, що кожен художник відображає у своїх творах властиве йому світосприйняття, яким визначаються й об’єкт зображення, і живописні прийоми. Варто згадати хоча б наскельні малюнки первісної людини чи давньоєгипетський живопис. Навіть не вдаючись до детального аналізу численних прикладів, можна помітити, що в живописних творах актуалізуються ті «грані» об’єктивної дійсності, які органічно пов’язані з уявленнями людини про навколишній світ. Таким чином, вивчення пам’яток культури дає можливість глибше зрозуміти ментальність народу-творця.

Розглядаючи феномен ментальності, не можна обійти увагою мову, адже вона є тією семіотичною системою, яка фіксує знання народу про навколишній світ. Класична філологія неодноразово зверталася до проблем співвідношення мови й мислення, мови й процесу пізнання. На думку В.фон Гумбольдта, мова відіграє вирішальну роль у духовному розвитку народу, оскільки в ній «закладене самобутнє світоспоглядання. Як окремий звук постає між предметом і людиною, так і вся мова виступає між людиною і природою...». Отже, згідно з цією концепцією, «люди, що розмовляють різними мовами, бачать світ по-різному, бо кожна мова членує навколишній світ по-своєму і в кінцевому підсумку вона є своєрідною сіткою, що накидається на пізнаваний світ».

Мова кожного народу тісно пов’язана з національним почуттям і національною самосвідомістю. Можна сказати, етнічна самосвідомість формується на ґрунті рідної мови. Прихильність людини до рідної мови є цілком закономірною, адже кожному народу «властиві неповторні асоціації образного мислення, які закріплюються в мовній системі й становлять її національну специфіку». У цьому плані заслуговують на увагу численні психолінгвістичні експерименти з представниками різних мовних систем. Цікаво, що не тільки ті лексеми, у значенні яких наявний національно-культурний компонент, а й звичайні загальновживані слова на означення понять, поширених у всіх культурах, виявляють специфіку на рівні семантичних асоціацій. Наприклад, таке, здавалося б, нейтральне в цьому плані слово сонце, як свідчать результати дослідження, отримало різний емоційно-оцінний ореол. Якщо для українців і росіян воно пов’язане з позитивними асоціаціями, то для туркменів більш властива негативна оцінка (спека, жарко, сховатися тощо). Взаємовплив мови й культури виявляється також у своєрідності лексико-фразеологічних засобів, особливостях нормативно-стилістичної системи та мовленнєвому етикеті. Підтвердженням цього є численні наукові розвідки в галузі філології.

Таким чином, внаслідок своєї складністі й багатоаспектності, феномен ментальності як результат творчого впливу багатьох чинників повинен розглядатися комплексно – в контексті географії, історії, соціології, психології, релігієзнавства, лінгвістики, мистецтвознавства.