1.7.1. Соціально-політична та художня переоцінка цінностей у середині хх століття.

«Шістдесятники» та дисидентський рух в Україні

40 –і роки були продовженням 30-х, тобто, це був період диктату ідеології Радянського Союзу

Монопольний диктат соціалістичної бюрократії призвів до приниження і, врешті-решт, морального занепаду духовної культури в її різних формах: від літератури до образотворчого мистецтва, і від філософії до релігії. Офіційний, "салонний" соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на культуру "соціалістичну, народну", з одного боку, та культуру "буржуазно-націоналістичну, реакційну" — з іншого.

Насильно привнесені ідеологічні постулати естетики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали, принаймні, два негативні наслідки:

-по-перше, сприяли формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів; - -по-друге, призвели до поширення кон'юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального знищення національних шкіл у мистецтві тощо.

Основний наслідок доби — фізичне і духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції.

Деяки культурологі вважають, що цей період був періодом насильной зміни генотипа народної культури, що має кваліфікуватися як геноцид українського народу.

Післявоєнні п'ятнадцять років в історії української культури — період складний, насичений проявами культу особистості Сталіна. Комуністична ідеологія післявоєнних років ще з більшим завзяттям спробує зміцнити свою парадигму соціального буття, нівелюючи при цьому творчі особистості, примушуючи багатьох діячів культури працювати в межах визначеної тематики

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги (1956—1959), який послабив певним чином і боротьбу з національними проявами та уподобаннями. Культурна еліта, зокрема, такі відомі діячі культури як М. Рильський, М. Шумило, А. Хижняк, П. Тимошенко та інші, проводить значну пропагандистську діяльність для громадського загалу з метою підвищення національної гідності і поваги до себе як до народу. Саме на цей час припадає перевидання "Словника української мови" Б. Грінченка, збільшується кількість україномовних видань тощо. Поступово змінюються і критерії громадянської свідомості. Де-сталінізація розгорнулася в широких масштабах в усіх сферах суспільного процесу, насамперед у культурі. У багатьох діячів культури утверджувалося почуття свободи творчості, прагнення розширити коло мистецьких прийомів, ознайомити широку громадськість з доробком талановитих майстрів, знищених сталінським режимом, звернутися до духовної спадщини народу.

У той період на хвилі "відлиги" робилися також перші спроби включити до культурного фонду українського народу творчий доробок прогресивних діячів минулого, а також тих літераторів і митців, які працювали в діаспорі. До цього творча спадщина багатьох дореволюційних українських письменників чи науковців була майже невідома українському читачеві. Так, твори Христі Алчевської друкувалися в Україні востаннє в 1930 р., Ганни Барвінок — у 1927 р., Володимира Винниченка — в 1932 р., Ореста Левицького — в 1930 р., Миколи Хвильового — в 1933 р. Переважна більшість творів діячів минулого була заборонена. Навіть в умовах "відлиги" цензура не могла дозволити повернення в духовну культуру творчої спадщини тих, хто відстоював національну ідею, ідею державності України, тому не могла пробитися до українського читача література діаспори.

У період хрущовської відлиги спостерігався розвиток науки в Україні. Слід відзначити таких вчених світового рівня, як Є. Патон, О. Богомолець, О. Антонов, В. Глушков, М. Амосов та інші. Набувають подальшого розвитку природничі і фізико-математичні, науково-технічні й медичні науки, виникають нові наукові галузі, зокрема кібернетика.

Певні позитивні, але повільні зрушення були й у системі гуманітарних наук: зокрема, спостерігалось піднесення українознавчих дисциплін. За сприяння тодішнього керівника республіканської компартії Шелеста влада пішла на ряд суттєвих пом’якшень у своїй культурній політиці, навіть почався новий, щоправда, дуже поміркований варіант "українізації", розпочало діяльність "Українське товариство охорони пам’яток історії та культури", що, зокрема, здійснювало реставрацію пам’яток козацької доби. Однак все це явно суперечило московському курсові на створення "нової спільноти — радянського народу" й толерувалося лише до першої зручної нагоди

На зламі 60—70-х років, в умовах застою і регресії, які починають визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що, зокрема, виявилось у звуженні сфери функціонування рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури. Ця гірка доля не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етнографа, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук (було знищено шестиметровий вітраж у Київському університеті). У доробку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до "Козацького циклу", але в період тотальної русифікації ця тема виявилась забороненою, і митця виключили зі Спілки художників України.

Значною подією за незалежне місце рідної мови в УРСР була конференція з питань культури української мови, проведена в лютому 1963 році Київським університетом та Інститутом мовознавства Академії наук УРСР. Конференція, в якій брало участь понад 800 осіб, перетворилась на публічну форму протесту проти переслідування української мови в СРСР. Наводилися численні факти невиправданого обмеження у використанні української мови, яке ще за часів культу особи "узаконили" прибічники мовного нігілізму, зокрема в сфері технічних наук. Натомість осіб, які виступали за всебічний розвиток української культури і мови, звинувачували в буржуазному націоналізмі й часто карали. Одностайно на конференції було засуджено абсурдну теорію про двомовність нації. Адже у кожного народу є тільки одна рідна мова.

Із початку 70-х рр. почала провадитись цілеспрямована русифікація, а в сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширеная такі форми непокори і боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидав літературних джерел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У самвидаві поширювалися есе В. Мороза "Хроніка опору". "Із заповідника ім. Берія", твір Є. Сверстюка "Собор у риштованні". М. Осадчого "Більмо", твори І. Калинця, В. Стуса та інших, а також яисти-протести до партійних і державних керівних органів спрямовані Проти нищення пам'яток української культури, проти репресій, русифікації та нівелювання особистості

Сімдесяті роки — найбільш складний і суперечливий період розвитку української культури. З одного боку, подальший, хоча й повільніший, розвиток природничих, математичних, технічних наук, а з іншого — ідеологічна заангажованість філософії та гуманітарних наук. Однак позитивні зрушення все ж таки відчулись і тут: звернення до проблем філософії людини, філософії природознавства, розвитку філософської думки в Україні, зокрема спадщини Києво-Могилянської академії, Сковороди, широкомасштабні археологічні дослідження (особливо скіфсько-сарматського періоду) та їх попередні узагальнення, серйозне вивчення історії культури Київської Русі, великомасштабні фольклорні та етнографічні експедиції тощо. Поруч з цим саме в цей період особливо відчутні відповідні обмеження в офіційній історіографії, зокрема найбільш важливих періодів її розвитку — заборона дослідження козаччини, викривлення в аналізі періодів XVII—XVIII століття тощо.

В 70—80-х роках відбулося загальне розчарування в соціалістичних ідеях, дискредитація офіційної ідеології постала к наслідок офіційної культури. Епоха тоталітаризму, яка проникла у всі сфери людського буття, певним чином позначилась і на розвитку декоративно-ужиткового мистецтва після воєнних і новітніх часів, деформувала етнокультурну парадигму мислення народу, позначила тенденційність сучасного мистецтва.

В українській культурі єдиним правильним методом продовжував визнаватись соціалістичний реалізм.

Але, підвищується інтерес населення до нетрадиційної культури, релігії, ідеалістичних немарксистських вчень, західного способу життя і мислення.

Незважаючи на несприятливі умови розвитку, українська культура у 80-х роках продовжує розвиватися, адже саме в цей період були створені умови пробудження української свідомості, накопичення національно-культурного потенціалу, відновлення історичного методу при аналізі питань походження українського народу, його древніх коренів. Внаслідок цього відбуваються зміни в образотворчому мистецтві (авангардистські течії і національна тематика), музиці (український рок, фестиваль "Червона рута"), кіно (звернення до історичної тематики).

У 80-х роках починають повертатися до творчості реабілітовані українські письменники. Повернено із небуття багато призабутих і зовсім забутих митців, які своєю діяльністю торували шлях розвитку самобутньої української культури (В. Винниченко, Олег Ольжич, багато інших).

«Шістдесятники» та дисидентський рух в Україні.

У 1960—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 1950-х та на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Осередком духовного становлення багатьох "шістдесятників" був київський Клуб творчої молоді "Сучасник". Його виникнення припадає на 1959 р. Президентом клубу став Лесь Танюк - студент режисерського факультету театрального інституту.

Виділялася серед них і так звана “Група юристів” на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення.

У 1962 та 1963 роках Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами культури та мистецтва. На них він роздратовано засудив "відступи від соціалістичного реалізму" та "прояви формалізму і абстракціонізму".

Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.

Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму.

Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури.

Побоюючись, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики в Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом.

Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію. Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст і відданий комуніст свого часу В'ячеслав Чорновіл написав “Записки Чорновола” — збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям.

У палкій промові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелесту й Щербицькому свою працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?” — тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації в Україні. Після свого арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз написав “Репортаж із заповідника ім. Берії”, емоційна й викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілих народів.

Своєрідною формою опору тоталітарному режимові була поява позацензурних видань "самовидавів". Самвидав з'явився у 1964 р. - Вийшов "Воля і Батьківщина" - машинописний журнал Українського національного фронту.

Першою "самвидавською" роботою (1966 р.) була "Правосуддя чи рецидиви терору?" В’ячеслава Чорновола. В січні 1970 року почав виходити журнал "Український вісник". До 1972 року вийшло шість номерів.

У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне "п’яте управління" на яке режим поклав обов’язки по боротьбі із "ідеологічними диверсіями", а по суті — з інакодумцями.

"Шістдесятники" намагалися відродити у людських душах віру у найсвятіші ідеали, пробудити інтерес до рідного слова та культури. "Шістдесятники" представлені письменниками Л. Костенко, В. Симоненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком, публіцисти В. Мороз, В. Чорновіл, М. Осадчий, митець П. Зал та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув'язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув'язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.

Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар’єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв’язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали.

На останній хвилі відлиги встигло розквітнути багато талантів, які потім страждали за це. У 1962 році побачила світ перша поетична збірка Василя Симоненка, одного з найяскравіших поетів "українського відродження". 1965 та 1973 років у Мюнхені були опубліковані інші його твори, але автор цих видань не побачив. У 1963 році невідомі злочинці жорстоко побили його і того ж року він помер.

Однією з найобдарованіших представниць шестидесятників стала Ліна Костенко. У своїй творчості вона звертається до історичного минулого, одвічних проблем духовності українського народу.

Ця група української творчої інтелігенції в умовах "відлиги" виявила прагнення до пошуку нових форм мистецького самовираження на основі осмислення національного досвіду. В них зростав інтерес до вивчення духовної спадщини свого народу. Проте навіть ознайомитися з творчим доробком багатьох діячів культури минулого було складно. Та молоді інтелектуали знаходили можливості дедалі глибше і всебічніше пізнавати національну духовну спадщину. Все це привело їх на шлях боротьби за оновлення суспільства, відмови від тоталітаризму в усіх сферах суспільного буття, зокрема, в духовних процесах, за утвердження загальнолюдських моральних і естетичних цінностей.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини" (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров.

На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письмєнників, своєю непримиренністю до існуючої дійсності протестувала проти пануючої атмосфери зневаги до особистості, боролася за національні культурні цінності, свободу і людську гідність.

Так поступово сформувався рух дисидентів. Він відігравав значну роль в культурно-ідеологічних процесах, що відбувались в Україні. У суспільстві сформувалася полярна офіційній громадянська позиція.

Так, за початком правління Л. Брежнєва, у 70-х рр. опозиційний національно - культурний рух в Україні переріс у правозахисний - дисиденство - (незгодний, відступник). У цей час утворилася нова генерація борців за порятунок української нації, її духовності, культури та мови.

У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій проти інакомислячих. Були заарештовані В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус та інші. Практично всі вони були засуджені до тривалого ув’язнення та відправлені до таборів суворого чи особливого режимів на Уралі та в Мордовії. Крім цього було поставлено систему "каральної медицини". Деяких опозиціонерів, яких було важко звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу оголошували божевільними та замикали до психіатричних лікарень спеціального типу. Дисидентство стало впливовим чинником політичного життя. Активні дії правозахисників стали відомі на Заході, повідомлення про них потрапили на сторінки іноземної преси.

На початку 1970-х рр правозахисний рух в нашій країні до цього часу існував вже 10 років.

Але не було серйозної юридичної бази для вимог до влади дотримуватися основних прав людини. Радянська конституція не давала таких можливостей. Роботу правозахисників влада намагалися присікти, хвиля дисидентського руху викликала безперервну ланцюг судів, посилань, перебування у психлікарні.

Тому, громадяни, які усвідомили необхідність розширення громадянських прав і готові на публічні заяви з цього приводу, що було досить небезпечно в ті часи, посилалися на Загальну Декларацію прав людини. Але Загальна Декларація це не закон.

У липні - серпні 1975 р. у м. Хельсинке був підписаний Заключний акт наради, у якій взяли участь керівники 33 європейських держав, а також США і Канада. Цей акт зафіксував і узаконив соціально-економічний та економіко-військове становище, що склалося в той момент у світі. Визнавалася непорушність кордонів, територіальна цілісність і т.д. Також найбільш важливим вважаються нові важливі положення щодо прав людини. Були проголошені свобода совісті; права людини знати свої права і діяти відповідно до них; свобода виїзду з країни та право повернення до неї; право на справедливий суд; та інші демократичні права людини.

Участь СРСР у міжнародній нараді, а тим більше підписання Заключного акта, накладало на уряд певну відповідальність за впровадження їх в СРСР і в міжнародних відносинах.

Згідно міжнародному праву, якщо держави підписали разом міждержавну угоду, то кожна держава отримує право вимагати від інших учасників угоди його виконання в повному обсязі, включаючи гуманітарні статті.

Що ж стосується статей про права людини, то як би легалізувався правозахисний рух в СРСР й отримав свого роду законодавчу основу, хоча в СРСР на практиці це було далеко не так.. У цьому-то і була ідея створення Гельсінських Груп. Вони спиралася на ці гуманітарні статті Гельсінських угод, що створювали юридичну базу вимоги дотримання прав людини від влади.

Перший Гельсінкський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з’явилася Українська Гельсінкська група. Аналогічні групи сформувались у Литві (листопад 1976 р.), Грузії (січень 1977 р.) та Вірменії (квітень 1977 р.). дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридичне санкціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав з боку Кремля.

Гельсінські групи не були таким уже поширеним явищем серед країн соціалістичного табору. У Радянському Союзі їх було п'ять. Поза його межами вони існували лише у Польщі (Комітет захисту робітників, перетворений згодом у Комітет громадського захисту (KOS-KOR)), у Чехословаччині (група “Хартія-77”). У Румунії подібні групи не виникли, оскільки таємна поліція придушувала кожну таку спробу у зародку. У НДР місцеві громадяни користалися Гельсінськими угодами головно для того, щоб дістати право еміграції. Зовсім слабим був відгук на гельсінський процес у Болгарії та Угорщині. Все це дає підстави стверджувати, що українські дисиденти були однією з головних опозиційних груп у Центральній і Східній Європі.

На чолі Української Гельсінськой Спілки став письменник Микола Руденко, політичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у відставку, а серед 36 її членів - журналіст В. Чорновіл, В. Стус, письменник І. Кандиба, поетеса Н. Світлична. В. Симоненко, В. Некрасов, Б. Чичибабін, І. Ратушинська Саме в цей період все більш відчутною стає загальна криза соціалізму і дискредитація офіційної ідеології, що знайшло відображення в літературі дисидентського напрямку.

Незважаючи на постійні арешти, склад УГГ продовжував збільшуватися. Наприкінці 1970-х років деякі з членів – Григоренко, Строката-Караванська, Надія Світлична – еміґрували з СРСР, тим самим діставши можливість представляти УГГ за кордоном.

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську організацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР з метою “інтернаціоналізувати” захист громадянських і національних прав.

У програмних заявах групи явно проступало й нове мислення. Вони наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблему дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк-Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася українська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом в історії української політичної думки.

Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмові оунівського ґатунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав ворожості до інших народів, навіть до росіян. Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб “деколонізації” Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні вибори.

Але ні поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися зобов’язань, що їх на себе взяв СРСР за Гельсінкською угодою, не перешкодили радянським властям знову влаштувати дисидентам погром. До 1980 р. приблизно три чверті членів Української Гельсінкської групи отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволили емігрувати.

Діальність Української гельсінської групи засвідчила про перехід дисидентського руху в нову, зрілішу стадію – стадію, яка відзначалася сформованою організаційною структурою й чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції. У документах дисидентського руху все частіше звучала вимога виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної української держави”.

Релігійне дисидентство

Надзвичайно складним стало становище церкви на Україні: в 1946 р. розпущено українську греко-католицьку церкву, у сталінські табори кинуто свідому українську інтелігенцію, у спецзапасники перейшли документальні й історичні свідчення подій цієї доби тоталітаризму. Теоретично радянська конституція гарантувала свободу віровизнання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можливості здобути освіту. Антирелігійна кампанія Хрущова у 1959–1964 призвела до закриття половини православних церков в Україні (з усіх близько 7 000 у 1959).

Релігійний опір прийняв форму петицій, протестів проти порушень свободи совісти і релігії, переконань та напівлегальної діяльности.

Намагання влади закрити у 1974 Почаївську Лавру в результаті солідарного опору монахів і вірних та розголосу за кордоном не було здійснене. Духовна безплідність радянської ідеології, з одного боку, та обурення жорстокою політикою режиму, з іншого, зумовили відновлення потягу до релігії, особливо на селі.

Скажене переслідування Української греко-католицької церкви (“церкви у катакомбах”) не змогло цілком знищити її. В останні десятиліття таємні відправи для віруючих проводили на Західній Україні 300—350 греко-католицьких священиків на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні.

У 1968–1969 органи КДБ провели масові арешти серед священників Греко-Католицької Церкви, а 1969 єпископ В. Величковський був засуджений на три роки ув'язнення. 1973 священник В. Прокопів був заарештований за те, що супроводжав до Москви делегацію вірних, яка вимагала офіційного відновлення Греко-Католицької Церкви.

У 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви, що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.

Православна церква в Україні, що офіційно називалася Російською православною церквою, перебувала у вигіднішому становищі, оскільки її визнавав радянський уряд. Але ціною цього було співробітництво з режимом, що доходило до плазування перед ним. Як наслідок, у православній церкві, й особливо серед її ієрархії, поширилися корупція, лицемірство і тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок релігійних потреб. Це призвело до того, що кілька членів нижчого духовенства, зокрема жорстоко переслідуваний Василь Романюк, виступили з осудом як власних зверхників, так і держави.

Чи не найбільш войовничими і динамічними віровизнаннями в Україні в 1960—70-х роках були баптистська та інші протестантські секти — п’ятидесятники, адвентисти, свідки Ієгови. Вони відправляли свої релігійні потреби в автономних конгрегаціях, навчали дітей, як цього вимагає їхня віра, нерідко відмовлялися реєструватися в органах влади, що ускладнювало властям контроль над ними. Їхні погляди, організація, що спирається на простих віруючих, відданість вірі приваблювали до них численних новонавернених, особливо на Східній Україні. В ці роки вони складали непропорційно велику частку “в’язнів совісті” в СРСР. До свого виїзду в Сполучені Штати першим провідником баптистів був пастор Георгій Вінс.

На початку 1980-х рр. в Україні інтелігентський дисидентський рух було практично розгромлено. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки в Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з’являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі.

Але на відміну від сталінських часів таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув’язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності в Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої “парасолі гласності”, як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив в Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських репресованих.

Рух опору в Україні здобув широкий розголос у СРСР та за кордоном. Важливіші його публікації дісталися за кордон і були перекладені на чужі мови. Гуманні політичні позиції руху здобули йому прихильне наставлення поступових кіл світу. В обороні ув'язнених учасників українського руху опору виступили серед іншого в СРСР — академік А. Сахаров, П. Літвінов, О. Єсенін-Вольпін, В. Некрасов; у західному світі — діячі культури, науки, видатні письменники, між ними також деякі особи, відзначені Нобелівськими преміями (Гайнріх Бель, Сальвадор Лурія, Ґунар Мірдал, Ґюнтер Ґрас, Норман Мейлер, Еріх Фром, Ернест Мандель, Наум Чомський, Ленард Бернстін, Артур Шлесінджер та ін.).

Дисиденти зайняли помітне місце у світогляді населення. Завдяки їх самовідданій боротьбі у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до "великого брата", що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків часу перебудови, серед яких учасник Народного Руху України В'ячеслав Чорновіл.

Досяг успіху рух за визнання УГКЦ, розпочатий в середині 1980-х років митрополитом Стернюком та підпільною ієрархією. Переломними подіями були багатотисячний молитовний похід у Львові до Собору Святого Юра 17 вересня 1989 року з вимогою легалізації УГКЦ в Радянському Союзі і зустріч Папи Івана Павла II з Михайлом Горбачовим в грудні того ж року. Вони дали початок легалізації УГКЦ.

З початком та розгортанням перебудови Михайла Горбачова поліцейский тиск з боку держави на суспільно-культурну сторону життя громадян СРСР було поступово знято.