1.6.2.Основні тенденції культурного розвитку у 20-30-і рр.

У новій політичній ситуації, що утвердилася в Україні після падіння російського самодержавства, домінуючим став процес національного державотворення, складовою частиною якого було відродження національної культури.

Відлучення протягом тривалого часу українського народу від рідної мови й позбавлення його можливості отримувати освіту призвели до того, що на початку 1917 р. більш як 75% українців не вміли читати.

Українізація початкових шкіл розпочалася уже з вересня 1917 р. Учні першого року навчання повинні були вивчати всі предмети за підручниками, написаними українською мовою. Російська мова як один із предметів вводилася лише з третього року навчання. Єдина школа утворювалася як 7-річна народна загальноосвітня. Після закінчення цієї школи учні могли продовжити навчання у 4-річній гімназії або технічній школі: сільськогосподарський, учительський та ін.

Характерною рисою цього процесу було те, що заходи Уряду України щодо ліквідації малописьменності зустріли широку підтримку серед населення. На пожертви громадян відкривалися бібліотеки, просвіти, хати-читальні, школи, училища і навіть гімназії. Так, протягом 1917/1918 навчального року в Україні відкрилося 30 українських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. З них у Києві - 4, Полтаві -3. 3 цих гімназій тільки 2 було взято на державне утримання.

Щодо організації вищої освіти влітку 1917 р. у м. Києві було засновано перший Український Народний Університет. У новоствореному вузі діяло три факультети: історико-філологічний, природознавчо-математичний, юридичний і підготовчі курси. Загальна кількість студентів становила 1400 осіб від усіх регіонів України, у тому числі земель, які входили до складу Австро-Угорської імперії. Необхідність відкриття другого університету у м. Києві була викликана найперше тим, що в існуючому університеті імені св. Володимира викладання проводилося переважно російською, польською, німецькою мовами, і природно, що педколектив вузу негативно ставився до процесу українізації. Крім Київського університету, подібні навчальні заклади були засновані в Миколаєві, Харкові, Одесі.

Помітний вплив на розвиток культури й освіти серед широких верств населення здійснювали осередки товариства "Просвіта". Наприкінці 1917 р. їх на території України діяло близько двох тис. При Київській "Просвіті" діяли бібліотечна, агітаційна, лекційна, видовищна та театральна комісії. "Просвіта" допомагала проводити українізації шкіл, проводила роботу щодо сприяння виданню творів Т. Шевченка, М. Драгоманова, С. Єфремова, М. Грушевського та інших авторів.

До зими 1917 р. було засновано близько 80 нових україномовних газет і журналів. Масовими тиражами вийшло понад 680 найменувань навчальної, історичної, медичної та іншої літератури.

Вінницьке Пирогівське товариство культури, яке об'єднувало українську інтелігенцію, восени 1919 р. відкрило в місті університет для молоді, у якому було три факультети: історико-філологічний, природничий і самовиховний. Цей заклад мав не лише просвітницький характер, а й був важливим чинником формування національної свідомості української молоді.

Отже, роки Української революції 1917-1920 стали етапом у відродженні національної ідеї та культури. Це був період розвитку національної школи та освіти, що відіграв ключову роль у вихованні підростаючого покоління. Після другого приходу Радянської влади в Україну на початку 1919 року й утворення Української СРР було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безкоштовність і обов'язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалася від держави і школа від церкви, скасовувалася плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалася професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху.

Показово, що в складний період 1917-1920 рр. більшість української наукової інтелігенції займала нейтралітет, заявляла про свою аполітичність. На Україні при будь-якій владі цього періоду продовжувалися заняття в школах та вищих закладах освіти.

Але, після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Територія України була поділена між іноземними державами. Після закінчення громадянської війни українські землі опинилися у складі різних держав: основна їх частина входила до складу Української СРР (площа - 452 тис. км , населення 25,5 млн. чол.), Західна Україна відійшла до Польщі (5,6 млн. українців). Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття – Чехословаччиною. На Наддніпрянщині, зокрема, встановився більшовицький режим, який проводив політику уніфікації національних культур з метою створення єдиної пролетарської культури, частина творчої і наукової еліти в 1920-1922 рр. залишила Україну (В. Винниченко, С. Черкасенко, Т.Шаповал, Д.Донцов, М.Садовський, О.Олесь).

Культурний розвиток України у 1920-і роки -один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет, як висловився історик О.Субтельний, «багатогранний спалах творчої енергії». Цей факт визнається не тільки прихильниками, але і критиками радянської влади. Справа в тому, що революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. В умовах НЕПу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії..

Партієй було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтелігенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку

Після остаточного встановлення на Україні Радянської влади, за всіма негативними наслідками класового підходу, ідеологізації і політизації у системі освіти, злочинних репресивних заходів щодо інтелігенції, не можна не відзначити успіхи нової влади в ліквідації неписьменності у країні, розвитку вищої школи, науки і техніки. Зокрема, всупереч прогнозам західних спеціалістів, які вважали, що на ліквідацію неписьменності у колишній Російській імперії буде потрібно сотні, а то й тисячі (!) років, це завдання фактично було вирішене за 20 років.

З метою привернення українського національного елементу більшовики у 1923 р. проголосили новий політичний курс "українізації". Щоправда, Україну не треба було "українізовувати". її треба було дерусифікувати та вивести на самостійний шлях культурного розвитку. Суть більшовицької українізації полягала в обов'язковому вивченні української мови на всіх рівнях, введення її у державних та громадських установах, переведенні діловодства виключно на українську мову. Концепцію українізації розробив народний комісар освіти О. Шумський, а започатковану роботу продовжив його наступник -М. Скрипник

Уже до кінця 20-х років політика українізації принесла свої результати. Зокрема, до 1927 року 78% шкіл, 40% технікумів, 33% вузів працювали з українською мовою викладання; тираж українських газет підвищився у 5 разів і за кількістю назв склав на початку 30-х років 89% від загальної кількості газет. Українізація вийшла за межі республіки. Так, на Кубані, де на той час мешкало 3 млн. українців, діяло 240 українських шкіл, педінститут, видавалися українські книжки.

Рідною мовою могли навчатися й національні меншини, які проживали на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти всіх рангів. За десять пореволюційних років в Україні навчалося грамоті 2 мільйони дорослих.

У 20-ті роки в Україні відбулися зміни і в системі вищої освіти. При вступі до вищих навчальних закладів враховувалося соціальне походження. Для покращення складу студентів за соціальним станом при вузах створювалися робітничі факультети. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.

Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. діяло близько 145 технікумів, 36 інститутів і 30 робітфаків.

Складна ситуація в освітній сфері в міжвоєнний період була на західноукраїнських землях. На території Польщі українці зазнавали дискримінації і у сфері мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «українці» і «український» (як це мало місце в Російській імперії до 1905 р.), замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Більшість українських шкіл було перетворено в двомовні (з перевагою польської мови).

Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921-1925 рр.). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і в помешканнях професорів. Ряд закордонних університетів визнали український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими і зарахували студентам навчання в ньому. Водночас існувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліцейських переслідувань таємні університет і політехніка вимушені були припинити свою діяльність.

Наука. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвиткові української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В.Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д.Заболотний, математик М.Крилов, економіст М.Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О.Корчак-Чепурківський, літературознавець С.Єфремов, О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є.Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.

Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М.Грушевський, який в 1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал "Україна", що виходив до 1930 р. і став науковою трибуною для українців усього світу, "Наукові збірники" історичної секції.

Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 р. в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 р. був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 р. у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи М. Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф.Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа В.Філатова.

Загальне піднесення української культури в цей період було тісно пов'язане з розвитком літературного процесу. Виникає велика кількість літературних об'єднань, важливою ознакою діяльності яких було продовження гуманістичних традицій, а також вплив європейського модернізму.

З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення "лабораторним шляхом" "чисто пролетарської культури", яка відповідала б " пролетарській психіці". В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В.Блакитний, Г.Михайличенко, М.Семенко, М.Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М.Хвильовий, В.Сосюра, М.Іогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови, виступали проти насильної русифікації.

Український футуризм, який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 р. у Києві вони створили "Аспанфут" ("Асоціація панфутуристів"), у Харкові діяв "Ком-Космос", в Одесі - "Юголіф". Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О.Слісаренко, В.Ярошенко, М.Терещенко).

Ще в роки революції на чолі з М.Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М.Рильський, П.Філіпович, М.Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх "неокласиками".

У першій половині 20-х років з'являється "теорія боротьби двох культур" (української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичної партії України Д. Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонною селянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів -російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повної перемоги "своєї" культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.

Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників "Плуг" (А.Головко, О.Копиленко, П.Панч, П.Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції.

Учасники Спілки пролетарських письменників "Гарт", серед яких були В.Сосюра, І.Кулик, М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик "Гарту" - В.Блакитний - говорив про створення "комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової". Лідери "Гарту", виходячи з того, що культура - явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музики, театру, живопису. "Гарт" розпався в 1925 р., коли помер його головний організатор В.Блакитний.

У 1927 р. був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників "Західна Україна" (М.Ірчан, Ф.Малицький, А.Турчинська).

Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925-28 рр.), яка була створена з ініціативи М.Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви».

Пізніше - в 1930-31 рр. - в Харкові з ініціативи М.Хвильового та ін. «ваплітян», харківських письменників з організації «Молодняк» було створене і діяло літературне об'єднання «Пролітфронт». Мета його полягала в намаганні об'єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією розвитку української літератури. «Пролітфронт» ідейно протистояв офіційній Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників, мав свій друкований орган - щомісячний літературно-критичний журнал «Пролітфронт», де друкувалися М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Яновський, Остап Вишня, П.Панч та ін. Внаслідок політичного та адміністративного тиску «Пролітфронт» було ліквідовано.

У цей час продовжувалася боротьба за збереження і розвиток української мови, яка як і раніше зазнавала нападок. Російський письменник Ф.Гладков заявив, що ця мова (язык) "... покрылся уже прахом". М.Горький виступав проти перекладу роману "Мать" на українську.

Розвиток національного образотворчого мистецтва плідно розгорнувся вже після заснування у листопаді 1917р. Української Академії Мистецтв, першим ректором став видатний професор-митець, художник-графік Г. Нарбут. Об'єднавши низку окремих творчих майстерень, Академія Мистецтв стала навчальним закладом з певною педагогічною системою і розвинула вищу художню освіту в Україні.

До складу Академії мистецтв увійшли визначні художники-професори О.Мурашко, В. та Ф. Кричевські, М. Бурачек, М. Жук.

При Академії мистецтв була відкрита Українська національна картинна галерея. Її основою стали картини, передані з особистих колекцій Г. Павлуцьким, Д. Антоновичем, В. Щавінським, та картини, зібрані в музеях і закуплені на виставках і аукціонах.

У 1922 р. Академію було реорганізовано у Київський інститут пластичних мистецтв, у 1924 р. останній об'єднано з Київським архітектурним інститутом і на їхній основі утворено Київський державний художній інститут. Викладачі Академії Мистецтв розвинули чимало новаторських напрямків в українському образотворчому мистецтві, створили самобутні художні школи.

Основоположником монументального напрямку в національному образотворчому мистецтві став видатний український художник Михайло Бойчук (1882 - 1939). Техніки живопису він вчився у Краківській Академії красних мистецтв, по закінченні якої деякий час працював у Мюнхені та Парижі. М. Бойчук заснував українську школу монументального мистецтва, послідовників якої називали бойчукістами. Основним у бойчуківській концепції розвитку новітнього українського мистецтва було звернення до традицій візантійського та італійського проторенесансного монументального живопису (Джотто), а також давньоукраїнського іконопису як першоджерела української національної форми. Школа М. Бойчука у 20 -30-х рр. була найбільш яскравою та оригінальною виразницею української національної стихії в мистецтві, бо об'єктивно вела до відриву від російського мистецтва.

У самобутній творчій манері у 20 - 30-х рр. XX ст. працювали західноукраїнські художники. Талановитим майстром ліногравюри і гравюри на дереві була О. Кульчицька. Вона стала однією із засновників галицького національного художнього стилю. У 20-х рр. художниця намалювала серію акварелей - "Народна архітектура західних областей України" і "Народний одяг західних областей України". О. Кульчицька створила галерею портретів українських поетів і письменників. Цикл складається з портретів Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, О. Кобилянської, І. Котляревського та ін.

Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи В.Єрмілова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали М.Жук, І.Падалка, В.Заузе. У живописі найбільш відомими були полотна К.Костанді, Ф.Кричевського, О.Мурашко, М.Самокиша. Г.Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали "Мистецтво", "Зорі", "Сонце труда". У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І.Трут, О. Монастирський, І.Курплас.

Велику роль у художньому житті України відігравали різноманітні спілки та об'єднання, що діяли у період українізації на Наддніпрянщині. Найчисленнішою на Наддніпрянській Україні була Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ), заснована в 1925 р. як федеративне об'єднання митців різних формальних течій і груп. її очолював М. Бойчук, який був ініціатором відкриття у Києві в 1928 р. виставки "Гравюра й рисунок". Художники, які увійшли до "Асоціації революційного мистецтва України", розвиваючи національні традиції, використовували форми візантійського і староукраїнського живопису. На західноєвропейські зразки орієнтувалися художники, які входили до "Об'єднання сучасних художників України".

На західноукраїнських землях також існувало чимало творчих спілок.

З 1923 р. у Львові функціонувала художня студія О. Новаківського. Пізніше вона стала називатися "школою Новаківського". У її стінах учні навчалися малярській техніці, розумінню площини й простору, рисунку.

На західноєвропейські зразки орієнтувалися художники, які входили до "Об'єднання сучасних художників України".

У 20-30-х рр. в Україні широко розгорнулася виставкова діяльність. Влаштовуються художні виставки, що були не лише засобом популяризації творів мистецтва та естетичного виховання народу, а й сприяли його залученню до активної творчої діяльності. Саме в цей час увійшли в практику виставки народного декоративного й самодіяльного мистецтва, дитячої творчості, робіт художників-передвижників На Всеукраїнських художніх виставках експонувалися кращі твори О.Шовкуненка (цикл "Одеський суднобудівний завод"), Ф.Кричевського ("Мати", "Довбуш"), В. Коровчинського ("Селяни"). Київський художній інститут став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається Казимир Малевич - основоположник такого модерністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. У 20-х роках, крім Української Академії мистецтва, в Харкові і Одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв.

У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В.Леніну. У конкурсах на проект пам'ятника Т.Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М.Манізер, пам'ятник якого у 1935 р. встановлений в Харкові, він - автор пам'ятників Т.Шевченку у Києві і Каневі.

Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. Головні якості архітектури - це користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне, естетичне). У цей період робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних творів взагалі. В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм - це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм - спроба створити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва. Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка знаходиться на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель ("Держпром"), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у Києві).

Професійний рівень театрального мистецтва визначали нові театри, що сформувалися у 1917 - 1918 рр. У період Національної революції з приходом державної політики в мистецтво, український театр уперше отримує можливість не озиратися на смаки публіки, а зосередитися на високих мистецьких завданнях.

Провідником державної театральної політики став Комітет українського національного театру. Улітку 1917 р. комітет заснував зразковий український театр у Києві, який став першим державним театром в історії України. Сезон відкрився 16 вересня 1917 р. постановкою п'єси В. Винниченка "Пригвождені".

Поряд з Українським національним театром була заснована вища театральна школа підготовки професійних артистів, режисерів, спеціалістів організації театральних справи.

Прийшовши до влади в Україні, більшовики почали націоналізовувати театри. Державний драматичний театр стає Першим театром Української Радянської республіки імені Т. Шевченка.

У 20 - 30-ті рр. розквітає творчість блискучого театрального режисера Л. Курбаса. Свою самостійну діяльність він розпочинає із створення в Києві у 1917 р. "Молодого театру". В "Молодому театрі" Л. Курбас розвивав два напрямки: реалістичний і умовний. Українське мистецтво багато здобувало у глибині проникнення у суть людської психіки й переходило від зображення чи відображення дійсності до її осмислення.

У роки українізації режисер спрямовував український театр в експериментальне русло. Експериментальний тип театру - це насамперед пошуки унікального мистецького об'єднання "Березіль", створеного у 1922 р. Л. Курбасом на базі "Молодого театру". Л. Курбас намагався зробити колектив синкретичним, запроваджуючи різні мистецькі студії не тільки театрального, а й образотворчого, музичного, літературного характеру. І хоча цей грандіозний план режисерові не вдалося здійснити з об'єктивних причин, але його реформаторська діяльність у театрі (спершу в Києві, а з 1926 р. у Харкові, куди переїхав "Березіль"), його орієнтація на всесвітню естетику справили величезний вплив на мистецьке життя. Лесь Курбас створив так званий "театр дії", "рефлексологічний" театр, який, на відміну від театру "психологічного", спирався на активну позицію глядача. Використовувалися прийоми умовності, метафоричності, гротеску, соціальної символіки. Європейський контекст пошуків Л. Курбаса уперше вивів український театр за межі "місцевого колориту", надав йому всесвітнього значення. У театрі Л. Курбаса зросли блискучі майстри сцени: А. Бучма, Й.Гірняк, Н. Ужвій, М. Крушельницький, які змогли почасти підтримувати рівень українського театру і в пізніші часи його існування.

Отже, в українській театральній культурі початку XX ст. досить чітко проглядається оригінальна на європейському тлі особливість: усі пошуки у будь-яких напрямах і течіях - не відривались остаточно від ґрунту, здобутого реалістичною школою. Використовувалися як "традиційні", так і "альтернативні" мистецькі елементи.

З'являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же актор О.Олексієнко ставить фільми за творами І.Котляревського, М. Гоголя, М.Старицького. Перший український постановник і оператор Д.Сахненко був творцем таких фільмів, як "Наталка Полтавка", "Запорозька Січ", "Богдан Хмельницький", в яких брали участь видатні українські актори - М.Садовський, М.Заньковецька, Л.Лінницька.

Перші кінофабрики зявляються в Одесі й Ялті, а з 1929 р. вступила до ладу найбільша кінофабрика Всеукраїнського Кіно-Фото Управління - Київська. За неповними даними у 1929- випущено 31 фільм. Визначними режисерами періоду були: П. Чардинін, В. Гардін, Д. Вертов, О. Довженко, І. Кавалерідзе.

Серед фільмів цього періоду визначне місце належить творам з суто українською чи літературною тематикою: "Т. Шевченко" (П. Чардиніна з А. Бучмою в загол. ролі, 1926), "Черевички" (П. Чардиніна, 1928), фільм І. Кавалерідзе "Злива" (1929р.), в якому режисер, відтворюючи епопею гайдамаччини, застосував цікаві формальні шукання, відмовившись від натурного знімання, натомість користуючись принципами освітлення на фоні чорного оксамиту й сукна та декораціями геометричних форм.

Немеркнучої слави в українському кінематографі 20 - 30-х рр. здобув всесвітньо відомий кінорежисер-новатор О. Довженко. О. Довженко створив новий художній жанр-кіноповість, де майстерно поєднувалися кінематографічні, описові та оповідні елементи. О. Довженко був єдиним автором своїх творінь - і сценаристом, і режисером. Його фільми "Звенигород" (1927), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930), несли у собі заряд філософських роздумів, оригінальних думок, міркувань, спостережень про те, що близьке людям усього світу. О. Довженко започаткував поетизацію українського кіно, освоїв колір як засіб передачі настрою і тональності сюжету. Новаторські пошуки О. Довженка знайшли розвиток у різних напрямках світового кіномистецтва, стали теоретичним підґрунтям багатьох кіношкіл.

Інтенсивно розвивалося у 20 - 30-х рр. музичне мистецтво. Виявляється його глибокий зв'язок з ідеями національного відродження. Чимало українських музичних творів увійшло до скарбниці як вітчизняної, так і світової культури. Величезний внесок у розвиток національної музики зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, К. Стеценко, Я. Степовий, Б. Підгорецький. Українські композитори зверталися до здобутків вітчизняної гуманістичної літератури, передусім до творчості Т. Шевченка та І. Франка.

У 1923 - 1928 рр. в Україні діяло Музичне товариство ім. М. Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори, які орієнтувалися на поєднання національних здобутків і досягнень європейської музичної культури. Тоді ж з'являється "Історія української музики" М. Грінченка та праці з музикознавства. Традиції української авангардної музики започаткував Б. Лятошинський (1894 - 1968), який у модерністичному стилі створив оперу "Золотий обруч" (1930). Були здійснені перші спроби впровадження української тематики і модерної музики у балетне мистецтво. Тут відзначився композитор В. Косенко - автор першого українського балету "Пан Коцький".

Національну музично-пісенну культуру в цей період творчо розвиває професійний колектив "Думка" (з 1930 р. - заслужена академічна хорова капела України). Українська музика стає не тільки професійною, а й багатожанровою.

Важливе значення для розвитку музичного мистецтва й підготовки висококваліфікованих музикантів стало відкриття Київської, Харківської та Одеської консерваторій, оперних театрів у великих містах.

Отже, у 20 - поч. 30-х рр. в Україні відбувається національно-культурне піднесення в усіх сферах. Сила державного апарату тоді була використана на процеси українізації. Істотно зростає роль мистецтва у суспільному розвитку.