3 . Культура України в умовах зростання національно-культурної ідентичності.

Чинник  національної   культури  стає символом соціальних змін, бо в ній найповніше втілюється торжество і майбуття  української   національної  ідеї. Проголошення незалежності України викликало високе піднесення  національного  духу,  нові  сподівання. У цей  період  було досягнуто значних успіхів у поширенні  української  мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти. Основним змістом  українського  культурного оновлення і  відродження  була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої  культури , залучення до  нового  життя великих набутків, які або були під арештом, або призабулись, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну «ікону»нашої  культури . Дивним сяйвом опромінює нас те, що вважалося «білими плямами». Значна робота в цьому напрямі проводиться створеною в останні роки  Національною  комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так, організована нею державна програма «Повернуті імена»інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема  Національної  академії наук,  Українського  фонду  культури , товариства «Україна», Фонду сприяння  розвитку  мистецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів  української   культури . В архівах, музеях, бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про  українську   культуру  в зарубіжних країнах. Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, у результаті яких «пригадано»імена Володимира Січинського, Олександра Архипенка, Михайла Андрієнка-Нечитайла, Григорія Крука, Людмили Морозової, Мирослава Радима, Ігоря Стравінського, Петра Мечика, Федора Акименка, Василя Авраменка та багатьох інших.

Було дано значний імпульс розвитку  національної   культури  шляхом зняття обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної діяльності в сфері  культури , що особливо виразно виявилось у розширенні видавничої діяльності, появі  нових  часописів, в інтенсивному розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру конкуруючими програмами  національно-культурного  змісту.

З'явились  нові  нетрадиційні форми культурної діяльності не тільки в державних закладах  культури , а й у комерційне створюваній мережі. Значного  розвитку  набула діяльність «Товариства шанувальників  української  мови»та «Просвіти»- не тільки з виконання закону про мови, а й щодо поширення та пропаганди цінностей  національної   культури , організації недільних шкіл тощо. Політичні партії різного спрямування починають у своїх програмах дедалі більше увагу приділяти  проблемам  розвитку  національної   культури.

Осмисленню шляхів розбудови  української   культури  присвячують свою роботу установи  Національної  академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М.Рильського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії1). Опрацьовано кілька концепцій розвитку  української   культури  за участю відомих учених Г.Д.Вервеса, І.М.Дзюби, М.І.Гончаренка, М.В. Поповича, П.П.Толочка та ін.

У той самий час зростають вимоги до  національної   культури , до ширшого розкриття спектра її функцій - особливо в  сучасній  ситуації, коли вона прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві.

Узагальнюючи  сучасний  культурологічний досвід, відомий дослідник М.В.Гончаренко зазначає, що про високу історичну зрілість і міжнародне значення будь-якої  національної   культури , яка прагне статусу світової, можна говорити тоді, коли вона, по-перше, здатна ставити і розв'язувати актуальні загальнолюдські  проблеми , які не обмежуються суто локальними інтересами; коли її ідеали, цілі й програми збігаються з об'єктивним напрямом історичного поступу і відбивають потреби суспільного прогресу; коли вона висуває художників, учених і діячів  культури , здатних виразити ці потреби та ідеали з такого мірою істини й досконалості, що їх творчість набуває міжнародного значення; по-друге, коли вона досягає такого рівня  розвитку , що її можна розглядати як цілісну систему, усі елементи якої міцно пов'язані між собою, продуктивно функціонують, підтримують на належному рівні її життєздатність і спроможність самозбереження; по-третє, коли вона тісно і дієво включена в міжнародний культурний процес, коли її духовні цінності ефективно діють на міжнародній арені, а її творчі сили беруть активну участь у культурному житті всього світу, в розв'язанні так званих глобальних  проблем  людства — політичних, правових, екологічних і т. ін.; по-четверте, коли вона має багатий духовний і матеріальний потенціал, здатний зумовити її фактично безмежний успішний  розвиток , коли їй властива здатність до самовідтворення на вищому рівні.

У суспільстві дедалі більше усвідомлюється загальна потреба в  культурі  як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому.  Культура  все ґрунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо  культура - це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й  національне  існування.

Базовим буттям людини є її буття у світі  культури  як певному культурному ( національному ) життєвому світі, а тому важливим показником  розвитку  самої  культури  є стан культурної самосвідомості та вектора потреб її громадян.

Перспективність розвитку  української   культури  залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну  рису  українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, утрату  національної  гідності.

Однак за даними дослідження Міністерства  культури , яке відображає структуру населення дев'яти основних регіонів України,  українським  громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить значний рівень самоповаги ( 3 ,8 бала за п'ятибальною шкалою), що свідчить про потенціал не розтраченої сум'яттям перебільшеної самокритики  української  особистості.

Певний стриманий оптимізм відносно перспектив розвитку  національно-культурної  активності громадян України викликав той факт, що вони мають досить високе бажання, прагнення підвищувати рівень власної  культури .

Основою всіх змін у  культурі  є стан духовних потреб громадян. Тому важливо підкреслити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились у своїй потребі знань щодо  культури  власної нації. Водночас потребу «в знаннях з історії та  національних  особливостей  української   культури «, які становлять «ядро», основу  культури , мають майже три чверті громадян, а одна четверта — «загальною мірою», бо стала приділяти їй в останні роки більше часу.

Передумовою розвитку  української   культури  є зростання в багатьох її сферах  національної  культурної самосвідомості, реального освоєння  культури . Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків  української   культури  є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим здобутком  національної   культури  останніх років уважає насамперед «зрушення в оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає основи подальших позитивних змін. Важливою традицією розвитку  української   культури  був і є її високий фольклоризм, порівняно з високорозвиненими країнами. Більшість опитаних зауважує, що за останні роки відбулись позитивні зміни в опануванні населенням фольклору, звичаїв, народного мистецтва. Результати опитування разом з тим свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну  культуру  як таку (бо в її масових осучаснених формах немало «шароварщини»), а ставить на одне з головних місць у її опануванні якісний рівень (« відродження   української   культури  в її кращих класичних зразках»). У системі багатьох складових  національної   культури  є такі, які в свідомості народу посідають особливе місце як найважливіші, бо з ними громадяни пов'язують образ своєї  культури . У її якісне «ядро»більшість опитаних громадян дев'яти регіонів України включили мистецтво, історію та мову. Насамперед мистецтво уособлює у свідомості народу живу душу його  культури  (виділяється музика, пісня, література). Образ своєї  культури  громадяни також пов'язують з тією її складовою, питома вага якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації щодалі зменшується -  національнівичаї, побут, предметне середовище, спосіб життя.

Менше значення в системі  національної   культури  надається громадянами релігії та рисам  національного  характеру. Однак слід зазначити, що в моделюванні системи базових елементів  національної  ( української )  культури  існують значні відмінності між східними та західними регіонами України, які часто мають принциповий характер і є свідченням варіативності її  розвитку .

Якщо в Західній Україні при більшій насиченості релігійними організаціями рівень релігійності зростає значно швидше порівняно з загальноукраїнським (як і фольклоризація населення), то Східна (індустріально-урбанізована, зросійщена) Україна характеризується більшим зростанням потягу до світської  культури , відвідування дискотек, відеосалонів, театрів, інтересом до розважальних телепередач, читання художньої літератури. У Східній Україні залучення до  національної   культури  відбувається значно повільніше, долаючи на своєму шляху істотні перепони. Перехідний  період , який характеризується модернізаційними процесами, супроводжується і радикальними змінами в умонастроях суспільства, хоча  період  «культурних революцій»уже минув. У  нових  умовах змінюються функції закладів  культури . Крім загальнотрадиційної організації культурного відпочинку вони сприяють  відродженню  художньої самодіяльності, фольклору і традицій, формують їх потреби в прекрасному.

Формується підсистема недержавних культурних закладів та програма « Культура . Просвітництво. Дозвілля», спрямована на трансформацію системи задоволення культурних запитів громадян. Відбувається реформування сфери  культури  відповідно до концепції державної культурної політики. У сфері художньої  культури  відбуваються найбільш радикальні зміни, супроводжувані специфічними суперечностями. Визначились принципові зрушення в  розвитку  образотворчого мистецтва в другій половині 80-х - 90-х роках (« нова  хвиля»- В. Савадов та ін.) постмодерністського характеру, зумовлені історичним принципом синтезу барокової традиції, які породжують  новий  реалізм. Очевидним є творче піднесення  української  поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві (Жолдак та ін.). всіх видах мистецтва склалась суперечлива невідповідність між потребами переосмислення художньої реальності і відставанням критики. Українська   культура  в цілому все ще переживає  період  свого  нового  становлення,  національного  утвердження  нових  цивілізаційних цінностей, модернізаційного і постмодернізаційного структурування.