53. Проаналізуйте політичну свідомість і культуру в сучасній Україні.

Сучасна політична свідомість українського суспільства визначається особливостями історичного розвитку України, серед яких політологи виділяють наступні чинники, що надали вирішальне значення на політичну свідомість українців:

- століття територія України була розділена на частини і знаходилася під впливом країн, що інколи ворогували між собою;

- також впродовж століть українці були безгосударственной нацією, і тому фактично не мають досвіду власної державної влади на своїй території;

- правлячий шар або еліта українського народу постійно піддавався асиміляції, реальній денаціоналізації.

Вказані особливості дозволяють констатувати той факт, що українська нація розділена на политико-культурные блоки і українську політичну свідомість характеризується фрагментарністю, тобто відсутня єдність між носіями різної субкультури в розумінні фундаментальних цінностей, цілей суспільства, ідеалів, і події останнім часом демонструють наявність розділу суспільства по соціальних, політичних, етнічних і економічних векторах. Надзвичайно важливим є подолання фрагментарності політичної свідомості українського народу, оскільки саме в політичній свідомості міститься потенціал для реалізації всіх можливих варіантів розгортання соціальних процесів. Слід пам'ятати, що характер масової політичної свідомості, ціннісні установки політичної еліти впливають на ефективність функціонування політичної системи, розвиток і спрямованість соціальних перетворень, які відбуваються в нашій країні, саме тому процеси демократизації повинні знайти своє відображення в політичній свідомості українського народу. Ета завданню не представляється така вже складною, унаслідок того, що масовій свідомості українців, з точки зору більшості дослідників, свойственен демократизм, про що свідчить історія. Набагато складнішою проблемою є питання подолання фрагментарності свідомості, оскільки він доповнюється наявністю історичної пам'яті, яка як складова політичної свідомості жителів різних регіонів, етнічні групи, віруючих різних конфесій є досить стійкою освітою, яка дуже повільно піддається коректуванню за допомогою ЗМІ ісистеми освіти. Історична пам'ять є наслідком історичного процесу і відображує особливості самоорганізації людей, які мали цілі інколи не співпадаючі, а у випадку з українським суспільством інколи і прямо протилежні (пригадаєте події Першої і Другої світової війни і установки різних українських партій, організацій того періоду). Історична пам'ять зв'язує покоління, об'єднує народи, але в разі різних ціннісних установок, наявності суперечливого політичного досвіду різних регіонів України, різних культурно-історичних домінант і детерминант розвитку ми стикаємосяз майже нерозв'язною проблемою – негативна складова в політичній свідомості різних регіональних груп відносно подій української історії. Ця проблема вимагає надзвичайно обережного, усвідомленого підходу до рішення, яке можливе лише в дуже віддаленому майбутньому.

Під культурою взагалі ми вширокому сенсі розуміємо всі вироблені людством духовні і матеріальні творіння: теорії, учення, ідеї, науку, релігію, твори літератури, мистецтва,норми, зразки поведінки, фабрики, банки. Політична культура – це проекція загальної культури суспільства на політичне життя. Політика і політична культура як би змішуються, взаємно обуславливая один одного, впливаючи один на одного. Ще в часи Античності окремі філософи зверталися до розгляду питань, які можуть бути віднесені до проблематики політичної культури. Проте сам термін вводиться в науковий зворот німецьким філософом, мовознавцем І.Гердером (1744 - 1803). Сучасні концепції політичної культури з'являються в середині ХХ століття і пов'язують початок цього процесу з діяльністю американської школи. Зокрема, одним з перших, в 1956 році, американський політолог Алмонд визначає політичну культуру як орієнтацію на особливого типа політичних дій, що відображає певний вигляд політичної системи. У структуру політичної культури він включив виключно ідеальні компоненты, а саме:

-знання і думки про політичну систему і її функції;

-відчуття і емоції, що випробовуються людьми до політичних інститутів і політиків.

Такий підхід до політичної культури звузив можливість розуміння цього складного феномену і утруднив перехід до аналізу практичної політики, саме тому вже в 70-і роки ХХ стамериканські дослідники Р.Карр і М.Бернстайн доповнюють Алмонда, включаючи в поняття «Політична культура» не лише політичні емоції, політичну свідомість, але і соціальну практику у вигляді політичної поведінки. Сьогодні під політичною культурою розуміють як потенційні можливості політичної діяльності у вигляді ідеальних теорій, програм, знань, відчуттів, емоцій, так і реалізацію всього цього в політичному житті, тому структура політичної культури включає:

-політичною свідомість;

-політичні відчуття (політичну психологію);

-політичною поведінка.

Поняття політична культура дозволяє виділити якісну сторону політичної системи, пояснити відмінності у функціонуванні і результатах діяльності зовні схожих політичних систем, з'єднати дослідження формальних і неформальних компонентів політичної системи з аналізом національної політичної психології, політичної ідеології, фундаментальних цінностей суспільства. Поняття політична культура за словами французького політолога П.Шарана дозволяє встановити, «що знають громадяни про свою державу і його політичні інститути, як вони це сприймають, осмислюють, відчувають і як вони поводяться по відношенню до цього».

Політична культура – це система об'єктивних політичних цінностей, що історично склалися: ідей, теорій, учень, програм, гасел, субъективируемых людськими відчуттями і емоціями, що реалізовується в політичній діяльності політичній поведінці людей.

До функцій політичної культури прийнято відносити:

-пізнавальну, яка реалізується за допомогою надання суб'єктам політичної діяльності необхідних знань, що забезпечує історичну спадкоємність, передачу досвіду від покоління до покоління і таким чином реалізується функція трансляції;

-регулююча функція забезпечує за допомогою правових, політичних норм, ідеалів, певні взаємини між політичними акторами;

- інформаційна направлена на задоволення потреб особи в політичних відомостях, освітлюючих події, що відбуваються в світі, явища, процеси;

- виховна реалізується в інтелектуальному розвитку особи, засвоєнні нею політичних норм, цінностей, формуванні інтересу до політичного життя, вироблення певних установок на суспільно-політичну діяльність.

Розвиток політичної культури невіддільно від її формування в умовах конкретних національних держав. У масштабах сучасного світу виділяють політичні культури залежно від їх національних особливостей – французьку, іспанську, румунську, українську – які складаються під впливом історичної дороги розвитку народу, специфіки національного характеру, розвитку національної державності. Загальні типології в політичній науці були створені на основі порівняння не окремих ознак політичної культури, а якісних характеристик системного плану. Серед таких класифікацій найбільш широкого поширення набула типологія політичної культури Алмонда і Верби, відповідно до якої можна виділити трьох «чистих» типів політичної культури:

1. Патріархальний тип, який свойственен суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі і інтерес громадян до політики, їх політичні орієнтації неотделимы від релігійних або соціальних. Суспільство з такою культурою відрізняє аполітичність, байдужість, апатія до державних справ і націленість майже виключно на справи общини, сім'ї. Історично патріархальна культура розглядається як тип характерний для доиндустриального суспільства.

2. Подданнічеський тип (культура підпорядкування, покори) характеризується пасивним відношенням до політичної системи, людина в цій системі поважає авторитет уряду, і пасивний в політичному житті. Система державної влади має відлагоджений механізм установки норм, цінностей, видачі директив, яким всі зобов'язано підкорятися під страхом покарання, позбавлення благ. У такому суспільстві домінують зв'язки типа «зверху – вниз». Подданнічеський тип політичної культури розглядається як тип, властивий періоду феодалізму або індустріальному тоталітарному суспільству.

3. Активістський тип (культура участі) характеризується наявністю опосередкованих зв'язків суспільства і держави, індивіди цієї системи зорієнтована на активну роль, незалежно від позитивного або негативного відношення до її елементів або до системи в цілому. Цей тип культури відповідає постіндустріальному демократичному суспільству.

Процеси формування і розвитку політичної культури в сучасній Україні связанны перш за все з особливостями державного розвитку, типа соціально-політичних, економічних стосунків і політичного досвіду, т.е вони носять конкретно-історичний характер. Становлення української політичної культури прийнято розглядати як складову процесу національно-визвольної боротьби українського народу проти різних форм економічного і політичного тиску з боку держав, до складу яких входили в різний час різні частини України.На сучасному етапі ці процеси зв'язані, перш за все, з відновленням і розвитком демократичних традицій політичного життя в політичній культурі України і з подоланнямзалишків тоталітарної свідомості, яка з точки зору ряду дослідників була властиво всім народам, що проживають на території колишнього Радянського Союзу. Така свідомість і культура характеризувалися затвердженням авторитету партійно-державних структур і масованим, інколи необмеженим, ідеологічним і політичним насильством. В рамках класифікації Алмонда і Верби такий тип культури представляється подданническим. Сучасна демократична держава, яким прагне стати Україна, немислимо без елементів політичної культури участі, тому першочерговим завданням, що стоїть на дорозі змін в українському суспільстві є формуванняактивної цивільної позиції. Процес становлення політичної культури – складова національного відродження України, це системний складний процес, який демонструє зв'язок між зростанням національної, історичної свідомості і політичною культурою.