73. Розкрийте типи і форми політичних конфліктів, способи їх розв’язання.

Щодо поведінки в конфліктній ситуації вирізняють такі її типи:

- пряме протиборство чи конкуренція;

- ухилення;

- пристосовництво;

- уступки, співробітництво.

Важливу роль у врегулюванні конфлікту відіграє вивчення принципів і стадій управління конфліктним процесом. Деякі вчені серед стадій називають такі: інституціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація.

У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві групи залежно від того, яке місце відводять проблемі соціального конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструють дві системи постулатів — Т. Парсонса і Р. Дарендорфа.

Т. Парсонс:

1) кожне суспільство — відносно стійка й стабільна культура;

2) кожне суспільство — добре інтегрована структура;

3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримання стійкості системи;

4) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію.

Р. Дарендорф:

1) кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни — постійні та наявні скрізь;

2) кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями й конфліктами, конфлікт — постійний супутник суспільного розвитку;

3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;

4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.

Існує дві форми перебігу конфліктів:

відкрита — відверте протистояння, зіткнення, боротьба,

закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точиться невидима боротьба. Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціо¬нальні конфлікти на території колишнього СРСР, де «націо¬нальне питання було вирішено раз і назавжди».

74. Проаналізуйте шляхи і засоби досягнення соціального-політичної злагоди в сучасному українському суспільстві.

75. Розкрийте поняття політичної модернізації, її теоретичні підвалини.

ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого.

В основу концепції політичної модернізації покладено розроблений М. Вебером методологічний принцип, згідно з яким сучасні країни розподіляються на “традиційні”та “сучасні”.

“Традиційні” країни – зберігають персоналізовані відносини залежності і бар’єри соціальної мобільності.

“Сучасні” країни – засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності.

Поняття «модернізація» оформилося на початку 50-х років XX ст. для характеристики країн, які здійснювали перехід до індустріального суспільства насамперед через удосконалення своєї економічної інфраструктури, механізмів економічного зростання. У процесі еволюції модернізації як міждисциплінарної теорії та її поступової політизаци викристалізувалося поняття «політична модернізація», яке нині пов?язують із формуванням політичних інститутів, соціальною мобілізацією, розширенням політичної участі населення, закріпленням демократичних цінностей і норм. За сучасних умов політична модернізація особливе значення має для суспільств, віддалених від магістрального шляху розвитку людської цивілізації, відчужених від загальнолюдських цінностей.

ЕТАПИ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.

1-й етап (50-ті – початок 60-х років ХХ ст.) – зародження концепцій політичної модернізації.

На цьому етапі такими теоретиками, як У. Ростоу, Д. Аптер, Г. Алмонд, Д. Пауелл, було розроблено основні постулати теорії модернізації, а саме:

– універсалізм, тобто розуміння процесу модернізації як лінійного, що має однакові стадії та етапи в усіх країнах;

– технологічний детермінізм, тобто визнання прогресу в економіці та технології основою суспільного розвитку та модернізації (оскільки вони призводять до підвищення рівня життя та вирішення соціальних проблем);

– вестернізація, тобто запозичення країнами, що нещодавно звільнилися від колоніальної залежності, політичного устрою і політичної культури західних країн, насамперед США;

– критика основних характеристик традиційних суспільств (низька здатність до динаміки та адаптації).

2-й етап (друга половина 60-х – початок 70-х років) – критика теорії модернізації.

Один з відомих суспільствознавців того часу Р. Бендікс у 1967 році звернув увагу на те, що оскільки модернізація в Європі (зокрема, в Англії та Франції) спиралась на певні традиції суспільства, то протиставляти традиційність та сучасність не є коректним. Це дало поштовх для виникнення шквалу критики на адресу ранніх теорій модернізації.

3-й етап (початок 70-х – друга половина 80-х рр.) – відхід від євроцентризму.

Характерні риси етапу:

– поява більш виважених ідей, заснованих на різноманітних чинниках політичного, соціального та економічного розвитку (зокрема, на такому чиннику, як політична культура та її особливості);

– зосередження уваги на проблемі стабільності політичного розвитку як передумові соціального та економічного прогресу.

4-й етап (триває з кінця 80-х років) – утвердження концепції “модернізація в обхід модерніті (сучасності)”.

Зазначена концепція політичного розвитку обґрунтовує можливість можмодернізації на основі збереження соціокультурних традицій того чи іншого суспільства без нав’язування чужих (західних) зразків. Найвідомішими представниками цієї концепції є А. Абдель-Малек, Ш. Айзенштадт, С. Хантінгтон.

76. Розкрийте зміст і основні характеристики політичної модернізації.

ТЕОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.

Політичну модернізацію більшість авторів розуміє як поєднання таких складових:

– зростання динамізму політичної системи, її здатність адекватно реагувати на зміни політичних реалій;

– формування нової модернізаторської політичної еліти;

– зниження ступеня відчуження громадян від політичної влади;

– забезпечення реальної участі народу в політичному житті;

– підвищення впливу інформації;

– постійне вдосконалення цінностей та норм у системі політичної культури.

Перелічені складові змісту політичної модернізації тісно переплітаються з процесом демократизації суспільства. Тому, на нашу думку, можна стверджувати, що саме демократизація політичної системи і є основним змістом її модернізації. Сама демократія набуває тут нових якостей. Її сутність пов’язують з ідейним та організаційним плюралізмом, технологіями запобігання та розв’язання суспільних конфліктів, раціональним співвідношенням вертикального і горизонтального вимірів політики.

Теорія модернізації – інтегральна складова “соціології розвитку”, джерелами якої були концепції М. Вебера, Ф. Тенніса і Т. Парсонса.

Змістовим стрижнем теорії стали два ВИДИ МОДЕРНІЗАЦІЇ:

1) оригінальна (або спонтанна) – характерна для країн, що пережили перехід до раціональних соціальних структур через тривалий внутрішній процес (Англія, США, Німеччина, Франція і т. д.);

2) вторинна (або віддзеркалена) – притаманна відсталим країнам, які використовують досвід передових держав; це осучаснення “навздогін”; основний фактор вторинної модернізації – соціокультурні контакти цих країн з центрами індустріальної та постіндустріальної культури.

Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.

Процес політичної модернізації проявляє себе, перш за все, у трьох основних сферах:

– політичній системі;

– політичній культурі;

– політичній поведінці.

У сфері політичної культури модернізаційні процеси приводять до активізації процесу соціалізації особи, постійного вдосконалення політичних цінностей та норм, формування принципово нової, орієнтованої на раціональні зміни еліти.

Модернізація безпосередньо політичної системи виявляється в її диференціації, умінні адекватно реагувати на різноманітні виклики часу.

Зміни політичної поведінки полягають в активізації та вдосконаленні форм залучення громадян суспільства до політичного процесу.

Процес модернізації, на думку західного політолога С. Блека, поділяється на кілька стадій:

а) усвідомлення мети;

б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти;

в) період трансформації;

г) інтеграція суспільства на новій основі.