10. Проаналізуйте політичні ідеї козацько-гетьманської держави

ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ. В першій половині XVI ст. значна частина українського козацтва стала зосереджуватись у низов’ях Дніпра, створюючи тут свої укріплені пункти – “засіки”. Сукупність цих засік пізніше дістала назву “Запорозька Січ”. У 50-х роках XVI ст. князь Дмитро Вишневенький при сприянні польсько- литовського уряду побудував на острові Хортиця укріплений замок. За задумом уряду цей замок повинен був служити опорним пунктом у боротьбі проти нападу турків і татар, а також засобом підкорення запорозьких козаків владі феодалів. Пізніше Хортицьким замком оволоділи козаки і він став одним з укріплених пунктів Запорозької Січі.

Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях – “паланках”.

Військова рада – вирішувала найважливіші питання військового та політичного характеру, які розглядалися на засіданнях. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути при сутнім будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік – 1 січня і 1 жовтня – вона збиралася обов’язково.

До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі козаки. Починаючи з 1649 р. Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві – в 1651 р., декілька – в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. – в Переяславі. Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов’язковими для нього.

Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального,

полкового та сотенного урядів.

Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом.

Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали – нормативні акти, обов’язкові для виконання на всій території України.

Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави.

Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього.

Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення.

Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана.

Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів.

Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.

Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду.

Існували також ради на рівні куренів, які звали “сходками”, і вони збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей скликали і сходки в паланках.

Підкреслимо такий факт: на Запорізькій Січі державна система народилася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження наказній старшині.

Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали

виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий.

Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його влада не булла абсолютною: він звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді.

Військовий суддя був другою службовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав начальника артилерії.

Військовий писар завідував канцелярією і вів всі письмові справи Запоріжжя.

Військовий осавул слідкував за дотриманням козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо.

Під кінець XVI ст. на Запоріжжі вже існувало військо зі стрункою організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше – гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті в свою чергу – на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше – курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони титулували себе “Військом Запорізьким”. Основну його частину складала піхота. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли.

Чисельність Запорізького війська не була сталою. На кінець XVI ст. воно нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також свій флот, який складався з великих човнів – чайок або байдаків. Військо Запорізьке мало свою печать – герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений в білий колір св. Архангел Михайло, а на зворотньому – білий хрест, оточений небесними світилами.

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ (1595–1647) – народився в Чигирині, в сім'ї дрібного українського шляхтича. Закінчив одну з київських шкіл, потім Львівську єзуїтську колегію, де дістав ґрунтовні знання з історії, географії, юриспруденції. Крім рідної української, добре володів польською, латинською та турецькою мовами, розумів по-татарськи. З молодих літ опанував військову справу. Б. Хмельницький першим почав усвідомлювати необхідність свободи українства з орієнтацією спочатку на створення козацької територіально-політичної автономії У складі Речі Посполитої, а згодом (після перемог у 1648–1649 pp.) – на політичну самовизначеність України у межах Давньоруської держави на чолі з єдиновладним, самодержавним гетьманом-монархом. Та наступні поразки змусили вождя першої української національно-визвольної революції повернутися до ідеї автономії, але вже під протекторатом Росії.

Наприкінці життя Б. Хмельницький, уклавши договір з Росією, Туреччиною, Кримом, Семигородщиною, Швецією, продемонстрував наступникам приклад “політичного маневрування” між сусідами, наслідуваний більшістю гетьманів аж до І. Мазепи і П. Орлика. Однак вони не були підкріплені політичною майстерністю гетьманів, мудрістю, далекоглядністю оточуючої їх політичної еліти, нерідко межували з невиваженістю, політичною бездарністю, політичним авантюризмом. Така політична еквілібристика призводила до подальшого знесилення української автономії, поглиблення бідувань народу, особливо селянства, братовбивчих війн, самознищення політичної еліти, поділів і перерозподілів української землі, безперервних спустошливих іноземних навал.

КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА.

ПИЛИП ОРЛИК (1672–1742) був генеральним писарем гетьмана України Івана Мазепи – другою за посадою особою в державі. 5 травня 1710 р. у м. Бендерах П. Орлик був обраний козацькою радою гетьманом України. Він неодноразово робив спроби за допомогою союзників домогтися незалежності України.

Найвідомішим політико-правовим документом часів гетьманування П. Орлика є договір між ним та старшиною й запорозькими козаками “Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького”, укладений 16 квітня 1710 р. на козацькій раді в Бендерах. Розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом, цей договір відомий як “Конституція Пилипа Орлика”, або “Бендерська Конституція”.

Конституція складається з двох частин. У вступній частині стисло подана історія козацтва від попередників київського князя Володимира Великого до часів Б. Хмельницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність прийняття конституції для запобігання деспотизму правителів.

Основна частина конституції містить статті, в яких ідеться про

державний устрій України як козацької держави. Зміст цих статей

полягає в наступному:

? в Україні відновлюються права православної церкви, яка повертається під юрисдикцію константинопольського патріарха;

? відновлюються і проголошуються недоторканними давні кордони козацької держави;

? відновлюються давні права Запорозької Січі, їй повертаються землі та маєтності, відібрані царськими указами, а побудовані Росією на її території фортеці мають бути знесені;

? всі поточні державні справи вирішує гетьман спільно з радою генеральної старшини;

? основоположні питання державного життя вирішує генеральна рада, яка складається з гетьмана, генеральної старшини, цивільних полковників та козаків (по одному від кожного полку) і збирається тричі на рік – на Різдво, Великдень і Покрову;

? державні службовці повинні обов'язково складати присягу на вірність Батьківщині та гетьману;

? старшина й рада мають право виступати проти гетьмана, якщо він порушує закони;

? справи про кривду та провини генеральної старшини розглядаються генеральним судом, який не підпорядковується гетьману;

? генеральна старшина звітує перед гетьманом про свою роботу;

? державний скарб відокремлюється від гетьманського й передається в управління генерального підскарбія;

? на утримання гетьмана призначаються окремі землі;

? полковники, сотники та інші посадові особи обираються вільними голосами і затверджуються гетьманом;

? гетьман має контролювати розумність податків і повинностей, від них звільняються козацькі вдови, сироти та їхні господарства;

? проводиться ревізія державних земель, якими користується старшина, відновлюється законність у користуванні суспільним надбанням і встановлюється рівність у виконанні державних обов’язків.

Конституція П. Орлика не набула чинності, вона залишилася лише проектом політико-правового документа. Тому некоректно “її вважати першою українською конституцією”, “першою у світі демократичною конституцією”, подавати її як попередника прийнятої у 1787 р. Конституції США – першого в історії чинного основного закону держави.

Конституція містить низку демократичних і прогресивних ідей: обмеження влади гетьмана, представницьке управління, поділ державної влади, закріплення прав і свобод особи, справедливість у розподілі суспільних благ, підтримка соціальне незахищених верств населення тощо. Та найбільше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обґрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави. Починається конституція з урочистої декларації про те, що “Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування”.

КИЄВО-МОГІЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ – перший вищий навчальний заклад в Україні. Її діячі зробили значний внесок у розвиток вчення про державу та її взаємовідносини з церквою. Багато вихованців академії обіймали важливі посади як у гетьманській адміністрації, так і на царській службі, де вони нерідко ставали запеклими прихильниками самодержавства.

СТЕФАН ЯВОРСЬКИЙ (1658–1722) – навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий також як автор праці “Камінь віри” (1715) та численних проповідей.

На його думку, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини. Перше “колесо”, перший чин – аристократія: князі, бояри, вельможі, царські радники; друге “колесо” – військові; третє “колесо” – духовенство, а четверте – це “люди простонародні”: міщани, купці, художники, ремісники, селяни-землероби. В обох випадках – і з “пірамідою”, і з “колісницею” – йдеться про аристократично- мілітаристичну державу, де на верхніх владних щаблях перебувають царські вельможі, генералітет та офіцерство. Духовна знать, що освячує таку структуру, знаходиться на третьому місці.

Захищаючи інтереси церкви, він обстоював її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті, підпорядкування церковних справ світській владі.

С. Яворський ставив собі за мету пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, що формувалися в Росії. Він намагався раціоналізувати православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до католицизму.

ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ (1681–1736) – один із найвідоміших діячів Києво-Могилянської академії. З 1705 р. викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її ректором. Є автором ряду політико-теоретичних трактатів, зокрема “Правда волі монаршої”, “Слово про владу і честь царську” (1718), “Духовний регламент” (1720). Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму.

У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них, на його гадку, є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада.

Державна влада виникає в результаті передання народом шлях м договору своєї волі монарху. А сама народна воля випливає з волі Бога. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха у Ф. Прокоповича набуває абсолютистського характеру.

Верховна влада у своїй діяльності повинна мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо. Монарх як носій верховної влади в державі діє відповідно до природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами. Усі його дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються. Ідеалом Ф. Прокоповича була сильна держава, на чолі якої стояв би самодержець – освічений монарх, “філософ на троні”, що дбає про інтереси народу. Освічений абсолютизм, засновником якого він фактично являвся, освіту й розвиток наук Прокопович розглядав як основу історичного прогресу, джерело сили держави й добробуту народу.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА (1722–1794). Початок творчості

Григорія Сковороди припадає на добу Гетьманщини. Головною і найвищою наукою філософ вважав науку про людину та її щастя. Щастя людини, на думку мислителя, полягає в свободі бути людиною в вищому духовному розумінні. Вчений мріяв про справедливее суспільство про “горню” духовну республіку. Григорію Сковороді належить розробка теорії “сродної праці”. За цією концепцією ідеальним може тільки таке суспільство, яке забезпечує своїм людям умови для виявлення природних здібностей.

В плані концепції “сродної” праці Сковорода розглядає і проблему рівності, висовуючи ідею “нерівної рівності”. Він визначав тільки одну неминучу нерівність – нерівність здібності і покликання в одному і тому ж виді діяльності. Ця нерівність не є соціальною, вона здебільшого має природне походження.

Політично-правові і політико-філософські ідеї мислителів XVI– XVII ст. сприяли розвитку людської гідності і політичної свідомості народу України.