16.Феномент «братств» в українській культурі: роль, значення, структура, коло завдань, ідеологія

Центром українського Ренесансу ХУІ-ХУІІ ст. стали культурно-просвітницькі громадсько-політичні осередки відомі нам як "Братства". Братства - це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Братства відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. Їм належать великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, підвищенні рівня освіти та культури.

Братські товариства засновувалися, як правило, при православних церквах. Отже, до певної міри вони були й релігійними організаціями, хоча їхня діяльність носила переважно світський характер.

До братств належали переважно купці, ремісники й простолюд. Ці організації мали свій суд, скарбницю, вони засновували школи й друкарні, а деякі опікувалися хворими й нужденними, будували лікарні й притулки для бідних. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI-початку XVIIст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас - керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону - учителі, вчені, письменники.

Важливі питання братчики обговорювали на загальних зборах, де обирали чотирьох старших братів, які керували братством до наступних виборів. В Україні найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-і р. XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом - князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники. У 1585 році Львівське братство організувало школу, де навчалися й викладали відомі діячі культури: Памво Беринда, Йов Борецький, Кирило Транквіліон-Ставровецький.

Важливу роль у громадському житті відігравали братства, що виникли в Києві, Луцьку, Перемишлі, Дрогобичі.

До Київського братства вступив свого часу гетьман Петро Сагайдачний разом із Військом Запорозьким. Київська братська школа, заснована близько 1615-1616 рр., була створена одночасно із організацією Київського Богоявленського братства. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України - Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше - митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, Київський колегіум у першій половині XVIIст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.

17.Раннє українське бароко

Бароко (від італ. Ьагоссо - "вибагливий", "химерний") -стиль у європейському мистецтві (XVI ст.), що прийшов на зміну Ренесансу. Бароко притаманні урочистість, пишність, складність, динамічність композиції, мінливість. Літературі бароко властиве поєднання релігійних і світських мотивів та образів, тяжіння до різноманітних контрастів, метафоричності й алегоричності, прагнення вразити читача. Цей стиль особливо проявився в літературі й архітектурі нашої країни наприкінці ХУН-ХУІІІ ст. та набув назви українське бароко (а ще козапьке бароко - у красному письменстві). Найяскравішими представниками літературного бароко є Іван Величковський і Лазар Баранович - у поезії, Самійло Величко - у літописанні, Феофан Прокопович - у драматургії. Помітні елементи бароко в полемічній творчості Івана Вишенського.

Особливе місце в національно-культурній концепції православної української еліти посідала ідея культурного центру, яким мав стати (і, зрештою, таки став) відбудований і розбудований Київ. Якщо в часи ренесансних віянь в Україні та за її межами під враженням від давніх київських руїн часто висловлювалася думка, що Київ - це ніщо інше, як гомерівська Троя,, то з початком поширення барокової культури в Україні виникає концепція Києва як Другого Єрусалима (Й. Борецький, 3. Копистенський, П. Могила та ін.), який має стати надійним оплотом не тільки національної, але й усієї православної культури у світі.

Потрібно згадати й про архітектуру бароко, адже вона представлена сьогодні багатьма зразками споруд в Києві, Львові, Харкові, Новгороді-Сіверському, Глухові, Лубнах та інших містах і так само цікава, як і література цього стилю. Архітектурі бароко притаманні виразність, яскравість, контрастність. Велика увага тут приділяється декоративним прикрасам, формам заломів стін і вікон. Передусім у барокові шати вдягалися великі міські храми.

Велике значення надавалося й інтер'єру барокового храму, який ніби пристосовувався до людини, догоджав її духовним помислам. Яскравими зразками барокової архітектури в Україні є брама Заборовського (колишній головний вхід до будинку київського митрополита на території Софійського собору в Києві; архітектор Й. Т. Шедель); будівлі Києво- Печерської лаври (архітектор С. Ковнір); собор Святого Юра у Львові (архітектор Б. Меретін); Андріївська церква й Маріїнський палац у Києві (архітектор В. Растреллі). Усі названі архітектурні об'єкти - шедевр світового значення, більшість із них перебуває під охороною ЮНЕСКО.