12.Двовір’я як синтез християнства і проукраїнської релігії

Загальновідомо, що язичницькі традиції, попри всі намагання офіційної релігії (християнства) протягом багатьох століть витіснити їх з ужитку, і досі мають сильний вплив серед українців. Це призвело до появи такого духовного феномена, як двовір'я.

Двовір'я, двоєвір'я — релігійне явище, яке полягає в співіснуванні 05108110818011020християнства та 00708100811020«дохристиянської віри», було поширене на землях 011104011000218008східних слов'ян в X—XIV ст. (починаючи від часу прийняття християнства 00000408008101021810100002081%Св. Володимиром).

Вперше термін двовір'я був ужитий в XI ст. Феодосієм Печерським для характеристики нового на той час явища — мирного поєднання обох вір (язичництва й християнського православ'я) у свідомості народу. Двовір'я як форма компромісного існування протилежних світоглядних концепцій з'явилося вже в перші десятиліття після християнізації.

Християнськості українців притаманна особливість вірити в трійцю - Ісуса Христа, Матір Божу та Святого Миколая. Перевага надається Марії-Богородиці як цариці України. Це й не дивно, адже в національному характері українців історично сформувалося домінування жінки в сім'ї, в побуті. Саме тому в Україні так поширений культ Марії. Багато монастирів і церков носять її ім'я, її зображення - майже на всіх чудотворних іконах України.

Двовірність нашого народу виявляється у вшануванні християнських святих і водночас поклонінні уособленим силам природи. Оскільки християнство, по суті, не дало нашим пращурам прийнятного розуміння буденного життя, навколишнього природного середовища, то народ сприйняв його через культ традиційних божеств, котрих поступово замінили християнські святі з тими самими функціями, але вже з іншими іменами. До сьогодні в нашій свідомості збереглися культ предків, віра у відьом, домовиків, русалок, водяників, лісовиків та іншу "нечисть". І хоча обряди часів язичництва вже здебільшого не виконують магічного призначення, а мають суто розважально- ігровий характер, без них релігійність вважається невиповненою, незначущою. Все прийняте від християнства українець пропускає через сито свого практицизму, прив'язаності до землі-годувальниці, через пошук заступництва, моральні засади суспільства.

Двовір'я виявляє ще й таку рису релігійності українця, як природовірство: поклоніння небу і землі, воді й вогню, деревам і тваринам. Навіть наш прапор має священні кольори - синій (небо) та жовтий (золотаве збіжжя).

13. Європейський і український Ренесанс XV - поч. XVII ст.

Відродження, або Ренесанс (франц.) - термін для позначення цілої епохи в культурному розвиткові країн Європи. В Італії - це ХІУ-ХУІ ст., в інших країнах Західної і Центральної Європи - середина XV - кінець XVI ст.

Термін "рінашіта" (відродження), який вперше ввів італійський живописець і історик мистецтва Джорджо Базарі в середині XVI ст., означає нову фазу в історії мистецтва, яке відродило після середньовічного "занепаду" античні норми прекрасного.

Використовуючи античну спадщину, українська інтелігенція не просто пасивно засвоювала староримську та давньогрецьку культуру, а інтерпретувала її по-своєму, формуючи новий світогляд, протилежний світобаченню феодалізму, що панував до того. Друга назва нової культури, що зародилася в Італії, - гуманізм, - саме й свідчить про це. Гуманізм (від лат. hamanus - "людський", "людяний") - напрямок суспільної думки, який характеризується захистом свободи і гідності особистості, її всебічного розвитку. Гуманістична культура в центрі уваги ставила саму людину (від лат. homo - "людина"), а не божественне, потойбічне, як це було в середньовічній ідеології. У гуманістичному світогляді аскетизмові вже не лишалося місця. Земне існування визнавали цінним саме по собі і реальним. Пізнання природи і людини оголошувалось суттю науки. На противагу песимістичним мотивам, що панували в світогляді середньовічних схоластів та містиків, у світогляді та настрої людей Відродження переважали оптимістичні мотиви; для них була характерна віра в людину, в світле майбутнє людства, в торжество людського розуму й освіти.

Культура Відродження невід'ємна від його гуманізму. Звільнення культури від опіки церкви; захист свободи думки; зруйнування перегородок між верствами і розкріпачення людської особистості - такі основні принципи гуманізму Ренесансу. Сутність гуманізму епохи Відродження - захист особистості і безмежна віра в особистість.

Характерними, основними рисами Відродження є:

-перехід від ремесла до мануфактури;

-великі географічні відкриття і початок світової торгівлі;

-створення сучасних національних держав;

-початок книгодрукування;

-"відкриття" античності і розквіт вільнодумства;

-втрата церквою монополії на духовне життя і виникнення протестантизму;

-перемога Нідерландської революції під релігійними гаслами кальвінізму;

-початок природознавства, мистецтва й літератури нового часу. Необхідними передумовами нового, буржуазного розвитку стали компас, порох та друкарський верстат. Саме книгодрукування, компас та вогнепальна зброя визначили головний вектор суспільного й культурного розвитку цієї епохи.

Ренесанс, що виник в Італії, згодом поширився в інших європейських країнах. До України Ренесанс дійшов із запізненням. У нашій культурі він не охопив усіх видів мистецтва, а існував у XVI ст. як окрема естетична течія, яка в першій половині XVII ст. злилася з українським бароко. Найскладніша проблема для кожного періоду - вироблення власного літературного стилю - так і не була розв'язана. Найвідомішим представником українського літературного ренесансу є Павло Русин, який писав латиною (відома його поетична збірка "Пісні Павла Русина з Кросна», яка побачила світ 1509 році у Відні).

Назву доби Ренесанс пишуть з великої літери, а назву стилю - з малої (пор.: доба Ренесансу, епоха Відродження; твір, написаний у стилі ренесансу, ренесансна архітектура).