21. Правовий статус суб'єкта трудового права та його зміст.

Під суб’єктами трудового права слід розуміти учасників суспільних відносин, які наділені трудовими правами та обов’язками, що регулюються трудовим законодавством і здатні їх реалізувати. Суб’єкти трудового права є різноманітними та багатосторонніми. Насамперед ними є учасники трудових відносин, тобто їх сторони. Для того, щоб набути статусу суб’єкта трудового права необхідною є наявність трудової право-діє-деліктоздатності. Дані поняття є неподільними, на відміну від цивільного права. У своїй сукупності вони складають трудову правосуб’єктність, яка є необхідною передумовою виникнення трудових правовідносин.

Характеристика суб’єкта трудового права включає в себе наступні компоненти:

1) правосуб’єктність

2) права і обов’язки сторін

3) гарантії здійснення цих прав

4) відповідальність

Отож, розглянемо ці елементи, що в сукупності характеризують суб’єкт трудового права.

1 Правосуб’єктність включає в себе 3 компоненти:

1) правоздатність - як здатність мати суб’єктивні права і обов’язки

2) дієздатність – як здатність своїми діями набувати і реалізовувати суб’єктивні права і обов’язки.

3) деліктоздатність - здатність нести відповідальність за свої юридично-значимі дії.

2.Права і обов’язки суб’єктів трудового права:

Суб’єктивні права учасників трудових відносин можуть виникати з різних правових підстав: - юридичних фактів: як простих так і складних.

Сучасний механізм правового регулювання праці має у своїй основі державний і договірний способи правового регулювання. Акти такого регулювання стають джерелами суб’єктивних трудових прав для учасників відносин.

Відповідно ми можемо виділити 3 види таких прав, це:

- трудові права, що випливають із договорів (контрактів)

- що випливають в силу адміністративного акту

- що випливають із законодавства про працю (статути)

3. Гарантії здійснення прав і обов’язків

Всю сукупність субправ і обов’язків слід визначати поняттям правовий статус.

З урахуванням сказаного ми можемо визначити поняття правового статусу. Правовий статус є категорією одночасно і об’єктивного і суб’єктивного права. В сфері об’єктивного права поняття статусу може бути ототожнено з поняттям статуту. Статут від латинського – “постановляю” – це сукупність правил, що визначають повноваження і порядок діяльності будь-якої організації.

В вузькому розумінні поняття правового статусу є категорією суб’єктивного права – це правове становище конкретного суб’єкта, що закріплене в трудовому законодавстві.

22. Працівник як суб'єкт трудового права.

Працівники належать до найбільш численної та розповсюдженої категорії суб’єктів трудового права. Однак визначення поняття «працівник» у КЗпП України відсутнє. Воно міститься в інших нормативно-правових актах у сфері праці. Так, Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» у ст. 1 визначає працівника як фізичну особу, яка працює на підставі трудового договору на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи, яка використовує найману працю. Схожі визначення даються в Законах України «Про охорону праці», «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» та інших законодавчих актах.

Стаття 3 КЗпП України закріплює загальне положення про те, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичною особою. Із цього випливає, що будь-який громадянин, маючи статус працівника, підпадає під дію норм трудового законодавства. Частина 2 ст. 3 Кодексу передбачає деякі винятки із загального правила для працівників підприємств з іноземними інвестиціями, а також для громадян, які працюють у кооперативах та їх об’єднаннях, колективних сільськогосподарських підприємствах, фермерських господарствах і одночасно є членами цих господарюючих суб’єктів (особливості їх праці визначаються законодавством та їх статутами).

Вирішуючи питання про сучасні тенденції розвитку правового становища працівників, сферу дії трудового права, необхідно, з одного боку, спиратися на принципи соціальної справедливості, рівного захисту трудових прав всіх працюючих в Україні та, з іншого боку, не допустити зрівняльного підходу до регулювання трудових відносин різних категорій працівників. З огляду на це важливими є категорії «самостійна» та «несамостійна» праця, які мають як економічний, так і організаційно-правовий зміст. Із юридичної точки зору, несамостійність праці означає не тільки не володіння засобами виробництва, але і характер організації праці, наявність у відносинах між суб’єктами відносин влади і підлеглості. Такий підхід дозволить вирішити питання про те, які відносини працюючих власників регулюються трудовим правом, а які ні. Очевидно, що підприємницька праця, індивідуальна трудова діяльність є класичними зразками самостійної праці і трудовим правом регулюватися не повинні. Що ж стосується праці дольових власників, то в значній мірі ця праця організаційно несамостійна: і у господарських товариствах, і у кооперативах мають місце управлінські структури, з якими рядові члени знаходяться у відносинах влади і підлеглості, а, отже, потребують захисту своїх трудових прав. Відсутність цих мінімальних гарантій, що закріплені у трудовому законодавстві, може призвести до погіршення правового становища працюючих власників у порівнянні з найманими працівниками, що було б явно не справедливо.

Іноземці та особи без громадянства (надалі – іноземці) мають рівні з громадянами України права та обов’язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством та міжнародними договорами України. Іноземці, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Однак іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов’язане з належністю до громадянства України. Трудовим законодавством не регулюються трудові відносини іноземців, які працюють у складі дипломатичних представництв іноземних представництв міжнародних організацій в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.