12. Загальна характеристика основних джерел трудового права.

Усі сучасні держави широко використовують таке формальне джерело права, як нормативний акт. Із формально-змістовної сторони він становить собою правове рішення, що містить норми права. Його відмітними рисами є визначений зміст, писана форма й особливий порядок оприлюднення. Зміст акта складають загальні правила поведінки, спрямовані на встановлення, зміну або скасування юридичних норм.

Нормативний акт у сфері трудового права – це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права в царині трудового права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Нормативні акти необхідно відрізняти від ненормативних. Ненормативними актами в царині трудового права є акти, що:

1) мають персональний характер (про склад комісій, призначення на посаду і звільнення з неї, заохочення та дисциплінарну відповідальність тощо);

2) вичерпують свою дію одноразовим застосуванням, крім актів про затвердження положень, інструкцій тощо, що містять правові норми;

3) мають оперативно-розпорядчу природу (разові доручення);

4) доводять до відома заінтересованих осіб рішення вищестоящих органів;

5) спрямовані на організацію виконання рішень органів влади, вищестоящих органів, органів господарського управління й контролю та не містять нових правових норм.

Конституція України – основне джерело трудового права

Особливе місце в життєдіяльності будь-якої сучасної держави належить Конституції. її зміст і сутнісні риси визначаються насамперед тим, що вона регулює найважливіші суспільні відносини між громадянином, суспільством і державою, закріплює підвалини суспільного ладу, систему і принципи організації влади. Вона служить тим фундаментом, на якому ґрунтується правова й політична системи. Основний Закон проголошує, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Держава забезпечує не тільки захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, а й соціальну спрямованість економіки. Конституція України дає такий перелік трудових прав: а) право вільно розпоряджатися своєю здатністю до праці, обирати рід занять та професію; б) право на належні, безпечні та здорові умови праці; в) право на своєчасне одержання заробітної плати, не нижчої від визначеної законом; г) право на захист від безробіття; д) право на захист своїх прав, через механізм індивідуальних та колективних трудових спорів з використанням установлених законом способів їх вирішення, включаючи право на страйк; е) право на відпочинок.

Згідно з положеннями ст. 43 Основного Закону, кожен має право на працю. Вказане право включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Уперше Конституція заборонила використання примусової праці.

Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Це також було закріплено вперше. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Стаття 44 Конституції України вперше закріпила право тих, хто працює, на страйк для захисту своїх економічних і Соціальних інтересів. У Конституції України знайшли відображення такі права, як право на відпочинок (ст. 45), на соціальний захист (ст. 46), на достатній життєвий рівень для себе і для своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст. 48) та багато інших.

Міжнародні правові акти про працю

У ст. 9 Основного Закону проголошується, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства держави. Стаття 81 КЗпП України конкретизує це конституційне положення щодо вітчизняного трудового законодавства. У ній закріплюється норма, згідно з якою, якщо міжнародним договором або угодою, у яких бере участь Україна, встановлено інші правила ніж ті, що їх містить вітчизняне законодавство про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди. Схожі за змістом положення містяться і в інших законодавчих актах, присвячених правовому регулюванню праці. Зокрема, ст. 3 Закону України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р. № 2694-ХІІ проголошує, якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону праці, застосовуються норми міжнародного договору. Ідентичне положення міститься і в ст. 6 Закону України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р. № 803-ХІІ. Однак принципово відрізняється ставлення щодо цього, виражене в ч. 4 ст. 4 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 р. № 1045-ХІV, згідно з якою якщо міжнародними договорами, угодами, конвенціями, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено більш високий рівень гарантій щодо забезпечення діяльності профспілок, то застосовуються норми міжнародного договору або угоди.

Слід зазначити, що під міжнародним договором розуміють письмову угоду між двома або декількома державами чи іншими суб’єктами міжнародного права щодо встановлення, зміни або припинення їхніх взаємних прав та обов’язків у політичних, економічних чи інших відносинах відповідно до основних принципів міжнародного права. За своєю природою міжнародні договори не є однорідними: вони укладаються від імені України, уряду, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади й державних органів. Як наслідок, усі міжнародні договори нашої країни можна умовно поділити на міждержавні, міжурядові й міжвідомчі. Від імені України укладаються політичні, територіальні, мирні договори, ті, що стосуються прав та свобод людини, громадянства, участі в міждержавних союзах і міждержавних об’єднаннях, організаціях, системах колективної безпеки тощо. Від імені уряду укладаються міжнародні договори з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, що належать до його компетенції. Міжвідомчими є міжнародні договори з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади й державних органів.

Важливе місце серед міжнародних установ, що здійснюють закріплення й захист трудових прав людини, займає Міжнародна організація праці (надалі – МОП, Організація). МОП – це спеціалізована міжнародна установа, заснована з метою міжнародного співробітництва для забезпечення тривалого миру та ліквідації соціальної несправедливості шляхом покращення умов праці. Вона створена в 1919 році за Версальським мирним договором разом із Лігою Націй.

Основними принципами, на яких засновується діяльність МОП, є такі: а) праця не є товаром; б) свобода слова й профспілкової діяльності є необхідною умовою постійного прогресу; в) злидні у будь-якому місці є загрозою для загального добробуту; г) боротьба зі злиднями повинна вестися як в кожній державі, так і шляхом постійних і об’єднаних міжнародних зусиль, до яких представники працівників і підприємців, що користуються рівними правами із представниками урядів, приєднуються в обговоренні та прийнятті рішень з метою сприяння загальному добробуту.

Основними напрямками діяльності Організації є: а) розробка та прийняття конвенцій і рекомендацій у сфері праці; б) надання технічної допомоги країнам, у тому числі й у створенні їх національного трудового законодавства; в) навчання та освіта з питань, віднесених до її компетенції.

Організація складається з трьох основних органів: Генеральної конференції праці, Адміністративної ради, Міжнародного бюро праці.

Закони України – провідні джерела трудового права. В ієрархії внутрішньодержавних джерел права соціального забезпечення закон посідає головне після Конституції місце. . На відміну від інших правових актів, що можуть бути як нормативними, так і ненормативними, закон є завжди нормативним.

Згідно зі ст. 92 Конституції України засади регулювання праці й зайнятості визначаються виключно законами України.

За юридичною силою та призначенням закони поділяються на конституційні та звичайні. Конституційні закони закріплюють основи суспільного й державного ладу і визначають головні правові засади всього чинного законодавства. До конституційних законів належать: а) Конституція; б) ті, що вносять до неї зміни й доповнення; в) прямо передбачені Конституцією й такі, що конкретизують її зміст.

Серед звичайних законів також виділяють кодифіковані й поточні. Кодифіковані закони є звідними юридичними актами, що дозволяють комплексно, на підставі певної системи принципів, регулювати певну сферу суспільного життя.

Підзаконні акти в системі джерел трудового права України. Підзаконні акти – це збірне поняття, що охоплює найрізноманітніші правові приписи (від актів Президента України до актів локального (місцевого) значення). Президентські укази є джерелами трудового права. Вони видаються на виконання Конституції і законів України, є обов’язковими на всій території України та розраховані на неодноразове застосування. Особливе місце серед джерел трудового права належить постановам Верховної Ради України (нормативного характеру). Наступну сходинку в ієрархії джерел трудового права займають акти Кабінету Міністрів України, рішення якого у формі постанов мають нормативну природу. Приймаються вони на засіданнях уряду шляхом голосування, для чого необхідна більшість голосів його членів. Акти Кабінету Міністрів підписує Прем’єр-міністр України. Постанова Кабінету Міністрів України – нормативний акт, який приймається колегіально на основі й на виконання Конституції та законів України, постанов Верховної Ради, указів Президента у межах повноважень уряду. Реєструються вони в Міністерстві юстиції й включаються до Єдиного державного реєстру нормативних актів України.

Правила – це нормативний акт процедурного характеру, що конкретизує норми права більш загального характеру з метою регулювання поведінки суб’єктів правовідносин у певних галузях.

Інструкція – нормативний документ, яким роз’яснюється порядок застосування закону чи іншого правового акта з більшою юридичною силою, створюється механізм їх реалізації.

Джерела трудового права на соціально-партнерському рівні та локальні нормативно-правові акти

Наступний щабель в ієрархії джерел трудового права займають акти соціального партнерства. Закон України “Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 р. № 3356-ХІІ вирізняє два види нормативних договорів про працю – угоди й договори, які, будучи актами соціального партнерства, мають підпорядковуватися відповідним принципам, цілям і завданням. Аналіз цього Закону дає підстави стверджувати, що під угодою розуміється правовий акт, що регулює соціально-трудові відносини й укладається між повноважними представниками працівників і роботодавців на рівні держави, території, галузі. Як критерій класифікації угод по видах ст. 3 зазначеного Закону називає регульовані ними сфери відносин. Згідно із зазначеним критерієм ця стаття виділяє:

– генеральну угоду, що встановлює загальні принципи регламентації соціально-трудових відносин на рівні держави;

– регіональну угоду, що встановлює загальні принципи регламентування соціально-трудових відносин на рівні територіального утворення;

– галузеву угоду, що визначає загальні умови оплати праці, трудові гарантії й пільги працівникам певної галузі господарства.

Питання про ще один акт соціального партнерства – колективний договір як джерело трудового права і визначення його місця в системі джерел останнього безпосередньо пов’язано з його юридичною природою. Колективному договору притаманна змішана юридична природа. Він поєднує в собі ознаки як договору, так і нормативно-правового акта. Як договір він укладається після проведення переговорів, містить зобов’язальні умови та діє протягом установленого строку. Водночас колективний договір закріплює локальні норми права, що поширюються тільки на конкретне підприємство й мають усі властивості, притаманні правовим нормам взагалі, а саме: а) вони обов’язкові для виконання; б) розраховані на багаторазове застосування; в) поширюються на невизначене коло осіб. І разом з тим нормативні положення цього договору мають обмежені сферу дії й коло суб’єктів, на які поширюється їх дія, що відрізняє його від інших джерел трудового права. Отже, колективний договір має змішану юридичну природу й поєднує в собі зобов’язальні й нормативні умови. У створенні його нормативних приписів беруть участь представники працівників і роботодавця. Наявність нормативних умов у змісті договору дозволяє віднести його до числа джерел трудового права. При цьому нормативні положення (умови) колективного договору визнаються джерелами трудового права соціально-партнерського характеру, що посідають місце на рівні джерел соціального партнерства в конкретній організації, створюючи підґрунтя для інших локальних нормативних актів, що регулюють соціально-трудові відносини.