12.2 Види правочинів

Залежно від кількості осіб, що виражають свою волю (сторін правочину), та спрямованості їх волі вони розподіляються на односторонні, двосторонні та багатосторонні. Диференціація правочинів на вказані різновиди охоплює всі їх можливі прояви.

Односторонним правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. До односторонніх правочинів, зокрема, належать видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між тим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін.

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини, відповідно, поділяються на:

а) суворо односторонні – не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них належать відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини;

б) такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів.

Двостороннім правочином є погоджена дія двох сторін. Такі правочини іменуються договорами (наприклад, договір купівлі-продажу, найму, дарування, управління майном тощо).

Кожна зі сторін двостороннього правочину виражає свою волю, що кореспондує відповідній волі іншої сторони. Так, волі однієї особи продати річ кореспондує воля іншої особи її купити, внаслідок чого їх волі узгоджуються, хоча самі їх виразники займають протилежні позиції один щодо одного.

Як і в односторонніх правочинах, будь-яка зі сторін двостороннього правочину також може бути представлена декількома особа. Причому це не впливає на кількість сторін такого правочину – скільки б осіб не виражали свою волю, сторін правочину завжди залишається дві. У цих випадках буде виникати множинність осіб на одній або іншій стороні. Наприклад, два співвласники продають автомобіль, подружжя купує квартиру.

Багатосторонній правочин є різновидом договору, в якому щонайменше дві сторони. Відтак, як і двосторонній правочин, укладати багатосторонній правочин можуть дві сторони, але ці два види правочинів принципово відрізняються насамперед спрямованістю вираження волі їх сторін. Усі сторони багатостороннього правочину (навіть якщо їх дві) прагнуть досягти однієї мети, на відміну від сторін двостороннього правочину, кожна з яких досягає тільки своєї мети. Наприклад, при заснуванні господарського товариства з укладенням відповідного договору, який є багатостороннім правочином за своєю сутністю, всі засновники набувають прав участі у цьому товаристві.

Ще однією класифікацію, яка охоплює всі можливі різновиди правочинів, є їх поділ, залежно від впливу підстави правочину на його дійсність, на каузальні (від лат. causa – підстава, мета) та абстрактні (від лат. abstrahere – відривати, відділяти).

Каузальними є правочини, для дійсності яких необхідна наявність певної підстави. Каузальними є більшість правочинів, урегульованих цивільним законодавством, зокрема купівлі-продажу, дарування, найму. комісії та ін. У випадку відсутності або незаконності підстави можливо визнання відповідного правочину недійсним.

Абстрактними є правочини, дійсність яких не залежить від їх підстави. До абстрактних правочинів належить, зокрема, видача векселя. гарантії, відступлення права вимоги. Цим правочинам не властивий правовий зв'язок поміж підставами їх вчинення та їх дійсністю, хоча не можна стверджувати про відсутність такого зв'язку взагалі. Втім він не має такого значення, як у каузальних правочинах. Фактично підстава абстрактного правочину залишається «прихованою» для того, щоб її вади не ускладнювали виконання такого правочину, оскільки це може вплинути на стабільність цивільного обороту через порушення тих функцій, які виконують у ньому абстрактні правочини. Абстрактні правочини є привабливими для цивільного обороту внаслідок незалежності дійсності правочинів від їх підстав.

Наступною класифікацією правочинів, залежно від моменту виникнення (зміни або припинення) прав та обов'язків сторін, є їх поділ на звичайні (безумовні) ти умовні.

Звичайним вважається правочин, права та обов'язки в якому виникають, змінюються або припиняються з моменту його вчинення. Як правило, більшість правочинів, що вчинюються у цивільному обороті, є безумовними.

У свою чергу, умовним є правочин, у якому виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов'язків залежить від настання або ненастання певної обставини, яка не повинна бути істотною умовою правочину, тобто має бути його випадковим елементом. Можливість вчинення таких правочинів передбачена ст. 212 ДК.

Під обставиною (умовою) потрібно розуміти: а) певний юридичний факт, що не повинен існувати в момент вчинення правочину; б) настання якого має носити ймовірний характер, тобто стороні (-нам) правочину повинно бути невідомо те, чи наступить певна обставина в майбутньому; в) обставину, що визначена в правочині як умова і має бути здійсненною, не може суперечити актам цивільного законодавства, інтересам держави та суспільства, його моральним засадам. Наприклад, обставиною може бути купівля певної речі, реєстрація шлюбу.

Залежно від наслідків настання обставини умовні правочини бувають двох видів: з відкладальними, або суспензивними (від лат. suspensus – завислий, затриманий), та скасувальними, або резолютивними (від лат. resolutivus – остаточний), обставинами.

Правочин є вчиненим під відкладальною обставиною, якщо її настання обумовлює набуття або зміну прав та обов'язків. За таким правочином права та обов'язки у сторони (сторін) правочину або інших осіб виникають або змінюються не з моменту його вчинення, а відкладаються на майбутнє і пов'язуються з моментом настання обумовленої обставини.

Правочин є вчиненим під скасувальною умовою, якщо настання обставини обумовлює припинення прав та обов'язків. При цьому права і обов'язки у сторони (сторін) правочину або інших осіб виникають з моменту його вчинення, однак припиняються в майбутньому з моменту настання обумовленої обставини.

Від умов, що містяться в правочинах, слід відмежовувати встановлення у правочині строку. Під строком розуміється певний проміжок часу, який, на відміну від обставини, завжди настане в майбутньому і сплине. Оскільки категорія часу, до якої і належать строки, має об'єктивний характер, унаслідок цього строк не може закріплюватися як обставина в умовному правочині.

Подальша класифікація правочинів має проводитися з урахуванням специфіки їх сутності і стосуватися тільки певного їх різновиду.

Залежно від наявності (відсутності) у двосторонніх правочинах зустрічного обов'язку однієї сторони надати певне благо іншій стороні вони поділяються на оплатні та безоплатні.

Оплатним є правочин, у якому обов'язку однієї сторони вчинити певну дію з надання певного блага кореспондує такий же зустрічний обов'язок іншої сторони. Відповідно безоплатним слід вважати такий правочин, у якому відсутній обов'язок вчинити дію з надання певного блага іншій стороні.

Зважаючи на загальне припущення, встановлене ч. 5 ст. 626 ЦК, більшість двосторонніх правочинів, урегульованих ЦК, є оплатними. Що зумовлюється превалюванням регулювання цивільним законодавством саме майнових відносин. До них зокрема належать купівля-продаж, найм, оренда житла з викупом та ін., у яких оплатність є сутністю самого правочину. Як правило, вона полягає у сплаті грошей, однак може втілюватися й у передачу речей, виконання робіт, надання послуг тощо. Безоплатність правочину залежить від його сутності (договір дарування, пожертви, позички) або вказівки договору чи закону (договір про надання послуг, доручення). Окрім цього, у певних випадках безоплатність договору може пов'язуватися з наявністю відповідної вказівки в установчих документах юридичної особи (ч. 4 ст. 946 ЦК).

Залежно від моменту, з якого дво- чи багатосторонній правочин вважається укладеним, вони поділяються на консенсуальні та реальні.

Консенсуальним (від лат. consensus – згода) буде правочин, який вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов у належній формі. Істотними згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК є умови: а) про предмет правочину; б) що визнані такими законом або іншими актами цивільного законодавства; в) що необхідні для правочинів певного виду; г) щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута згода. До консенсуальних правочинів, зокрема, належать договори купівлі-продажу, найму, підряду та ін. Передача речі або ж вчинення іншої дії у консенсуальних правочинах характеризує процес їх виконання.

Відповідно реальним (від лат. res – річ) вважається правочин, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для вчинення реального правочину необхідна наявність двох юридичних фактів: а) досягнення згоди поміж його сторонами стосовно істотних умов; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії. Зокрема, реальними правочинами є договір страхування, банківського вкладу, позики.

Втім у ЦК передбачається, що той самий правочин залежно від певних обставин може бути як консенсуальним, так і реальним. Наприклад, договір зберігання речей у гардеробі буде реальним, а зберігання товару на складі професійного зберігача – консенсуальним. Другим прикладом є договір перевезення, наприклад, міським транспортом – реальний, а вантажу з постійним відвантаженням товару протягом певного періоду – консенсуальний.

Залежно від специфічних характеристик суб'єктів, особливостей їх взаємовідносин та предмета серед два- та багатосторонніх правочинів можливо виокремити дрібні побутові правочини; правочини, щодо вчинення яких є заінтересованість, значні правочини, біржові правочини, фідуціарні правочини.

Дрібний побутовий правочин має відповідати таким критеріям: задовольняти побутові потреби особи; відповідати фізичному, духовному чи соціальному розвитку особи, яка його вчинює; стосуватися предмета, який має невисоку вартість; виконуватися в момент вчинення. Причому при тлумаченні цих оціночних критеріїв обов'язково має враховуватися специфіка суб'єкта (вікова, розумова, психічна та статусна), який виступає стороною такого правочину – малолітня, неповнолітня, обмежено дієздатна особа, помічник фізичної особи, один із подружжя. Адже, наприклад, щодо вчинення дрібного побутового правочину одним із подружжя не йдеться про таку його ознаку, як відповідність правочину фізичному, духовному чи соціальному розвитку.

Під правочином, щодо вчинення якого є заінтересованість, слід розуміти правочин, що вчинюється акціонерним товариством або боржником – юридичною особою, що перебуває в процесі банкрутства, з певною категорією осіб, які мають можливість впливати на формування волі юридичної особи і, внаслідок цього, отримати певну вигоду від вчинення такого правочину безпосередньо або через інших осіб. Законодавче регулювання правочинів із заінтересованістю відбувається на рівні законів України «Про акціонерні товариства» (статті 2, 71, 72)^:, «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (статті 1, 17). Правочинами, щодо вчинення яких є заінтересованість, можуть бути договір купівлі-продажу, підряду, страхування, кредитний договір га ін. Специфіка цих правочинів полягає в особливих правилах, що висуваються законом для їх вчинення (наприклад, попереднє розкриття інформації про вчинення правочину, щодо якого є заінтересованість, прийняття рішення наглядовою радою акціонерного товариства про вчинення або ж про відмову у вчиненні такого правочину), а також правових наслідках укладення цих правочинів (зокрема, визнання їх недійсними, можливості відшкодування збитків та моральної шкоди).

Під значним правочином варто розуміти такий правочин, вчинений акціонерним товариством або боржником – юридичною особою, що перебуває у процесі банкрутства, якщо ринкова вартість майна (робіт, послуг), що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів товариства за даними останньої річної фінансової звітності або щодо розпорядження майном боржника, балансова вартість якого перевищує один відсоток балансової вартості активів боржника на день його вчинення.

Законодавче регулювання значних правочинів здійснюється законами України «Про акціонерні товариства» (статті 2, 70), «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (статті 1, 17). Значними правочинами можуть бути, зокрема, купівля-продаж, поставка, міна, позика.

Особливість значних правочинів виявляється в наявності:

а) специфічних механізмів, пов'язаних із їх вчиненням (наприклад, необхідність рішення наглядової ради AT або для боржника, що перебуває в процесі банкрутства – згоди комітету кредиторів);

б) можливості встановити додаткові критерії віднесення правочинів до значних у статуті AT;

в) законодавчої заборони поділу предмета правочину з метою ухилення від порядку його вчинення;

г) спеціальних правових наслідків, пов'язаних із можливістю ак­ціонера вимагати викупу акцій, якщо AT укладатиме значний правочин;

д) додатковості застосування правил вчинення значного правочину до інших процедур вчинення правочинів, встановлених статутом або законодавством.

Виокремлення біржових правочинів зумовлене особливостями їх предмета, порядком вчинення та специфічним статусом суб'єктів. Правове регулювання вказаних правочинів здійснюється, зокрема, законами України «Про товарну біржу», «Про цінні папери та фондовий ринок»^:, правилами біржової торгівлі. Біржовим визнається правочин купівлі-продажу, поставки та міни товарів, що допущені до обігу на товарній біржі, який вчинений членами біржі або їх представниками (брокерами) (ст. 15 Закону України «Про товарну біржу»). Біржовий правочин вважається вчиненим із моменту його реєстрації на біржі, що здійснюється не пізніше наступного за вчиненням правочину дня. Біржові правочини, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Фідуціарним (від лат. fiducia – довіра) є правочин, якому властиві особливі, особисто довірчі відносини поміж його сторонами, від чого залежить розгляд певного правочину як фідуціарного. Традиційно особливо довірчий характер поміж сторонами пов'язується з таким критерієм, як наявність права на односторонню відмову від виконання правочину у разі втрати фідуціарності поміж сторонами, зокрема в договорі доручення. Утім, якщо сторони використали можливість передбачити у договорі право на односторонню відмову від його виконання (що дозволяється ст. 525 ЦК), це не робить будь-який договір фідуціарним.