15.3 Поновлення строків позовної давності. Наслідки спливу строків позовної давності

Поновлення строку позовної давності полягає в тому, що суд, визнавши, що строк пропущено з поважної причини, поновлює перебіг строку позовної давності шляхом винесення рішення про захист порушеного права. У зв'язку з цим право на позов у науці розглядається в двох аспектах: процесуальному – як право особи, чиє суб'єктивне право порушено, на пред'явлення позовної заяви до суду про захист свого суб'єктивного права; матеріальному – як право особи на задоволення власних позовних вимог по захисту порушеного права.

Відповідно до ч. З ст. 267 ЦК позовна давність застосовується судом тільки за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судового рішення. Тобто можна стверджувати, що право на позов у процесуальному аспекті не погашається закінченням строку позовної давності, оскільки позовна давність — це інститут матеріального, а не процесуального права. Навпаки, згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові, і тому право на позов у матеріальному аспекті, за загальним правилом, погашається закінченням строку позовної давності, якщо суд не визнає причини пропуску позовної давності поважними.

Одночасно із спливом давності за основною вимогою вважається таким, що закінчився, строк позовної давності і за додатковими вимогами, що забезпечували головну (наприклад, застава, порука, неустойка тощо). При цьому, якщо у боржника залишилося майно управомоченої особи (так зване «задавнене майно»), він може набути на нього право власності за правилами про набувальну давність (ст. 344 ІДК).

Ще одним із наслідків спливу позовної давності є правило про те. що особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Зобов'язання, позбавлені позовного захисту, були відомі ще з римського права і мають нашу натуральных зобов'язань.

Питання для самоконтролю

1. Поняття строків та термінів.

2. Відмежування строків від термінів.

3. Класифікація строків.

4. Порядок обчислення строків.

5. Початок перебігу і закінчення строків.

6. Порядок вчинення дій в останній день строку.

7. Поняття позовної давності та її види.

8. Строк позовної давності.

9. Зміна тривалості позовної давності.

10. Початок перебігу позовної давності.

11. Зупинення і переривання позовної давності.

12. Вимоги, на які позовна давність не поширюється.

Тема 16 загальні положення про особисті немайнові права фізичної особи

16.1 Поняття та види особистих немайнових прав

Особисті немайнові права людини забезпечують її природне існування і соціальне буття, а відносини, які виникають у сфері їх реалізації, складають предмет цивільно-правового регулювання. Показово, що при визначенні предмета цивільного права особисті немайнові відносини стоять на першому місці, а майнові – на другому.

Відповідно до Конституції особистим правам людини присвячено одне з центральних місць у ній, а саме розділ II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». Перелік цих прав і свобод досить великий, але він не є вичерпним (ст. 22), а самі вони не є відчужуваними (ст. 21). Держава гарантує рівність прав і свобод людини незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак (ст. 24).

Права, що виникають із приводу особистих нематеріальних благ, мають свої специфічні, характерні для них властивості, риси.

По-перше, немайнові права невіддільні від особистості їх носія, належать конкретній людині та іменуються «особистими». Нерозривний зв'язок немайнових прав з особистістю їх носія дозволяє відрізнити одного суб'єкта права від іншого, індивідуалізувати людину, зберегти і захистити її неповторність і своєрідність.

По-друге, особисті немайнові права мають абсолютний характер. Так, людині, їх носію, протистоїть необмежене коло зобов'язаних осіб, кожна з яких повинна утримуватися від порушення цих прав. Якщо у відносних правовідносинах заздалегідь відомі обидва суб'єкти них відносин, то в абсолютних – відомим є тільки один суб'єкт (носій особистого права), інший суб'єкт, або суб'єкти (зобов'язані особи) – невідомі, їх існує невизначена кількість, і кожний із них зобов'язаний не порушувати особистого права, що охороняється законом. І тільки у разі порушення особистого права з невизначеної кількості зобов'язаних утримуватися від порушення осіб виокремлюється порушник, який і є суб'єктом відповідальності.

По-третє, особисті немайнові права позбавлені матеріального (майнового) змісту. Навіть якщо вторгнення у сферу особистих прав призвело до вельми негативних наслідків економічного характеру для їх носія, особисті права не наповнюються матеріальним змістом. Наприклад, порушення ділової репутації фізичної особи може привести до розриву ділових відносин із нею, що, безумовно, призведе до погіршення її матеріального стану, як нині, так і в подальшому. Однак саме особисте право не стає майновим.

Поняття особистих немайнових прав і становить єдність зазначених властивостей (ознак). Особисте немайнове право – це міра можливої поведінки управомоченої особи щодо невіддільних від її особистості абсолютних благ немайнового характеру, які позбавлені економічного змісту і надають людині можливість за своїм розсудом, без втручання інших осіб, визначати свою поведінку в сфері особистого життя.

Класифікація особистих прав має теоретичне і практичне значення. Вона полегшує процес вивчення особистих прав людини, дає можливість відшукати внутрішні закономірності, що визначають розвиток, зміну і доповнення зазначеного в Конституції їх переліку. Оточуюча нас дійсність не є незмінною, що й сприяє розширенню цього переліку. Тому й класифікація особистих прав не може бути непорушною. Однак правильно обрані критерії поділу особистих прав дозволять у подальшому не змінювати запропоновану класифікацію, а лише доповнювати, уточнювати і конкретизувати її з урахуванням появи нових прав. Вирішення проблеми класифікації особистих немайнових прав цивільно-правовими засобами закладено у ЦК, де на законодавчому рівні вони поділені на дві великі групи:

права, що забезпечують природне існування фізичної особи: право на життя; право на охорону здоров'я; право на усунення небезпеки, що загрожує життю і здоров'ю; право на надання медичної допомоги; право на інформацію про стан свого здоров'я; право на таємницю про стан здоров'я; права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я; право на свободу; право на особисту недоторканність; право на донорство; право на сім'ю; право на опіку або піклування; право на безпечне для життя і здоров'я середовище;

права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи: право на ім'я, зміну й використання імені; право на повагу до гідності та честі: право на повагу до людини, яка померла; право на недоторканність ділової репутації; право на індивідуальність; право на особисте життя та його таємницю; право на інформацію; право на особисті папери, розпорядження ними та ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів; право на таємницю кореспонденції; право на захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- і відеозйомок; право на охорону інтересів особи, зображеної на фотографіях та в інших художніх творах мистецтва; право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на місце проживання; право на недоторканність житла; право на вибір роду занять; право на свободу пересування; право на свободу об'єднання; право на мирні зібрання.

У цілому, запропонована ЦК класифікація заслуговує на увагу. Однак наведений у ньому поділ особистих прав не можна визнати повним. Слід зазначити, що ці права можна об'єднати в однотипні групи і підгрупи, що дозволить поділити їх на певні групи за схожістю, тотожністю характеристики їх змісту, властивостей, ознак. В основу класифікації особистих прав може бути покладена низка критеріїв, що харак­теризуватимуть різні аспекти названих прав:

по-перше, спосіб їх виникнення., по-друге, ступінь пов'язаності їх із майновими правами; по-третє, їх зміст, по-четверте, залежність від структури зв'язку учасників в особистому немайновому відношенні; по-п'яте, цільова спрямованість.

За способом виникнення особисті немайнові права можна поділити на такі види:

природжені – права, що належать людині внаслідок факту її народження. Творці вчення про права людини (Гроцій, Томазій, Вольф та інші) визначали, що вже у момент своєї появи вона набуває природне право на захист елементарних благ – життя, здоров'я, тілесної недоторканності, свободи, вони складають її природжені права, jura connata, права, що випливають із самої якості людини як особистості;

придбані – це права, які визначають соціальне буття людини, тобто ті, яких людина набуває в процесі своєї діяльності, коли вона бере участь у соціальному житті. Ці права, у свою чергу, поділяються на: права, якими людина наділяється на підставі закону, наприклад, право на ім'я^:, і ті, які людина сама набуває в процесі своєї діяльності (зокрема, право на охорону таємниці нотаріальних дій, відомостей, що становлять об'єкт адвокатської, банківської, медичної таємниці). Підставами виникнення названих прав можуть бути: дії самої людини, спрямовані на виникнення певного особистого права (так, право на адвокатську таємницю виникає у людини тільки після її звер­нення за консультацією до адвоката); інші юридичні факти. Написан­ня твору літератури, мистецтва наділяє його творця комплексом осо­бистих прав (зокрема, правом вважатися автором зазначеного твору; заборони згадування свого імені, якщо авторство є анонімним; обирати псевдонім; протидіяти перекручуванням і змінам твору; оприлюднювати твір).

Особливість даної групи прав полягає у тому, що момент виникнення і момент реалізації їх збігаються. Так, звертаючись за консультацією до нотаріальної контори і повідомляючи необхідну для надання послуг інформацію, людина одночасно набуває і реалізує право на додержання таємниці нотаріальних дій.

За ступенем пов'язаності їх із майновими правами на: особисті немайнові права, не пов'язані з майновими правами, тобто особисті права «у чистому вигляді» – право на ім'я, зовнішній вигляд, честь, гідність тощо, та особисті немайнові права, пов'язані з майновими правами, – права, що виникають у зв'язку з написанням літературних, наукових творів, творів мистецтва, право на таємницю нотаріальних, банківських відомостей, адвокатську, медичну таємницю тощо. Так, за надання нотаріальних послуг нотаріальні контори одержують певну грошову винагороду від фізичної особи, що звернулася до них. При цьому особисті немайнові права не протистоять майновим правам. Вони не випливають одні з одних, а складають єдиний комплекс прав. Наприклад, створивши твір мистецтва, автор набуває особистих немайнових прав: право авторства, право на авторське ім'я, право на недоторканність твору тощо. До того ж автор, який уклав договір на створення такого твору, має право на одержання гонорару. Зв'язок особистих і майнових прав яскраво виявляється при захисті зазначених прав у разі їх порушення. Виконавши замовлення на написання картини, художник придбає для себе комплекс прав, а саме: має право вимагати передачі йому обумовленої договором винагороди, право доступу до цієї картини тощо.

За їх змістом: особисті права як комплексні права, які є сукупністю певних повноважень (правомочностей). наприклад, право на охорону особистого життя; та особисті права як окремі повноваження. Повноваженнями, наприклад, є право на охорону недоторканності особистого життя і право на таємницю особистого життя. Вони становлять комплексне особисте немайнове право – право на охорону особистого життя.

Залежно від структури зв'язку учасників у особистому немайновому відношенні поділяються на: абсолютні права, що належать учасникам правовідносин, у яких особі, котра володіє особистим немайновим правом, протистоїть невизначене коло осіб, що зобов'язані утримуватися від порушення її права. Більшість особистих немайнових прав є абсолютними, однак при порушенні абсолютного права на порушника покладається цілком визначений обов'язок вчинити дії, спрямовані на відновлення порушеного права; відносні права, що належать учасникам правовідносин, у яких управомоченій особі протистоять чітко визначені особи (або особа), і вони повинні здійснювати або не здійснювати цілком визначені дії. Наприклад, усі види «таємниць» як особисті права є відносними правами, оскільки коло осіб, зобов'язаних не розголошувати довірену їм інформацію, відоме. Це медичні праців­ники, службовці нотаріальних, адвокатських контор тощо.

За цільовою спрямованістю особисті немайнові права поділяються на: особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистості: право на ім'я, право на індивідуальний вигляд, право на честь, гідність і ділову репутацію; особисті немайнові права, що забезпечують фізичну недоторканність особи: право на охорону життя, здоров'я, здорове навколишнє середовище, свободу, вибір місця проживання; особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення недоторканності внутрішнього світу особистості, які забезпечують її автономне існування: право на додержання таємниці особистого і сімейного життя, невтручання у сферу особистого життя; право на дотримання таємниці відомостей, що становлять предмет адвокатської, нотаріальної, банківської, страхової, медичної таємниці, таємниці усиновлення; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на недоторканність житла.