21.3 Право обмеженого користування чужим майном (сервітут)

Право обмеженою користування чужою річчю або майном – сервітут (від лат. servitutis – підпорядкований) відомий ще з часів стародавнього римського приватного права і сьогодні використовується у цивільних правовідносинах більшості країн світу. Виходячи із термінологічного позначення і призначення сервітуту в цивільному праві, право, яке ґрунтується на ньому, – «сервітутне право» означає підпорядкованість однієї речі кільком особам – її власнику і одночасно іншому суб'єкту цивільних правовідносин, який теж використовує її корисні властивості, що визначають її призначення у цивільному обороті.

При встановленні сервітуту право власності власника на нерухоме майно зазнає відповідних обтяжень. Вони полягають у його обов'язку рахуватись із визначеною відповідними правовими підставами можливістю іншої особи здійснювати право обмеженого користування належним відповідному власнику нерухомим майном.

Суб'єктами сервітутних прав можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Суб'єктом прав на нерухоме майно, який зобов'язаний нести тягар визначених встановленням сервітутного права обтяжень, у всіх випадках є його власник. Особа, в інтересах якої встановлюється сервітут, може бути як власником сусідньої земельної ділянки, так і суб'єктом права постійного користування нею.

Класифікація сервітутів. Залежно від їх можливості належати будь-якій особі, яка стане власником сусідньої з обтяженою сервітутним правом земельної ділянки, або тільки визначеній (договором) особі, вони поділяються на земельні і особисті.

Встановлення земельного сервітуту стосується обтяжень земель­ної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна, визначається неможливістю задоволення суб'єктом сервітутного права своїх потреб іншим способом і не залежить від його особистості. Стосовно земельних сервітутів необхідно зазначити, що. будучи, як правило, постійним речовим обтяженням, сервітут необхідно розглядати як приналежність «пануючої» ділянки. Таке обтяження неможливо відокремити від права власності на «пануючу» ділянку.

Земельні сервітути, враховуючи їх значущість у цивільному обороті. мають внутрішню градацію. Чіткий, але не вичерпний перелік земельних сервітутів передбачено ст. 99 ЗК України. Предметом земельного сервітуту можуть бути земельні ділянки, інші природні ресурси. наприклад, природні або штучні водоймища, інше нерухоме майно, зокрема, будівлі і споруди. Залежно від факту встановлення сервітуту стосовно суходолу або відповідного водоймища, земельні сервітути можуть бути суходільними або водними. Суходільними сервітутами є право проходу або проїзду через чужу ділянку, прокладання га експлуатація ліній електропередачі, зв'язку і трубопрово­дів, водопостачання, меліорації тощо. Водні сервітути можуть по­лягати у праві на забір води, водопій худоби, здійснення переправ через водний об'єкт та у інших узгоджених із власником правомірних діях. Особистий сервітут, навпаки, надається визначеній особі і не може належати іншим особам.

Залежно від кола осіб, на користь яких встановлюються сервітути, вони можуть бути публічними і приватними.

Публічний сервітут встановлюється законом і поширюється на необмежене коло осіб. Приватний сервітут може встановлюватися на користь однієї або кількох, але завжди визначених осіб. До приватних слід відносити і сервітути, які відповідно до ст. 402 ЦК встановлюються у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту або про його умови на підставі рішення суду за позовом особи, яка вимагає його встановлення. Так, суб'єктом сервітуту на житло можуть бути члени сім'ї власника житла. Члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Власник житла визначає житлове приміщення, яке вони мають право займати. У разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік він втрачає право на користування цим житлом, якщо інше не встановлено між ним і власником житла або за законом (ст. 405 ЦК). Відчуження власником приватного житла, в якому залишаються проживати члени його сім'ї, можливе лише в разі попереднього укладення договору найму житла між ними і наступним (новим власником).

Виникнення сервітутних прав. Актами цивільного законодавства закріплений вичерпний перелік підстав виникнення сервітутних прав. Такими підставами можуть бути договір, закон, заповіт або рішення суду (ч. 1 ст. 402 ЦК).

Прикладом виникнення сервітуту на підставі заповіту є право заповідача покласти на спадкоємця, до якого за заповітом має перейти право власності на нерухоме майно, обов'язок надати іншій особі право користування ним (ч. 2 ст. 1238 ЦК). Цей сервітут є особистим, оскільки право користування жилим будинком, квартирою або іншим нерухомим майном, одержаним за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається і не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Крім цього, сервітутне обтяження спадкового майна спадкоємця, яке полягає у наданні відказоодержувачеві за заповідальним відказом права коригування жилим будинком, квартирою або іншою будівлею, не дає права на проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Дія сервітутних прав зберігається у разі переходу прав на майно, стосовно якого встановлено сервітут, до іншої особи. При цьому сервітутні права не можуть бути предметом купівлі-продажу, застави та не можуть передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої встановлено сервітут, іншим фізичним та юридичним особам.

Підстави припинення сервітуту. Відповідно до положень ст. 406 ІІК сервітут припиняється у таких випадках: поєднання в одній особі власника майна, обтяженого сервітутом і особи, в інтересах якої встановлений сервітут; відмови особи від сервітуту, в інтересах якої він встановлений; спливу строку, на який він був встановлений; припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; невикористання сервітуту протягом трьох років підряд: смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений також за рішенням суду на вимо­гу власника майна, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням, а також за наявності інших обставин, які мають істотне значення, а також в інших випадках, встановлених законом.

Беручи до уваги те, що встановлення сервітуту може оформлятись за домовленістю осіб, в якій фіксуються умови користування відповідною земельною ділянкою, котрі не повинні бути причиною для використання за основним цільовим призначенням, особа може ставити питання про припинення сервітуту в тому випадку, коли ці умови не виконуються, або коли виникли нові обставини, при яких обтяження сервітутом не дають можливості використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням.