12.7 Правові наслідки недійсності правочину. Визнання нікчемного правочину дійсним

Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Це означає, що його вчинення не є підставою набуття тих прав та обов'язків, на що спрямовано правочин, зокрема, особа не стає власником майна, переданого їй за правочином, визнаним недійсним.

Наслідки недійсності правочину залежать від того, чи було його виконано. Якщо сторони не приступили до виконання правочину, то він і не підлягає виконанню, тобто жодна зі сторін не вправі вимагати його виконання. Якщо ж правочин вже виконано повністю або частково (передано майно, сплачені кошти), то наслідки є такими:

2. повернення кожною зі сторін недійсного правочину другій стороні у натурі всього, що вона одержала на його виконання. Загальноприйнятим терміном цього наслідку є реституція, тобто поновлення сторін у первісному стані, в якому вони перебували до вчинення правочину. Часто вживають термін «двостороння реституція», що підкреслює те, що обидві сторони повертають одержане ними за недійсним правочином одна одній;

3. за неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі – відшкодування вартості того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Такі випадки мають місце в разі, якщо для правовідносин між сторонами правочину характерна відсутність уречевленого результату дій сторін, про повернення якого можна було б вести мову (наприклад, при послузі), або передача речі другій стороні не у власність, а в користування. В останньому випадку річ може залишатися у сторони правочину, тому йдеться не про її повернення, а про відшкодування сум, що становить плату за користування нею, рівно як і за надані послуги або виконані роботи;

4. відшкодування збитків, завданих стороні правочину або третій особі, вчиненням недійсного правочину;

5. відшкодування моральної шкоди стороні недійсного правочину або третій особі;

6. інші правові наслідки, передбачені ЦК або іншими законами.

При цьому слід мати на увазі таке.

По-перше, повернення сторін у первісний стан є загальним наслідком недійсності правочину і тому має настати завжди, тобто у всякому випадку недійсності правочинів – як нікчемних, так і визнаних недійсними судом. Відшкодування збитків і майнової шкоди може відбуватися лише за їх наявності та доведеності їх розміру.

По-друге, сторона правочину або інші заінтересовані особи звертаються до суду з позовом про визнання правочину недійсним та за­стосування наслідків, передбачених ст. 216 ЦК. Якщо має місце нікчемний правочин, позовною вимогою є застосування наслідків недійсності правочину.

Одним із таких наслідків с стягнення в дохід держави одержаного сторонами правочину. що порушує публічний порядок, при наявності в них умислу або інші варіації. передбачені ч. З ст. 228 ЦК.

По-третє, трапляються непоодинокі випадки звернення до суду з позовом про недійсність правочину без вимоги застосування наслідків його недійсності (реституції); або позивач вимагає повернення йому одержаного другою стороною правочину; або недійсність правочину виявлено і встановлено судом при розгляданні іншої справи (про поділ майна між подружжям або при банкрутстві) – у всіх цих випадках суд може застосовувати реституцію (повернення обох сторін у первісний стан) із власної ініціативи згідно з ч. 5 ст. 216 ЦК.

Існує думка про відсутність сенсу у виході суду за межі позовних вимог, адже якщо недійсний правочин не створює юридичних наслідків, то неважливо, у кого перебуває майно, бо право на нього не перейшло за недійсним правочином. За влучним виразом К. П. Победоносцева, акт, нікчемний сам у собі, може бути прямо відкинутий усяким, до кого звернено вимогу за цим актом¹.

Однак тоді складається ситуація, коли володіння (безпідставне) має одна особа, а право на це майно – інша. Іноді це влаштовує навіть самих сторін. Утім таке становище породжувало б проблеми із визначенням зобов'язаної особи щодо утримання майна, відповідальності власника у випадку заподіяння цим майном шкоди. У цих випадках дані державного реєстру про права на нерухоме майно не відповідатимуть дійсності, що негативно відіб'ється на цивільному обороті. Якщо допустити таке становище, це свідчитиме про підтримку правопорушень, адже правопорушення не може породити права, навіть якщо це не право власності, а право володіння.

По-четверте, реституція являє собою взаємне повернення переданого за недійсним правочином. У випадку ж винесення судом рішення про повернення майна лише одній стороні правочину на її вимогу ми матимемо своєрідну односторонню реституцію. Своєрідність її у тому, що вона не відбиває розуміння, яке закладалося в це поняття за радянських часів, у які сформувалося уявлення про односторонню реституцію як певну санкцію, коли одній стороні правочину повертається майно, а з другої на користь держави стягується одержане за недійсним правочином.

По-п'яте, реституція може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони. Як тільки це майно переходить до третьої особи, може йтися не про реституцію, а про віндикацію. При цьому досить важливе значення має добросовісність набувача (статті 387, 388 ЦК).

Повернення сторін у первісний стан може супроводжуватися відшкодуванням збитків, завданих недійсним правочином. Так, дієздатна сторона правочину, яка знала або повинна була знати про недієздатність. обмежену чи часткову дієздатність другої сторони, має відшкодувати другій стороні або її законному представнику здійснені втрату або пошкодження її майна, а також ті витрати, які необхідні для його відновлення. Відшкодування моральної шкоди з боку дієздатної сторони правочину може вимагатися як стороною правочину (ч. З ст. 225 ЦК), так й іншою особою, наприклад, опікуном або членам сім'ї недієздатної особи, якщо дієздатна сторона правочину знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий стан (ч. 4 ст. 226 ЦК). У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Законом встановлений обов'язок сумлінного ставлення до вчинення та виконання правочину.

Особливості наслідків недійсності правочинів мають місце в разі їх вчинення особами з неповною дієздатністю. Так, повернення майна, переданого за правочином із недієздатною або малолітньою особою, здійснює її опікун або батьки (ч. 3 ст. 226 ЦК). У разі неможливості повернення майна відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їх винна поведінка (ч. 5 ст. 221 ЦК).

Особливі правові наслідки недійсності правочинів передбачені для тих випадків, коли правочин було визнано недійсним як вчинений під впливом насильства та обману, – сторона, яка застосовувала обман або насильство, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі (ч. 2 ст. 230, ч. 2 ст. 231 ЦК).

Специфіку має вчинення фіктивного правочину: оскільки сторони не вчиняють жодних дій з його здійснення, суд лише приймає рішення про визнання такого правочину недійсним без застосування будь-яких інших наслідків. Якщо ж на виконання правочину було передано майно. то такий правочин не може визнаватися фіктивним. Жорстке правило. яке забороняє сторонам досягати домовленості з приводу на­слідків недійсності нікчемного правочину, встановлене ч. 4 ст. 216 ЦК. Не містить правових наслідків недійсності публічного правочину ст. 228 ЦК, яка обмежується лише констатацією того, що такий правочин є нікчемним. Водночас, враховуючи те, що цим правочином порушується публічний порядок, і дії осіб, які його вчинили, одночасно можливо розцінювати як злочин, настають наслідки, передбачені публічним законодавством, зокрема, конфіскація майна.

У разі якщо недійсним визнано не правочин у цілому, а лише його частку, решта частин правочину залишається дійсними, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК).

У певних випадках нікчемний правочин може визнаватися дійсним. Це буває як за фактом наявності умов, передбачених законом, самих по собі, так і за рішенням суду. Так, правочин, вчинений малолітньою або недієздатною особою, вважається схваленим батьками (усиновлювачами) або опікуном у разі відсутності з їх боку претензій з приводу його вчинення протягом місяця з дня, коли вони дізнались про це (ч. 1 ст. 221, ч. 1 ст. 226 ЦК). Ці правочини можуть визнаватися судом дійсними на вимогу заінтересованої особи/опікуна, якщо він вчинений на користь малолітньої або недієздатної особи (ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 226 ЦК). Суд може також винести рішення про дійсність нікчемного правочину, вчиненого з порушенням вимог про його нотаріальне посвідчення (ч. 2 ст. 219 ЦК, ч. 2 ст. 220 ЦК). В останньому випадку необхідною умовою є те, що односторонній правочин відповідав дійсній волі особи, яка його вчинила, а його нотаріальному посвідченню перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі. Якщо не було нотаріально посвідчено договір, оскільки одна сторона ухилялася від цього, хоча сторони й домовилися про всі його істотні умови і розпочали його виконання або навіть вже й виконали свої обов'язки, суд також може визнати цей договір дійсним.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте поняття правочину та його ознаки.

2. Наведіть відмінності правочину від інших юридичних фактів.

3. Види правочинів.

4. Умови дійсності правочину.

5. Форма правочину, її види.

6. Державна реєстрація правочину та її значення.

7. Нікчемні правочини.

8. Оспорювані правочини.

9. Правові наслідки недійсності правочину.

10. Причому варто звернути увагу на умовність цієї класифікації,