12.5 Державна реєстрація правочину

Традиційно під державною реєстрацією правочину розумілося офіційне визнання та підтвердження державою факту вчинення правочину. Державна реєстрація правочину не належить до його форми. Правове значення державної реєстрації полягає в тому, що правочин, який підлягає державній реєстрації, є вчиненим з моменту її проведення. Тобто за відсутності державної реєстрації правочин вважатиметься невчиненим.

Цивільним законодавством передбачається правило, що державна реєстрація правочинів відбувається у випадках, установлених у законі (ст. 210 ЦК).

Утім прийняття в 2010 р. Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у новій редакції і внесення змін до ЦК обумовили зміну підходу до значення державної реєстрації правочинів із нерухомістю, а саме фактичне її скасування. Разом з тим ці зміни, без сумніву, вплинули і на розуміння державної реєстрації правочинів узагалі.

До внесення до ЦК змін усі правочини з нерухомістю згідно зі ст. 182 ЦК підлягали державній реєстрації. З державною реєстрацією договору пов'язувався і момент його укладення (ч. З ст. 640 ЦК). Тобто тільки щодо правочинів із нерухомістю із державною реєстрацією правочинів пов'язувався момент: а) укладення договору та б) набуття права. Втрата чинності цими положення ЦК викликає необхідність перегляду положень ст. 210 ЦК або ж навіть доцільності її існування взагалі.

Однак у ЦК передбачені декілька випадків, за яких певні правочини підлягають державній реєстрації. Так, підлягають державній реєстрації договори: оренди житла з викупом (ч. З ст. 811 ЦК); розпорядження майновими правами інтелектуальної власності (ст. 1114 ЦК); комерційної концесії (ч. 2 ст. 1118 ЦК). Стосовно договору оренди житла з викупом, скоріш за все законодавець випадково не вніс зміни до ст. 811 ЦК та не виключив необхідність її проведення його державної реєстрації, адже з ЦК виключені всі норми про державну реєстрацію договорів із нерухомим майном. Відносно ж двох інших договорів, то вимога про необхідність їхньої державної реєстрації жодним чином не пов'язується з нерухомістю, і державній реєстрації цих договорів не надається значення того факту, з яким пов'язується вчинення правочину.

12.6 Недійсність правочину

Загальні положення недійсності правочинів. Вчинення правочинів, що не відповідають вимогам ст. 203 ЦК (крім її частини четвертої), є правопорушенням, яке тягне за собою недійсність правочину. Це означає, що дії особи (осіб) не потягли за собою бажаних нею (ними) правових наслідків щодо виникнення або зміни чи припинення правовідносин. Тобто ці дії мали лише вигляд правомірності, але згодом виявилося, що це не так. Виявлення неправомірності дій осіб відбувається як шляхом зіставлення правочину і вимог закону без звернення до суду (у випадку нікчемності правочинів), так і судом зі з'ясуванням і доведенням того, що потягло за собою недійсність правочину (для оспорюваних правочинів).

Отже, нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не потрібно рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК). У ЦК відсутня окрема стаття, в якій би перелічувалися всі нікчемні правочини, але по тексту ЦК можна відшукати норми про нікчемність тих або інших правочинів, наприклад, вчинених: із порушенням вимог про нотаріальне посвідчення правочину (статті 219, 220); малолітньою особою у разі відсутності наступного схвалення правочину її законними представниками (ч. 2 ст. 221); без дозволу органу опіки та піклування (ч. 1 ст. 224) та багато інших (ч. 2 ст. 586, ч. З ст. 614, ч. 6 ст. 633, ч. 2 ст. 661 ЦК тощо). Зайвість звернення до суду з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним цілком логічна, бо в суді нема чого доводити чи спростовувати, адже наявність порушень припису закону очевидна, а відтак – очевидна й нікчемність. Так, наприклад, якщо договір купівлі-продажу нерухомості нотаріально не посвідчено, то це само по собі вже свідчить про його нікчемність.

Оспорюваний правочин визнається недійсним лише судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом (ч. З ст. 215 ЦК). Тобто на відміну від нікчемного правочину, є причини для спору з приводу дійсності правочину, який оспорюється. Вони досить різноманітні. Це і помилка (ст. 229 ЦК), і обман (ст. 230 ЦК), і насильство (ст. 231 ЦК), й інші вади волі, суб'єктного складу, мети правочину. ЦК окремо регулює певні підстави для оспорювання правочинів (статті 222, 223, 225, 227, 229-233), хоча вичерпного переліку підстав не надає. Це означає, що будь-який правочин може опинитися під загрозою недійсності, тобто всякий правочин можна оспорити, якщо він не відповідає вимогам дійсності правочину (ст. 203 ЦК).

Виняток становить недодержання вимог щодо форми правочину (ч. 4 ст. 203 ЦК), адже якщо правочин всупереч вимозі закону не посвідчено нотаріально, то він буде нікчемним. Недодержання ж простої письмової форми правочину, за загальним правилом, не має наслідком його недійсність, а позбавляє сторони права посилатися на показання свідків для доведення факту вчинення правочину (ч. 2 ст. 218 ЦК).

За визнанням недійсним або за застосуванням наслідків недійсності нікчемних дво- та багатосторонніх правочинів до суду звертаються не тільки сторони, а й інші особи, на стані яких негативно відбивається цей правочин, або які з інших причин зацікавлені в його недійсності. Досить часто з такими позовами до суду звертаються податкові органи, прокурор, який діє в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, Антимонопольного комітету України тощо.

Види нікчемних правочинів

Нікчемними ЦК та інші закони визнають такі правочини: 1) вчинені з порушенням їх форми – насамперед нотаріального посвідчення (статті 219, 220 ЦК), а в окремих випадках – простої письмової форми; 2) вчинені без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК); 3) які порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК); 4) вчинені малолітніми особами (ст. 221 ЦК); 5) вчинені недієздатними особами (ч. 1 ст. 226 ЦК).

Оспорювані правочини.

Недійсність правочину, вчиненого неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, передбачена ст. 222 ЦК. Основною причиною цього є відсутність згоди батьків на вчинення неповнолітньою особою правочину, що вимагається ч. 2 ст. 32 ЦК. При цьому йдеться про правочини: а) які не підпадають під ознаки дрібних побутових; б) полягають у розпорядженні своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; в) щодо здійснення своїх прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності; г) банківського вкладу (рахунка) та щодо розпорядження цим вкладом; д) спрямовані на участь в юридичній особі або її застування (ч. 1 ст. 32 ЦК).

Утім відсутність згоди батьків на вчинення неповнолітньою особою правочину не робить його нікчемним, як це буває при вчиненні малолітньою особою правочину (ст. 221 ЦК). Правочин, вчинений неповнолітньою особою, є дійсним і може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, а може й, навпаки, заперечуватися ними. Згода законних представників неповнолітньої особи припускається і на момент вчинення правочину (крім правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна, коли згода потребує нотаріального посвідчення), і протягом місяця після того, як вони дізналися про вчинення цього правочину неповнолітньою особою. У разі непогодження батьків (усиновлювачів) або піклувальника з діями неповнолітньої особи щодо вчинення нею правочину вони протягом місячного строку заявляють претензії другій стороні правочину. Термін «претензія», вживаний у ст. 221 ЦК, взагалі є невдалим, бо його сприйняття поєднано, як правило, з діяльністю юридичних осіб, а також викликає чимало питань з приводу сутності цих претензій та їх впливу на позовну давність. Очевидно, що батьки (усиновлювачі) або піклувальник звертаються до другої сторони правочину з наміром повернути становище неповнолітньої особи в стан, який вона мала до вчинення правочину. Тобто про повернення їй майна, переданого нею за цим правочином, або коштів, сплачених нею. тощо. Якщо ці претензії залишаються без задоволення, батьки (усиновлювачі) або піклувальник чи інші заінтересовані особи звертаються до суду з позовом про визнання цього правочину недійсним. При цьому на ці позови поширюється загальна позовна давність у три роки (ст. 257 ЦК) з моменту, коли батьки (усиновлювачі) або піклувальник дізналися або мали дізнатися про вчинення неповнолітньою особою правочину або про другу сторону цього правочину. Втім звернення батьків (усиновлювачів) або піклувальника до другої сторони правочину з претензією є потрібним, інакше тривале їх мовчання (понад місяць) свідчитиме про їхню згоду з вчиненням неповнолітньою особою правочину.

Неоднозначним є й поводження суду при розгляді цих справ, оскільки ст. 222 ЦК не містить вказівки на те, що суд може й відмовити у визнанні правочину, вчиненого неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, дійсним за наявності підстав на взірець з тими, що передбачені у ст. 223 ЦК.

Недійсність правочину, вчиненого фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності

Фізична особа може бути обмежена в цивільній дієздатності за наявності підстав, передбачених у частинах 1 та 2 ст. 36 ЦК. Наслідком обмеження особи в дієздатності є заборона вчинення нею правочинів, крім дрібних побутових, без згоди піклувальника (частини 2 та 3 ст. 37 ЦК). Так само, як і у випадку вчинення правочинів неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, правочини, вчинені особою, обмеженою в дієздатності, можуть визнаватися судом недійсними. З позовом до суду звертається піклувальник. До звернення до суду з позовом про визнання правочину недійсним піклувальник протягом місяця з моменту, коли він дізнався про вчинення підопічним оспорюваного правочину, має звернутися до другої сторони цього правочину, тим самим заявивши про свою незгоду з діями особи, обмеженої в дієздатності.

Суд виносить рішення про недійсність правочину, вчиненого особою, обмеженою в дієздатності, лише якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати (ч. 2 ст. 223 ЦК). Таке застереження пов'язано з тим, що обмеження в цивільній дієздатності свідчить не про покарання особи, якій в принципі не дозволяється вчиняти юридично значущі дії, а про здійснення піклувальником контролю за ними. Тобто, якщо особа поводиться усвідомлено і її дії адекватні діям людини, здатної розуміти та оцінювати свої дії, не ураженої хворобою або залежністю від вживання різних речовин тощо, дійсність правочину може зберегтися. Суд може відмовити у позові про визнання правочину, вчиненого особою, обмеженою в дієздатності, недійсним лише у відсутність згоди піклувальника на його вчинення. Наприклад, якщо правочин вчинено у період стійкої ремісії психічного захворювання і відповідає інтересам особи, обмеженої в дієздатності, не порушує законних інтересів інших осіб.

Отже, для визнання судом недійсним правочину, вчиненого особою, обмеженою в дієздатності, мають бути наявними кілька умов: 1) відсутність згоди піклувальника на момент вчинення цього правочину; 2) відмова схвалити цей правочин згодом; 3) направлення піклувальником другій стороні правочину претензії з повідомленням про незгоду з правочином, вчиненим його підопічним; 4) у разі відмови адресата повернути одержане за цим правочином, відсутності відповіді на претензію з боку піклувальника або навіть без очікування відповіді звернення до суду з позовом про визнання правочину недійсним; 5) суперечність оспорюваного правочину інтересам підопічного, його сім'ї або утриманців, яких він має утримувати.

Недійсність правочину, вчиненого дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Стаття 225 ЦК може застосовуватися у випадках відсутності підстав для визнання особи недієздатною (ч. 1 ст. 39 ЦК), однак її дії в момент вчинення правочину свідчать про те, що вона перебувала у такому стані, коли не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними. Це може бути тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння, фізична травма, сп'яніння тощо. При цьому не має значення те, як особа опинилася в такому стані – чи це відбулося природно (хвороба), чи особа сама себе ввела в стан несвідомості (прийняття алкоголю, наркотиків), чи це зробив хтось навмисно.

Наявність такого стану на момент вчинення правочину доводиться висновком судово-психіатричної експертизи, яку призначає суд, а також іншими доказами. Якщо оспорюється заповіт, зміст якого може бути відомий лише після смерті особи, то стан заповідача має встановлюватися на момент його складання висновком посмертної судово-психіатричної експертизи.

З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 225 ЦК звертається або особа, яка вчинила правочин, не усвідомлюючи значення своїх дій, або в разі її смерті – інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. Не виключаються випадки, коли психічний стан, у якому перебувала особа на момент вчинення правочину, згодом набуває постійного характеру, і особа визнається судом недієздатною. Тоді позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.

У статті 225 ЦК не зазначається можливість відмови суду у визнанні цього правочину недійсним, якщо він відповідає інтересам особи, яка не усвідомлювала значення своїх дій.

Недійсність правочину, якого немала права вчиняти юридична особа, може мати своєю підставою різні порушення заборон, встановлених законом для юридичних осіб. Це можуть бути заборони вчиняти правочини: а) що виходять за межі, визначені законом для певних видів юридичних осіб; б) без додержання порядку їх укладення; в) із порушенням законодавства про ліцензування. Однак звертає на себе увагу той факт, що зміст ст. 227 ЦК зводиться лише до зазначення про можливість оспорення правочину юридичної особи, вчиненого нею без відповідного дозволу (ліцензії), хоча назва цієї статті надає можливість для застосування значно ширших підстав недійсності правочинів.

Недійсність правочину, вчиненого під впливом помилки.

У частині 1 ст. 229 ЦК встановлено, що правочин може бути визнаний судом недійсним, якщо його вчинено під впливом помилки, тобто помилкового уявлення особи щодо обставин, які мають істотне значення.

З цього слідує, по-перше, що на волю особи не впливали ані сторонні особи, ані якісь причини, тобто не було деформації волі ззовні. Помилкове уявлення особи про певні обставини, що мають значення для правовідносин, які складаються внаслідок вчинення правочину, сформоване самою особою, її світоглядом, власними уявленнями та оцінками. На відміну від обману, помилка не є результатом навмисних дій іншого учасника правочину. Помилці може сприяти відсутність належної обачності, переоцінка учасником правочину свого досвіду чи можливостей.

Трапляється, що обидві сторони правочину його вчинили під впливом обману з боку третьої особи, яка діяла свідомо і, як правило, на власну користь. У цьому разі правочин може визнаватися недійсним на підставі ст. 229 ЦК.

По-друге, обставини, щодо яких помилялася особа, повинні мати істотне значення для тих правовідносин, до яких вступає особа. Найчастіше це стосується самої природи правочину, який вчиняється (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу). Часто в особи складається помилкове уявлення про права та обов'язки сторін правочину (наприклад, особа вважала, що вона має виконувати тільки дії щодо утримання другої сторони, вважаючи, що в цьому сутність спадкового договору, а виявилося, що вона мусить здійснювати досить широке коло дій на вимогу відчужувача (ст. 1302 ЦК). Не виключаються й помилки щодо предмета правочину, наприклад, якості речі, яку уявили собі ціннішою, ніж вона є насправді. Ця помилка буде об'єктивною у разі, скажімо, неочевидності хімічного складу речі або авторства картини чи дати її створення тощо. Хоча її застосування вимагає використання аналогії.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину, а не виникнути згодом. Водночас при з'ясуванні цього може статися, що природна властивість речі виявляється лише згодом і помітити неправильне уявлення щодо неї як предмета правочину можливо лише через сплив певного часу. В будь-якому випадку особа повинна довести, що вона вчинила правочин під впливом помилки і за правильного вірного уявлення про обставини, з яких вона помилялася, правочин би нею не укладався.

Не можна вести мову про помилку щодо якості предмета у разі неможливості використання речі або виникнення труднощів у її ви­користанні, яке сталося після виконання правочину і не пов'язане з поведінкою контрагента. Немає правового значення помилка в розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. ВСУ вважає, що помилка внаслідок власного недбальства чи незнання закону однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом. Це означає, що підстави вчинення правочину, які мали місце на момент його укладення, а згодом відпали, не можуть братися за основу для визнання правочину недійсним на підставі ст. 229 ЦК. Наприклад, коли особа вважала, що переїде в інше місто на роботу, де їй надаватиметься житло, у зв'язку з чим вона продала свою квартиру, а нові житлові умови та характер роботи її не влаштували, вона не може посилатися на помилковість про уявлення обставин на момент укладення правочину купівлі-продажу.

З огляду на те, що тільки сторони можуть розцінювати і розглядати свої власні дії крізь призму волі та того волевиявлення, що настало, саме вони можуть звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним як вчиненого внаслідок помилки.

Недійсність правочину, вчиненого під впливом обману (ст. 230 ЦК).

На відміну від помилки як підстави визнання правочину недійсним, обманом є навмисне цілеспрямоване введення особи в оману щодо фактів, які впливають на вчинення нею правочину. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі – вчинити правочин. Це відбувається або шляхом приховування чи замовчення певних даних, або їх перекручення, або відсутності адекватного реагування на неправильне сприйняття особою обставин щодо правочину. Як і у випадку визнання правочину, вчиненого під впливом помилки, недійсним, ці обставини можуть стосуватися предмета, його якості, прав та обов'язків, сутності правочину в цілому та тих правовідносин, які ним породжуються, тощо.

Отже, вчинення правочину під впливом обману обумовлене деформацією волі, на яку вплинула протиправна поведінка іншої особи, спрямована на формування наміру в іншої особи вчинити правочин, спираючись на неправильне уявлення про його істотні умови. Тому недійсним на підставі ст. 230 ЦК може визнаватися лише дво- або багатосторонній правочин. ВСУ вважає, що відповідно до змісту ст. 230 ЦК ця стаття не повинна поширюватися на односторонні правочини, зокрема на заповіт або довіреність.

Розцінюватися як обман може досить різноманітна поведінка, наприклад, навмисне подання невірної інформації про предмет правочину не тільки словесної, а й доказової – підробка довідки про вартість речі, її сертифікацію, інгредієнти, виробника, гарантійне обслуговування. Це може бути приховування дійсного стану речі, наприклад, підфарбовані негідні столярні вироби, заклеєні новими шпалерами стіни житла, приховуючи цвіль, скріплені булавкою квіти тощо. Обман може полягати й в умовчанні про дефект виробу, скажімо, виготовлений підрядником. Перелічені дії можна охарактеризувати і як шахрайські, хоча ЦК не ставить за умову визнання в установленому порядку в діях другої сторони правочину злочину.

Зазначена у ст. 230 ЦК підстава визнання правочину недійсним має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, їй необхідно довести, по-перше, факти (обставини), які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину. По-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином. По-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана навмисними діями другої сторони правочину. Якщо останнє довести не вдасться, не виключена можливість визнання правочину недійсним на підставі ст. 229 ЦК як вчиненого під впливом помилки.

Недійсність правочину, вчиненого під впливом насильства

(ст. 231 ЦК), настає в разі наявності фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину.

Насильством є заподіяння особі фізичних або душевних страждань із метою примусити її укласти правочин. Насильство може виражатися як у фізичному, так і в психічному тиску на неї, щоб тим самим примусити її до вчинення правочину. Це може бути не лише двосторонній, а й односторонній чи багатосторонній правочин.

Насильство може бути наявним або лише погрозою його здійснення. Тому зазвичай ідеться про фізичне та психічне насильство або про насильство та погрозу. Фізичне насильство являє собою небезпеку для людини як живої істоти, коли заподіюється шкода її плоті, органам, природним функціям організму через механічний, хімічний, фізичний або біологічний вплив на них.

Недійсність правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК).

Перш за все оспорюватися на цій підставі можуть лише двосторонні правочини. Для можливості застосування ст. 232 ЦК для визнання правочину недійсним він має укладатися між двома особами, одна з яких діє через представника. Ним може бути як законний представник (батько, опікун), так і особа, що діє на підставі довіреності або від імені юридичної особи (ч. 3 ст. 237 ЦК). Тобто суб'єктний склад цих правочинів характеризується обов'язковою наявністю представника однієї зі сторін. Цими сторонами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Головною вимогою до представника є його добросовісність та приписи діяти в інтересах особи, яку він представляє. У частині 3 ст. 238 ЦК представнику прямо заборонено вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, яку він представляє. Одним із різновидів порушень представника може бути вступ у зловмисну домовленість з другою стороною правочину, переслідуючи власні інтереси і нехтуючи інтересами особи, яку він представляв. Це буває при укладенні представником договору купівлі-продажу майна за нижчою ціною, ніж він міг би виручити, домовившись із другою стороною правочину про сплату йому за це певної суми.

До умов задоволення позову про визнання правочину недійсним, вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, належать такі: а) від імені однієї із сторін правочину має виступати представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; б) зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою має відбуватися на підставі наявних повноважень представника; в) умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; г) настання несприятливих наслідків для особи, яку представляють; ґ) причинний зв'язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

Представник, вчиняючи правочин, не виражає власну волю. Його завдання полягає в тому, щоб реалізувати волю особи, яку він представляє. Словосполучення «зловмисна домовленість» трактується як навмисні дії представника, який усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання.

Недійсність правочину, вчиненого під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах.

Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК за наявності двох умов: 1) мала місце тяжка обставина; 2) правочин укладено на вкрай невигідних умовах.

Такі правочини мають дефекти волі, оскільки особа потрапляє до таких обставин, коли змушена вчинити правочин на невигідних для себе умовах, який за звичайних обставин вона не укладала б. При цьому не має значення те, хто був ініціатором вчинення цього правочину, адже нерідко ініціатива в його вчиненні виходить саме від особи, яка перебуває у складній життєвій ситуації.

Вкрай невигідними визнаються такі умови правочину, за якими особа опиняється у становищі, що принципово відрізняється від наслідку вчинення аналогічного правочину у звичайній ситуації. Як правило, це знаходить свій прояв у надзвичайно низькій винагороді за передану за договором річ, виконану роботу або надану послугу, порівняно з ринковою вартістю відчужуваної речі або дійсною вартістю робіт чи послуг.

Обидві вказані умови мають бути необхідними і достатніми, тобто лише їх наявність у сукупності може служити підставою для визнання правочину недійсним за ст. 233 ЦК.

Недійсність фіктивного правочину.

Фіктивний правочин — це правочин без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися. Цей правочин не спрямований на ре­альне настання правових наслідків, що обумовлені ними (ч. 5 ст. 203 ЦК), тобто результату, що мав би наставати в дійсному правочині. Втім у фіктивних правочинах спостерігається і неузгодженість між волею і волевиявленням. Адже при їх вчиненні у сторін відсутня воля на те, що вони виразили зовні. Конструкція фіктивного правочину дозволяє поширювати її на будь-які правочини (односторонні, дво- чи багато­сторонні), хоча, зазвичай, застосовується щодо договорів.

Фіктивний правочин належить до оспорюваних правочинів, і, визначаючи суб'єктів, які вправі його оспорювати, слід враховувати положення ч. 3 ст. 215 ЦК, відповідно до якої це може бути сторона правочину або інша заінтересована особа. Наприклад, дружина звертається з позовом про визнання недійсним договору дарування автомобіля чоловіком, який начебто укладено. Насправді ж чоловік намагається вилучити автомобіль із сукупності спільного майна подружжя, щоб залишити його собі.

Фіктивний правочин вчинюється лише для виду, без наміру створити ті правові наслідки, які логічно слідували б із цього правочину. Таким чином, має місце лише «імітація» правочину. Тому такий правочин завжди вчинюється умисно. В абзаці 1 п. 24 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачається, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину¹.

Воля сторін правочину не адекватна волевиявленню (зовнішньому виразу), яке є лише прикриттям дійсної мети сторін. Намір уникнути наслідків правочину, який вони укладають, має бути у всіх учасників правочину. В противному разі (наприклад, якщо одна сторона створювала лише вигляд правочину, а друга вважала, що насправді настануть ті наслідки, яких вона прагне) стверджувати про фіктивність правочину не можна.

Недійсність удаваного правочину.

Удаваним згідно з ч. 1 ст. 235 ЦК є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони зі вчиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, який покликаний маскувати волю осіб; другий – справжній, від якого вони очікують правових наслідків.

Як правило, вчинення таких правочинів викликається певними обмеженнями, або ускладненою процедурою, встановленими законодавством для певних правочинів, або фінансовою невигідністю, зайвими тратами, які спіткають осіб, що хочуть досягти своєї мети, але цьому заважають ті чи інші перешкоди. Так, нерідко співвласник, який бажає продати свою частку без додержання правил ст. 362 ЦК про переважне право інших співвласників на її придбання, укладає договір дарування.

Разом із тим удаваний правочин не лише може бути визнаний недійсним, а й часто створює загрозу порушення прав особи, яка вступає до відповідних правовідносин. Адже складається істотне розходження у відносинах, які сторони мали на увазі, і які вони виразили зовні. Так, особа, яка видає довіреність на розпорядження автомобілем, що прикриває його купівлю-продаж, залишається власником автомобіля, а відтак – може його продати іншій особі, незважаючи на те, що розрахунки з повіреним було здійснено.

Специфіка удаваного правочину полягає в тому, що він, існуючи «в парі» з іншим правочином, який прикриває, є завжди недійсним. Другий же правочин («прикритий») може бути як дійсним, так і недійсним, залежно від того, наскільки він відповідає вимогам дійсності правочинів, що містяться в ст. 203 ЦК. Тобто прихований правочин завжди підлягає оцінці з точки зору відповідності його загальним умовам чинності правочину, і сам факт прикриття його іншим правочином не може бути підставою визнання його недійсним.