Електромісткість виробництва (кВт / год електроенергії на 1 т продукції)

Ступінь електромісткості	Вид виробництва	Електромісткість, кВт • год/т
Низький	Домашні холодильники Сільгоспмашини Цукор-пісок цемент Сталевий прокат Хліб	600 400 550 100 570 130
Високий	Виробництво міді Електросталь Синтетичний каучук Капронове волокно Віскозний шовк Виробництво алюмінію Виробництво магнію Виробництво титану	2400 3000 3400 7000 12600 16000 20000 60000

Щодо таких паливомістких видів виробництва, як содове, випуск синтетичного каучуку, целюлози, то вони тяжіють до сировини, бо для їхнього одержання треба набагато більше сировини, ніж палива. Як виняток з цього правила можна назвати завод синтетичного каучуку в Темиртау (Казахстан), який працює на карагандинському вугіллі.

Таблиця 2а.

Енергомісткість виробництва деяких видів продукції, 2000 р

.

Ступінь електромїсткості	Вид виробництва	Електроенер­гія, кВт-год
Низький	Переробка нафти, т	75,2
	Видобуток вугілля, т	94,5
	Виробництво чавуну, т	13,3
	Виробництво сталі, т	23,9
	Виробництво консервів, тис. умовних банок	43,2
	Виробництво хліба, т	89,2
Високий	Виробництво електроферосплавів	4355,8
	Виробництво соди каустичної, т	3397,4
	Виробництво калійних добрив, т	1 645,2
	Виробництво хімічних волокон і ниток, т	12 139,3
	Виробництво бавовняних тканин, тис. м2	1838,8
	Виробництво лляних тканин, тис. м2	3175,3
	Виробництво шкіряного взуття, тис. пар	1638,3

Нижче наводяться дані про паливомісткість деяких видів виробництва (у мегакалоріях тепла на одну тонну готової продукції) (табл. 2 і 2а).

Особливе місце серед паливомістких галузей належить теплоелектростанціям. Для ДРЕС потужністю 3 млн кВт (таку потужність має низка теплоелектростанцій у Донбасі й Придніпров'ї) треба приблизно 6,5 тис. т. у. п. на рік. Зрозуміло, що ДРЕС, які обслуговують широке коло споживачів електроенергії, повинні розташовуватись поблизу джерел палива. Оскілька передавати електроенергію на великі відстані невигідно через чималі втрати у мережі, — ДРЕС «притягають» до себе енергомісткі виробництва. Це можна сказати про великі теплові електростанції Донецько-При-дніпровського району (Придніпровська, Слов'янська, Вуглегірська тощо). На базі дешевого екібастузького вугілля споруджено комплекс теплоелектростанцій у м. Єрмак (Казахстан), їхня електроенергія забезпечує виробництво феросплавів у самому місті та глиноземний завод у Павлодарі. Крім того, у Павлодарі є глиноземний завод, що використовує те саме вугілля. Сировина для глинозему привозиться за багато сотень кілометрів з іншої частини Казахстану — з Аркалика, а сировина для феросплавів знаходиться ще¹ далі — у Північно-Західному Казахстані.

Водночас невеликі теплоелектростанції, а також ТЕЦ, які покликані постачати електроенергію й тепло населенню та звичайному (неенергомісткому) виробництву, розташовуються ближче до споживача.

Водний фактор. Вплив цього фактора, як і попередніх двох, основується на використанні природних ресурсів. Як правило, йдеться про прісну воду, що споживається у процесі виробництва. Вода річок та озер, які використовуються для водного транспорту, хоча і є ресурсом, — звичайно не вважається складовою частиною водного фактора.

У світі споживається величезна кількість прісної води, причому водоспоживання виявляє схильність до зростання. Основна маса води використовується у промисловому й сільськогосподарському виробництві, але пропорції споживання у різних країнах не однакові. Водоспоживання великою мірою залежить від розвитку зрошування у регіоні: це найбільш динамічна складова у структурі споживання води. Споживання прісної води в Україні стримується її обмеженими запасами. На господарчо-питні потреби у країні витрачається 87 куб. м води у розрахунку на одну людину.

Найбільш водомістким видом виробництва є вирощування сільськогосподарських культур на зрошуваних зем­лях. Так, на виробництво 1 т рису треба 8 тис. м³ води, бавовни — 5 тис. м³.

У промисловості найбільш водомістким є виробництво продукції хімії органічного синтезу, а також очищення первинної текстильної сировини (табл. 3).

Таблиця 3.

Водомісткість деяких видів виробництва (м³/т)

Ступінь водомісткості	Вид виробництва	Питома итрата води
Низький	Суперфосфат Чавунне литво Текстильні машини Сода	3 7 12 15
Середній	Глинозем Кормові дріжджі Алюміній	20 26 34
Високий	Очищення вовни Очищення бавовнику Сталь Целюлоза Синтетичний каучук Віскозний шовк	81 100 115 200 220 500

Дефіцит води може перешкоджати розміщенню виробництва, навіть за інших сприятливих умов. Так, у Донбасі водний дефіцит стримує розвиток чорної металургії, а також деяких галузей органічного синтезу. Така сама ситуація у Карагандинському районі (Центральний Казахстан), де наявність вугілля, руд чорних і кольорових металів не цілком компенсує брак води. Водночас для виробництва целюлози, віскозного шовку існують винятково сприятливі умови у Східному Сибіру, де запаси сировини (деревина) поєднуються з дешевою електроенергією та достатком води.

Фактор робочої сили (трудовий). Його дія пов'язана з демографічним потенціалом країни (регіону) і залежить від чисельності трудових ресурсів, їхньої кваліфікації, статево-вікової структури. Треба зазначити, що з розвитком науково-технічного прогресу, який супроводжується зростанням наукомісткості та ускладненням виробництва, роль трудового фактора збільшується.

Вплив трудового фактора визначається обсягом витрат праці на виробництво одиниці продукції. У першому наближенні це робиться шляхом обчислення питомих витрат на зарплату в собівартості продукції. Проте такий метод розрахунку працемісткості не завжди точний. Багато залежить від вартості вихідної сировини: якщо вона дорога, то в кінцевій собшартості готової продукції її питома вага буде велика й понизить через це питому вагу заробітної плати. Сам розмір заробітної плати теж залежить від багатьох обставин, які не завжди відбивають справжні витрати праці (цінова політика уряду, регіональні доплати до зарплати тощо). На питому вагу зарплати у собівартості впливає також рівень механізації праці.

Точнішим — хоча не завжди зручним для розрахунки — є метод натуральних показників, — наприклад, ви­трати людино-годин на одиницю продукції. Цей метод звичайно використовується у сільському господарстві й дає чітке уявлення про працемісткість окремих видів виробництва.

Працемісткість можна також визначити через розрахунок маси продукції, яка припадає на одного виробничника (у тоннах). Наприклад, на одну людину з промислово-виробничого персоналу (ПВП) у вугільній шахті припадає 750 т видобутого вугілля на рік; у виробництві соди це число становить 130 т, синтетичного каучуку — 90 т, сталі — 61 т, але у виробництві холодильного обладнання — лише 6 т, віскозного шовку — 3 т, трикотажної пряжі — 2 т, обчислювальної техніки — лише 0,6 т. Зро­зуміло, що чим менше продукції за вагою припадає на одну людину, тим вища працемісткість. Здебільшого для визначення працемісткості виробництва використовується комбінований метод, що враховує натуральні й вартісні показники.

Найбільш працемісткими виявляються такі галузі: елек­троніка (виробництво ЕОМ, телевізори, радіоприймачі, побутової електроніки), приладобудування, оптико-механічне, інструментальне виробництво, автомобілебудування, верстатобудування, швацька, бавовняна, вовняна, шовкова, взуттєва промисловість. Щодо паливної промисловості, то вона не є працемісткою в економічному розумінні: високу питому вагу зарплати у собівартості продукції наприкінці 80-х років пояснювали невиправдано низькими розцінками на саму паливну сировину. При цьому треба враховувати , що працемісткість вуглевидобутку набагато вища, ніж нафти й газу.

Працемісткі види виробництва у промисловості розміщуються у містах, які мають вільні трудові ресурси. Це не обов'язково найбільші міста: дуже часто у маленьких і середніх містах є певний контингент незайнятого населення. Нерідко місто, що виросло біля шахти, змушене міняти свій профіль через вичерпання мінеральних ресурсів. У такому випадку формується незайняте населення, — подібні міста є і в Донбасі. З іншого боку, міста, що виросли на «суто чоловічих» виробництвах (шахти, металургія тощо), мають незайняте жіноче населення (члени сімей шахтарів і металургів). Для раціонального використання трудових ре­сурсів тут доцільно розміщувати, наприклад, текстильні, взуттєві підприємства або електронне виробництво. Скажімо, в Донецьку, поряд із видобутком вугілля, металургією, хімією й важким машинобудуванням, створений великий бавовняний комбінат, який дав роботу жінкам. В індустріальному Луганську побудована взуттєва фабрика.

Працемісткі види сільськогосподарського виробництва доцільно розміщувати у регіонах з високою щільністю сільського населення.

У сучасному світі існує тенденція випереджуючого розвитку працемістких галузей у країнах, що розвиваються. У них є надлишок працездатного населення, котрому ще й платити можна небагато. Ось чому не наукомісткі види виробництва, які потребують великих витрат праці (більшість галузей легкої промисловості, побутова електроніка), дедалі більше переміщуються з розвинутих країн до таких, що розвиваються.

До фактора «працемісткості» наближений фактор науко-місткості виробництва. До наукомістких відносяться усі виробництва, які потребують, по-перше, висококваліфікованих працівників, а, по-друге, великих вкладень у науково-дослідну базу. Мається на увазі виробництво ЕОМ, ракетобудування, літако- й автомобілебудування, виготовлення озброєнь тощо. Такі виробництва треба розміщувати у великих містах, які мають декілька (здебільшого понад десять) науково-дослідних інститутів і вищих навчальних закладів. В Україні до таких міст належать Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Львів.

Інколи наукомістке виробництво разом з науковою базою «виноситься» за межі великого міста, утворюючи міста-супутники. Такими є у Росії Новосибірське академмістечко, Зеленоград. У СІЛА спеціалізованими центрами науко-місткої продукції (авіаракетобудування, електроніка) стали Сан-Дієго й Санта Ана (супутники Лос-Анджелеса), Сан-Хосе (супутник Сан-Франциско). Сьогодні кожна велика фірма має власний науково-дослідний заклад, а транснаціональні корпорації — цілі науково-дослідні центри.

Споживчий фактор. Дія цього фактора виявляється у наближенні виробництва до місць споживання готової продукції. Подібне тяжіння виникає у таких випадках:

а) коли готовий продукт не можна перевозити на великі відстані через властиві йому споживчі властивості (хлібо-булочні вироби, борошно, такі кондитерські вироби, як торти, тістечка, молочні продукти, сірчана кислота, а також енергія ТЕЦ);

б) коли продукт порівняно дешевий і перевезення на великі відстані може істотно (часом у кілька разів) збільшити його вартість (залізобетон, цегла та інші будівельні матеріали й конструкції);

в) коли масове споживання готової продукції локалізується у певних центрах, наприклад у великих містах або агломераціях, а сировина транспортується легко (швацьке й взуттєве виробництво, вироби з пластмас, меблі, цукор-рафінад, сталь з металобрухту — «маламеталургія», соняшникова олія, м'ясо, сірники, нафтопродукти). До цієї ж групи зараховується виробництво фосфорних добрив та азотних добрив з газу, яке розміщується у районах інтенсивного сільського господарства, виробництво технологічного обладнання для галузей важкої промисловості, сільськогосподарські машини, бо їхнє перевезення коштує дорожче за сировину для їхнього виробництва.

Відповідно до споживчого фактора згадані види виробництва розміщуються у місцях масового споживання. Щодо цього показове хлібопекарне виробництво: кожний хлібозавод обслуговує територію з порівняно обмеженим радіусом дії — до 10 км. Радіус транспортування свіжого молока становить 25-30 км, тому молочні господарства розміщуються у приміській зоні тих центрів, які вони постачають свіжою продукцією (незбиране молоко, сметана, солодкий сир, кефір, вершки). Якщо ж молочні ферми віддалені від місць масового споживання, то молоко йде на виробництво сиру й масла — більш транспортабельної продукції Для транспортування сірчаної кислоти потрібна особлива місткість, що по дорожчу є перевезення. Тому виробництво кислоти доцільно розміщувати у місцях її масового споживання (наприклад, на заводах фосфорних добрив), незалежно від того, де розташована сировина. У зв'язку з цим у центрах виробництва суперфосфату (Одеса, Вінниця, Суми, Костянтинівка) завжди є виробництво сірчаної кислоти.

Радіус подавання тепла від теплоцентралей (ТЕЦ) не перевищує ЗО км (інакше тепло розгубиться у мережі), тому ТЕЦ споруджуються лише у великих містах і не обслуговують периферію.

Споживачем сталевого прокату й литва є машинобудування. Тому у великих машинобудівних центрах створюється металургія, що працює не на руді, а на металобрухті, який у вигляді відходів дають машинобудівні заводи. Але це металургія неповного циклу, переробна, у ній нема стадії одержання чавуну. У Росії за цим принципом побудовані заводи у Москві й Московській області; чимало є аналогічних заводів у Японії, Італії, Німеччині. Український завод «Центролит» в Одесі обслуговує литвом машинобудівні підприємства міста.

До споживача тяжіє виробництво бавовняних, шовкових і вовняних тканин, бо сировину для їхнього одержання транспортувати набагато легше, ніж готову продукцію. Ще більшою мірою це стосується швацької промисловості.

Масовим споживачем виробів з пластмас є машинобудування, тому їхнє виробництво зосереджене у великих машинобудівних центрах.

Транспортний фактор. Цей фактор є одним з найважливіших, бо він посилює дію попередніх факторів: його складова у структурі витрат нерідко дуже висока. Залежно від розмірів транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє або до сировини, або до споживача. Частка транспортних витрат на одиницю вантажу залежить від його вартості й способу транспортування. Дешеві вантажі (різні будматеріали: пісок, щебінь, гравій, вугілля, руди чорних і кольорових металів) перевозити на великі відстані невигідно, бо транспортні витрати не лише стають співставними з вартістю продукції, але й можуть перевершити її. Здебільшого частка транспортних витрат у цих випадках становить 25 % і більше.

Тим часом у вартості дорогих вантажів (цукор, машини, бавовник, вовна, шовк-сирець) частка транспортних витрат не перевищує 0,1—1,5 %.

Дешеві вантажі доцільно відправляти тими видами транспорту, які забезпечують нижчу вартість перевезення оди­ниці вантажу. Це, передусім, водний і трубопровідний транспорт. Так, у річковому транспорті України 83 % обсягу перевезень припадає на мінеральні будівельні матеріали. На цю ж продукцію в каботажних перевезеннях усередині країни морським транспортом припадає 56 %. Але морські й річкові шляхи не завжди прокладені там, де це зручно з погляду народного господарства, до того ж річки замерзають, тому масові перевезення вантажів здійснюються переважно залізничним та автомобільним транспортом. При цьому сипкі мінеральні вантажі, ліс, деякі види сільгосппродукції перевозяться здебільшого по залізниці, а компактні малогабаритні — автомобільним транспортом. Виняток становить сільськогосподарська сировина, яка перевозиться на невеликі відстані автомобільним транспортом (наприклад, цукровий буряк — до цукроварень, овочі —до консервних заводів). Нарешті, вантажі далекого слідування відправляються, як правило, залізницею, а ближнього — автомобільним транспортом.

В Україні у структурі вантажів, що перевозяться залізницею, припадає: на кам'яне вугілля й кокс — 25 %, на руду — 12 %, на чорні метали — 7 %, на нафтові вантажі — 5 %.

Автомобільним транспортом, як вже згадувалося, відправляються компактні малогабаритні вантажі, переважно у контейнерах. Він перевозить неметаломістку машинобудівну продукцію, тканини, одяг, взуття, продовольство, а також сільськогосподарську сировину на невеликі відстані.

Вплив транспортного фактора дається взнаки не лише через вартість перевезень, але й через забезпеченість території транспортним сполученням. Це виявляється у конфігурації транспортної мережі, щільності доріг, скерованості основних вантажів. Чим вищий економічний розвиток регіону, тим розвиненішою у ньому повинна бути мережа транспортних шляхів. Наприклад, при пересічній щільності залізниць в Україні 37,7 км/1000 км² території для високо-індустріальної Донецької області цей показник становить 62,5 %, Львівської — 60,0, Дніпропетровської — 49,5, Хар­ківської — 48,5. Водночас у Рівненській — 29,2, Пол­тавській — 29,6, Херсонській — 16,1.

Фактор науково-технічного прогресу. Зміни у технології та організації виробництва, якщо вони мають кардинальний характер, можуть істотно вплинути на розміщення продуктивних сил. На території деяких країн і регіонів може виникнути виробництво, яке раніше було тут неефективним. Наприклад, до середини XVIII ст. бавовняна промисловість Великобританії не могла конкурувати з індійською, яка спиралась на власну сировинну базу й відносно дешеву робочу силу. Але після винаходу прядивних, а згодом і ткацьких машин виробництво тканин у Великобританії настільки подешевшало, що англійська бавовняна промисловість виявилась поза конкуренцією майже на півтора сторіччя. Уся Англія вкрилася мережею центрів текстильної промисловості. Імпорт машин з Англії дав змогу і в Центральній Росії створити потужну бавовняну промисловість за відсутності сировинної бази. Винахід бавовноочисних машин створив можливість різко розширити посіви бавовнику на півдні СІЛА і зробив рабську працю там економічно невигідною.

Застосування у чорній металургії процесу пудлинґування (переробки чавуну на маловуглецеве тістоподібне залізо на поду так званої пудлинґової печі) дало змогу замість деревного вугілля використовувати кам'яне й розташовувати металургійні заводи не лише у лісовій зоні, але й у районах вуглевидобутку. Це дозволило Англії, що мала великі поклади вугілля, але не мала достатньо лісу, стати на певний час лідером у виробництві металів. Завдяки зміні технології Донбас з його кам'яним вугіллям обігнав наприкінці XIX сторіччя Урал, де для виробництва чорних металш використовувалося деревне вугілля.

До XX сторіччя підприємства чорної металургії орієнтувались переважно на вугілля, бо його треба було більше, ніж руди на одиницю металу. Так з'явились великі металургійні райони: Донбас, Рурський басейн, Пенсильванія (СІЛА). Але потім технологія змінилась. Руди почали витрачати більше, ніж вугілля, і чорна металургія почала пересуватися до залізорудних басейнів: Криворіжжя, Великі озера (СІЛА), а також до припортових міст Німеччини (Гамбург), СІЛА (Лос-Анджелес), куди зручно підвозити імпортну руду.

Зміна технології у хімічній промисловості також сприяла зсувам у розміщенні виробництва. Так, перші підприємства з виробництва синтетичного каучуку в Росії «прив'язувалися» до картопляних районів: Ярославль, Єфремов, Вороніж, бо каучук одержували з відносно дешевого картопляного спирту. Але згодом його почали виробляти зі ще дешевшої сировини — нафти, і тому нові підприємства почали розміщуватись або у районах нафтовидобутку (Тольятті, Стерлітамак), або здовж траси нафтопроводів (Омськ).

Сучасному етапу науково-технічної революції притаманна тенденція до зниження матеріаломісткості виробництва. Наслідком цього є не лише послаблення дії фактора матеріаломісткості, але й зміни у розміщенні виробництва. Особливо помітна ця тенденція у машинобудуванні. Машини, зокрема верстати й обладнання, стають легші, а конструкція їхня ускладнюється. Внаслідок цього послаблюється залежність машинобудування від розміщення металургійних баз, але натомість зростає залежність від районів зосередження кваліфікованих трудових ресурсів.

Розвиток України до світового рівня науково-технічного прогресу вплине на розміщення машинобудування. По-перше, істотно зміниться структура машинобудування Донецько-Придніпровського району: понизиться частка металомісткого машинобудування й збільшиться частка складного машинобудування, що має меншу металомісткість. По-друге, триватиме зміщення галузі до Західного району, який має резерви трудових ресурсів. Це супроводжуватиметься перебудовою металургійної бази України: разом зі зниженням виробництва чорних металів зросте частка легованих сталей, електросталей, економічних профілів прокату, прокату з захисним покриттям тощо.

НТП змінить співвідношення значимості різних видів металів для народного господарства. Якщо використання чорних металів зменшуватиметься, то більшість кольорових металів користуватиметься стабільним або й підвищеним попитом. З одного боку, це традиційні метали — алюміній, мідь, свинець, цинк, — які досить широко використовуються в електротехніці, хімічній промисловості, будівництві, авіабудуванні, автомобілебудуванні; з іншого боку, це рідкісні метали, як-от цирконій, індій, талій, що використовуються в електроніці, а також легуючі метали — вольфрам, молібден, тантал, ванадій. Виробництво рідкісних та легуючих металів тяжіє до споживача й до енергетичної бази. На підставі цього можна передбачити зростання виробництва цих металів в Україні, зокрема за рахунок витіснення чорної металургії (передусім виробництва чавуну, рядових сортів сталі й прокату).

Завдяки НТП у хімічній промисловості значне зрушення сталося і в розміщенні продуктивних сил. Масове виробництво пластмас скоротило споживання чорних і кольо рових металів, деревини, що змінило орієнтацію на сировинні бази. Створення синтетичних волокон послабило залежність текстильної промисловості від районів вирощування волокнистих культур і виробництва вовни, але посилило залежність від постачання нафти, газу й вугілля.

НТП на транспорті також змінив розміщення деяких галузей народного господарства. Зокрема, електронний транспорт істотно послабив залежність виробництва від енергетичних баз, що особливо важливо для машинобудування, легкої промисловості, сільського господарства. Трубопровідний транспорт здешевив перевезення нафти й газу, що уможливило їхнє масове споживання у місцях виробництва хімічної та нафтохімічної продукції. Завдяки цьому велике виробництво азотних добрив удалося розмістити в Черкасах. Аміакопровід завдовжки понад тисячу кілометрів подає сировину для великого хімічного комбінату в м. Південному під Одесою. Місцеположення комбінату зумовлене необхідністю імпортувати напівфабрикати й експортувати частину готової продукції морським транспортом. Аналогічні зміни сталися й за кордоном: у Росії виробництво синтетичного каучуку розмістили в Омську; нафтопереробні заводи розташувалися здовж трас трубопроводів у Полоцьку (Білорусь), Плоцьку (Польща), Пуер-тольяно (Іспанія) далеко від джерел нафти.

Включення атомних електростанцій до енергосистеми також істотно спрощує проблему транспортування енергоносіїв. Сировина для АЕС настільки компактна й висококалорійна, що можна знехтувати будь-якою відстанню від джерела сировини й будувати електростанції поблизу споживача електроенергії.

Науково-технічний прогрес у кожній своїй історичній фазі виводить наперед ті або інші галузі економіки. Якщо до середини XIX ст. це були сільське господарство й текстильна промисловість, то згодом прийшла черга на чорну металургію й транспортне машинобудування. Тепер репрезентують науково-технічний прогрес енергетика, ма­шинобудування, хімічна промисловість та електроніка.

Фактор ринкової кон'юнктури. Конкретні умови відтворення товарів, послуг, робочої сили становлять поняття ринкової кон'юнктури. Фактори кон'юнктури визначають рух цін, цінних паперів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон'юнктура ринку — конкретні умови реалізації суспільного продукту. Вона здійснюється у співвідношеннях між наявними на ринку матеріальними цінностями та послугами й потребою у них. Якщо попит перевищує пропозицію, створюються стимули для розвитку виробництва. У протилежному разі з'являється необхідність скорочувати виробництво. Кон'юнктура залежить від місткості ринку, яка, у свою чергу, визначається обсягом виробництва та його спеціалізацією, рівнем купівельної спроможності населення.

Співвідношення попиту й пропозиції, яке лежить в основі кон'юнктури ринку, впливає на структуру й розміщення народного господарства. Якщо коливання кон'юнктури короткотермінові, вплив незначний або й зовсім мізерний, але якщо підвищення або пониження попиту на певні товари має довготермінову тенденцію, істотні зрушення у розміщенні продуктивних сил неуникні.

За приклад може правити кон'юнктура, що складається на світовому ринку енергоресурсів у нашому сторіччі. У першій третині сторіччя головним паливним ресурсом було вугілля — його питома вага у паливному балансі економічно розвинутих країн сягала 75—80 %. Вугільна промисловість була тоді потужним районотвірним фактором (така ситуація склалася ще у XIX ст.). На базі вугілля виникли всесвітньовідомі багатогалузеві територіально-виробничі комплекси: Донбас, Рур, Судети, Йоркшир, Пенсильванія тощо.

Проте поступово економічніші види палива — нафта й газ — почали витісняти вугілля у паливно-енергетичному балансі. Нові нафтохімічні комплекси почали визначати обличчя економіки багатьох країн світу (Волго-Уральський та Західносибірський регіони Росії, американські штати Техас і Каліфорнія, країни Перської затоки), приваблюючи до себе капітали, матеріальні й трудові ресурси.

Тим часом у деяких країнах економіка традиційних вугільних районів почала занепадати. Вугілля виявилось неконкурентоспроможним, бо у перерахунку на умовне паливо його вартість у 5 разів перевищує собівартість нафти й у 10 разів — газу. Багато шахт у Європі та СІЛА почали закриватися. Частка вугілля у світовому енергобалансі понизилася до 26 %.

У середині 70-х років, у зв'язку зі стрибком цін на нафту (результат узгодженої політики країн ОПЕК), кон'юнктура дещо змінилася. Конкурентоспроможність вугілля автоматично зросла, почали розконсервовуватися деякі вугільні шахти. Згодом ситуація на ринку енергоносіїв вирівнялася, ціни стабілізувалися.

Стійкий попит світового ринку на деякі сільськогосподарські товари може протягом багатьох років визначати спеціалізацію сільського господарства деяких країн і регіонів. Так, на початку XIX ст. Єгипет перетворився на бавовникосійну країну через підвищений попит на довговолокнистий бавовник. Куба стала світовим виробником цукру-сирцю, переважна частина якого експортувалася. Країни Центральної Америки перетворились на «бананові республіки», постачаючи за кордон продукцію тропічного землеробства. Чай визначає добробут жителів Шрі-Ланки, арахіс — Сенегалу. Сприятлива кон'юнктура на ринку чаю вже у другій половині нашого сторіччя визначила спеціалізацію на цій культурі країн Східної Африки — Кенії, Уганди й Танзанії, хоча для мешканців цього регіону чай — незвичний напій.

Спеціалізація на монокультурі — економічно ризикована справа, бо через погіршення кон'юнктури країна може опинитись у тяжкому стані.

Водночас урахування фактора ринкової кон'юнктури й гнучка зміна структури господарства дозволяють досягти певного економічного ефекту. За приклад може правити південь України. Зі звільненням краю від панування Османської імперії та з посиленням російських впливів південний степ використовувався переважно для випасу овець: південь України почав постачати бараняче сало на ринки Росії та світу. Проте до середини XIX ст. дешевше австралійське сало почало витісняти з Європи українську продукцію. Тоді рільники півдня розорали пасовища й почали вирощувати пшеницю, конкурентоспроможність якої на європейському ринку залишалася високою майже до кінця минулого віку.

Аналогічний приклад подає історія сільськогосподарської спеціалізації Західного Сибіру. Спочатку в цій стороні жили українці, які спеціалізувалися на вирощуванні ярової пшениці. Проте поміщики центральних губерній Росії, побоюючись конкуренції, домоглися прийняття суворих залізничних тарифів на перевезення пшениці з Сибіру, після чого вона стала неконкурентоспроможною не лише у Європі, але й у європейській Росії. Тоді сибірські рільники змінили спеціалізацію господарства й почали вивозити високоякісне масло, яке не обкладалось додатковим митом.

Ринкова кон'юнктура тісно пов'язана з науково-технічним прогресом, чутлива до його розвитку. Товари вищої якості, вищого ступеня складності, що задовольняють нові потреби, мають підвищений попит, ціни на них зростають. У тих країнах і регіонах, де своєчасно враховуються тенденції кон'юнктури, економіка витримує темп науково-технічного прогресу.

Фактор економіко-географічного положення. Розташування кожного об'єкта народного господарства у просторі зумовлене впливом низки причин і закономірностей. Економіко-географічним положенням (ЕГП) об'єкта називається сукупність його відношень до інших економіко-географічних об'єктів, що лежать поза ним. Таким чином, об'єкт (не обов'язково підприємство, — це може бути й місто, район тощо) характеризується не лише розташуванням на певній території, але й системою зв'язків (реальних або потенційних) з іншими об'єктами.

Залежно від економічної природи об'єкта найважливішими вважаються його відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, а також можливість виробничої кооперації з іншими об'єктами, транспортна забезпеченість, екологічна ситуація. Економіко-географічне положення — категорія історична. Це означає, що якщо з часом зміниться економічний простір довкола об'єкта, то це відіб'ється на економічному потенціалі само­го об'єкта.

Наприклад, переміщення європейських торговельних шляхів у XV—XVI ст. з Середземного моря до Атлантичного океану призвело до занепаду квітучих доти Венеції, Генуї та Флоренції. Натомість почалося економічне піднесення спочатку Іспанії й Португалії, а потім — Нідерландів, Франції, Англії, північно-німецьких міст. Відомо, що стародавній Київ став економічним і політичним центром України-Руси. Це сталося, по-перше, тому що він розташовується на перехресті водних шляхів, що утворюються Дніпровською річковою системою. По-друге, він лежав майже у центрі серед політично пов'язаних між собою князівств.

Ще кілька прикладів з ближчих до нас часів. Освоєння території СІЛА почалося з регіону Нова Англія, який розташований на крайньому північному сході на найменшій відстані від Європи. Протягом деякого часу це був найбільш проквітаючий регіон США, бо саме через нього проходили перші поселенці й товари. Але з освоєнням глибинних територій США Нова Англія опинилась на окраїні й почала пасти задніх у розвитку. Натомість різко активізувалося Середньоатлантичне узбережжя (з містами Філадельфія, Нью-Йорк), яке, хоч і розташовувалось трохи далі від Європи, мало зручніше положення стосовно районів, котрі знову колонізувалися. Сингапур до початку XIX ст. був невеличким поселенням в економічно мало-розвинутому регіоні й не мав хоч якогось економічного значення. Але після перетворення його на порт він став використовувати вигоди свого географічного положення на перехресті найважливіших трансокеанічних шляхів. Спочатку він спеціалізувався на послугах (бункерування суден, страхування, посередницька торгівля), а потім перетворився на великий промисловий центр, що ефективно використовує міжнародний поділ праці.

Географічне розташування об'єкта або території може розглядатись на трьох рівнях: макро-, мезо- й мікро-. Макроположення відбиває економічні відносини об'єкта з великими регіонами або навіть міждержавний рівень відносин. Україна, наприклад, має вигідне геополітичне розташування, бо або межує, або перебуває у безпосередній близькості до економічно розвинутих країн, які можуть бути ринком збуту нашої продукції й постачальниками сировини, обладнання й товарів ширвжитку. Крім того, наша країна має вихід до моря, що не замерзає. Тим часом є країни, які не мають виходу до моря і оточені економічно слабкорозвинутими країнами. До таких відносять деякі країни внутрішніх регіонів Африки. їхній і без того нелегкий економічний розвиток утруднюється невигідністю економіко-географічного положення.

Мезоположення характеризує об'єкт за відношенням до компактної та відносно невеликої за розміром території його оточення. Це може бути положення обласного центру або міста усередині якогось регіону. Територія, що тяжіє до певного центру на мезорівні, називається гінтерланд (від німецького Ніnterland — країна, що перебуває «поза» об'єктом). Найчастіше назва «гінтерланд» вжи­вається щодо території, яка прилягає до портових міст. Коли у 60-х роках XIX ст. була побудована залізниця Одеса — Балта, яка дала вихід подільському хлібу на зовнішній ринок, то гінтерландом Одеси став не лише південно-західний «кут» України плюс Молдавія, але й протягом певного часу вся Подільська губернія.

Концепція демографічного потенціалу, як часом називають закон Рейлі, має практичне застосування: її використовують, зокрема, при визначенні оптимальних місць розташування підприємств, що виробляють споживчі товари. Тоді У_т позначає розміри контингенту потенційної клієнтури.

Мікроположення характеризує об'єкт відносно невеликого оточення. Це може бути розташування підприємства у місті, положення сільськогосподарської ферми стосовно консервного заводу або найближчого ринку збуту продукції тощо. Мікроположення важливо враховувати, бо від його правильного вибору може істотно залежати прибуток підприємства. Якщо, приміром, кав'ярня розташована у мало­людній частині міста, то кількість її клієнтів буде невелика. Але якщо водночас вона розташована і на інтенсивній міській магістралі, то ситуація може змінитись у кращий бік. Щоб оптимально розташувати об'єкт у місті, треба здійснити відповідні розрахунки й визначити: відстань до центру міста, залюдненість прилеглої території, щільність транспортної мережі, потенціал робочої сили, ступінь впливу конкурентів у зоні розміщення об'єкту.

Вплив ЕГП виявляється у тому, що об'єкт або регіон одержують певні економічні переваги при оптимальній взаємодії економічних зв'язків з іншими об'єктами й регіонами. До того ж чим інтенсивніші зв'язки, тим вищий економічний потенціал об'єкта (регіону). Наприклад, Бельгія та Нідерланди й тепер використовують переваги свого географічного положення у вигляді «перевалювальних баз» на перехресті океанічних шляхів і шляхів, що провадять углиб Європи. Наближеність до таких економічних велетнів, як Німеччина, Великобританія, Франція, дозволяє їм максимально використовувати переваги міжнародного територіального поділу праці.

Вдало розташовані міста перетворюються на великі транспортні вузли. Насамперед це стосується портових міст, де масові вантажі перевалюються з одного виду транспорту на інший. Саме фактор ЕГП спричинив зростання й процвітання таких міст, як Нью-Йорк, Гамбург, Амстердам, Роттердам. Здебільшого частину вантажів, які проходять через вузлові транспортні центри, вигідно переробляти на місці. Так суто транспортний вузол перетворюється на багатофункціональне місто.

Прикладом може бути Одеса, яка у першу чверть свого віку мала відверто торговельний профіль. Проте потреби флоту сприяли побудові в місті канатного заводу. Потім виявилось вигідним експортувати не зерно, а борошно, й в Одесі з'явилася мережа великих млинів. Цукор-сирець, який надходив до Одеси для експорту з Поділля, рафінувався на одному з найбільших в Україні заводів. Водночас на імпортній сировині в Одесі працювали чайна, тютюнова, джутова фабрики, суперфосфатний завод (до революції працював на північноафриканських фосфоритах), корковий завод, маслоробні заводи (переробляли кокосову копру). Наявність розлогого сільськогосподарського гінтерланду стимулювала появу, крім суперфосфатного заводу, підприємства по виготовленню плугів, консервних заводів. Так народжувалася промисловість одного з найбільших українських портів.

З ЕГП пов'язано також створення зон спільного підприємництва, які найкраще формувати довкола великих портових міст із добре розвинутим гінтерландом.

Екологічний фактор. До середини XX ст. вплив розташування виробництва на стан навколишнього середовища враховувався мало або й зовсім ігнорувався. Переважно екстенсивні методи ведення господарства протягом багатьох сторіч передбачали дедалі більше залучення до господарського обігу нових земель, лісів, мінеральних і водних ресурсів. Спочатку цей процес посувався повільно, тому в більшості випадків порушення природного середовища не призводило до незворотних наслідків, і динамічна рівновага відновлювалась.

Але й у ті далекі від нас часи нереґламентована господарська діяльність людини призводила до екологічних криз. Так, надмірна концентрація худоби у сухих степах Центральної Азії перетворювала їх на пустелі вже на початку середньовіччя. Надмірний випас призвів до знищення трав'яного покриву: копита тварин розбивали крихкий ґрунтовий покрив. За умов аридного клімату процес ґрунтотворення посувається повільно, тому самовідновлення земельних ресурсів виявилось неможливим. Аналогічна ситуація склалась у Передній Азії та Північній Африці, де руйнування ґрунту стадами копитних тварин супроводжувалося його засоленням унаслідок надмірного поливу землі.

Екстенсивне ведення сільського господарства супроводжувалось вирубуванням лісів на великих площах, що призвело до знезлісення й появи ерозії у багатьох регіонах земної кулі.

Промислова революція, що почалася у середині XVIII ст., прискорила темпи процесу ресурсокористування й збільшила тиск людини на природне середовище. Видобуток вугілля, руд чорних і кольорових металів, поруб лісів сьогодні значно перевищують обсяги забору природних ресурсів у попередні епохи. Сфера вторгнення людини до навколишнього середовища розширюється: якщо раніше страждали здебільшого земельні й лісові ресурси, то тепер додається забруднення повітря й води. Одначе у більшості країн світу доцільної та тривалої політики охорони навколишнього середовища не було. При розміщенні вироб­ництва перед вели міркування щохвилинної економічної вигоди, а екологічні наслідки не враховувались. Така ситуація не могла зберігатись нескінченно; настав час, коли ігнорування екологічного фактора почало загрожувати не лише природі, але й економіці та самому життю людини.

У другій половині XX ст. вплив людини на природу посилився, і екологічний фактор набув глобальних вимірів. На земній кулі щороку 6 млн га родючих земель перетворюються на пустелі, 11 млн га лісу вирубується, гине від пожеж і забруднення атмосферного повітря. Щороку отруюється пестицидами 2 млн чол. і 50 тис. з них помирає. У світі щороку викидається до атмосфери близько 200 млн т окису вуглецю, 150 млн т двоокису сірки, 150 млн т пилу. Кислотні дощі перетворюють континенти на вичерпані регіони. Викид до атмосфери деяких речовин, зокрема фреонів, призвів до утворення озонових дірок. Запиленість атмосфери прискорила танення льодовиків у горах, що негативно позначається на сільському господарстві.

Як відомо, у 159 країнах, що входять до ООН, створені спеціальні служби охорони навколишнього середовища. Усі вони, разом із регіональними органами ООН, розробляють чимало проектів у цій царині на користь людству. Проте життєве середовище людини набуває дедалі драматичнішого вигляду, про що нагадує трагедія Чорнобиля.

Негативні наслідки впливу суспільства, що розвивається, на природне середовище визначаються неухильним зростанням споживання природних ресурсів, що призводить до їхнього вичерпання, забруднення природного середовища відходами господарської діяльності, які негативно впливають на здоров'я людей, до здійснених з добрими намірами, але екологічно не обґрунтованих змін у природній сфері, наслідки котрих за масштабами збитків перевершують одержуваний спочатку економічний чи інший ефект.

Впливи бувають безпосередні й опосередковані, тривалі й короткотривалі (імпульсні); вони можуть виявлятись у вигляді механічних порушень чи руйнувань, забруднення, теплового ефекту. їхні наслідки бувають оборотні й необоротні (нереґульовані), первинні й вторинні. Розгляньмо конкретні приклади впливу в процесі споживання природних ресурсів.

У другій половині нашого століття кожні десять років видобуток і споживання мінеральних ресурсів приблизно подвоювались. Лише за останні три десятиріччя з надр Землі видобуто стільки сировини, скільки за всю історію людства. Якщо й надалі витримуватимуться такі темпи видобутку мінеральних ресурсів, то постане реальна загроза їхнього вичерпання. Це стосується традиційних джерел енергії (вугілля, нафта, газ). Такі витрати палива зумовлюють необхідність залучення інших джерел енергії і, передусім, розвитку атомної енергетики, але тільки після розв'язання питань безпечної експлуатації атомних електростанцій. Великі перспективи відкриває використання так званих нетрадиційних джерел енергії — вітру, геотермаль­них вод, сонячної енергії тощо.

Але вибрати найефективніші організаційні, технологічні й конструктивні розв'язання щодо використання природних ресурсів можна лише за налагодження правильного зв'язку між джерелами впливів та їхньою дією на окремі компоненти природного середовища, які, з природознавчого погляду, поділяються на біосферу, гідросферу, атмосферу й літосферу. Між цими об'єктами нема виразної межі: вони функціонують в органічному взаємозв'язку.

Через неухильне зростання потреб у деревині збільшують поруб лісу і, попри відповідність площі порубу площі відновних робіт, майже 30—40 % лісу гине, не досягши нормованого віку. Величезної шкоди завдають лісові пожежі, які у 97 випадках із ста виникають з вини людей. Кінець кінцем площі лісу скорочуються, що призводить до посилення повеней, виникнення селевих потоків, обміління річок, ерозії ґрунтів, погіршення клімату, який стає дедалі більш сухим і континентальним, а це спричинює суховії та неґативно відбивається на сільському господарстві.

Пошкодження ґрунту протягом останнього часу набуло загрозливих розмірів: за останні десятиріччя тисячі гектарів чорноземів в Україні втратили свою колишню родючість. Покрив руйнується й при використанні важких сільськогосподарських машин, які перетворюють родючий ґрунт на вивітрюваний пил. Родючий шар еродує під впливом ви­мивання водою. Через це площа ріллі на душу населення постійно зменшується.

Земля вилучається з сільськогосподарського обороту під міське, промислове й транспортне будівництво, під час будівництва гідростанцій внаслідок заповнення водосховищ заполонюються найцінніші заплави, через надмірний випас худоби чимала частина пасовищ руйнується й перетворюється на малопридатні для сільського господарства землі.

Вода використовується у багатьох технологічних процесах та енергетичних установках. Крім цього, треба враховувати, що водні шляхи широко використовуються для перевезення вантажів. Водне середовище — джерело надзвичайно цінних продуктів харчування: риби та інших морських організмів, водоростей. Багато води споживає житлово-комунальне господарство. Внаслідок господарської діяльності річний стік Дніпра зменшився на 19 %. У його басейні через зростання безповоротного водоспоживання з'являються складності з водопостачанням міст, промисловості, сільського господарства.

За таких обставин, головною екологічною проблемою залишається збереження якості води в усіх джерелах. Більшість річок, що течуть у зонах великих промислових центрів і міст, піддаються значному техногенному навантаженню, коли разом зі стоками до них потрапляє чимало забруднювачів. У промисловості більша частка забруднених стоків припадає на целюлозно-паперові й лісопереробні підприємства, підприємства чорної й кольорової металургії літосферу. Між цими об'єктами нема виразної межі: вони функціонують в органічному взаємозв'язку.

Через неухильне зростання потреб у деревині збільшують поруб лісу і, попри відповідність площі порубу площі відновних робіт, майже 30—40 % лісу гине, не досягши нормованого віку. Величезної шкоди завдають лісові пожежі, які у 97 випадках із ста виникають з вини людей. Кінець кінцем площі лісу скорочуються, що призводить до посилення повеней, виникнення селевих потоків, обміління річок, ерозії ґрунтів, погіршення клімату, який стає дедалі більш сухим і континентальним, а це спричинює суховії та неґативно відбивається на сільському господарстві.

Пошкодження ґрунту протягом останнього часу набуло загрозливих розмірів: за останні десятиріччя тисячі гектарів чорноземів в Україні втратили свою колишню родючість. Покрив руйнується й при використанні важких сільськогосподарських машин, які перетворюють родючий ґрунт на вивітрюваний пил. Родючий шар еродує під впливом вимивання водою. Через це площа ріллі на душу населення постійно зменшується.

Земля вилучається з сільськогосподарського обороту під міське, промислове й транспортне будівництво, під час будівництва гідростанцій внаслідок заповнення водосховищ заполонюються найцінніші заплави, через надмірний випас худоби чимала частина пасовищ руйнується й перетворюється на малопридатні для сільського господарства землі.

Вода використовується у багатьох технологічних процесах та енергетичних установках. Крім цього, треба враховувати, що водні шляхи широко використовуються для перевезення вантажів. Водне середовище — джерело надзвичайно цінних продуктів харчування: риби та інших морських організмів, водоростей. Багато води споживає житлово-комунальне господарство. Внаслідок господарської діяльності річний стік Дніпра зменшився на 19 %. У його басейні через зростання безповоротного водоспоживання з'являються складності з водопостачанням міст, промисловості, сільського господарства.

За таких обставин, головною екологічною проблемою залишається збереження якості води в усіх джерелах. Більшість річок, що течуть у зонах великих промислових центрів і міст, піддаються значному техногенному навантаженню, коли разом зі стоками до них потрапляє чимало забруднювачів. У промисловості більша частка забруднених стоків припадає на целюлозно-паперові й лісопереробні підприємства, підприємства чорної й кольорової металургії, нафтопереробки й нафтохімії, фабрики, що виробляють мінеральні добрива, енергетику й хімічну промисловість. Велика кількість шкідливих речовин змивається з сільгоспугідь, потрапляє з відходами тваринницьких комплексів.

Непродумана хімізація промисловості, сільського господарства й побуту надзвичайно небезпечні для навколишнього середовища. До потужних забруднювачів повітряного простору слід зарахувати підприємства хімічної, медичної та мікробіологічної промисловості. Вони викидають до атмосфери сірчисті й азотисті гази, сполуки хлору, формальдегіду, продукти гідролізних виробництв тощо, які шкодять здоров'ю населення. При спаленні 1 кг етилованого бензину до атмосфери викидається 1,0 г свинцю. Гранично допустимі концентрації (ГДК) свинцю в повітрі населених пунктів становлять 0,0007 мг/м³, — отже, на рівні ГДК ця кількість свинцю здатна забруднити близько 1400 тис. м³ повітря. Не менш небезпечні тверді відходи металургійних виробництв, ТЕЦ, хімічних підприємств тощо, які містять солі важких металів та інші сполуки.

До шкідливих фізичних впливів відносять шум, вібрацію, електромагнітні хвилі. Негативні наслідки забруднення розвиваються у часі й розосереджені у просторі. Хімічні речовини потрапляють до природного середовища у процесі господарської діяльності людини, — передусім до атмосферного повітря, водойм, ґрунтів. При цьому відбувається їхній взаємний перерозподіл.

Отже, забруднення компонентів навколишнього середовища (повітря, води, ґрунту) викликає появу забрудників у решти реципієнтів, цебто об'єктів впливу забрудника. Природний перенос повітряних мас, річкового стоку й морських течій сприяє поширенню забрудників на великі відстані від місця їхнього потрапляння до навколишнього природного середовища. З забрудненого середовища хімічні речовини надходять до організму людини під час вдихання забрудненого повітря, вживання води, у якій вони розчинені, з продуктами харчування. Поважність наслідків забруднення природного середовища висуває невідкладну потребу якомога скоротити надходження забрудників.

Але одержання багатьох речовин пов'язане з виробництвом" необхідної для життя людей продукції. З одного боку, одержується економічний ефект, а з іншого, у природному середовищі виникають такі зміни, що спричинюють необоротні екологічні наслідки.

За приклад може правити спорудження за партійними настановами у колишньому СРСР каскаду електростанцій на великих річках, використання річок Амудар'ї та Сирдар'ї для зрошення ланів, будівництво гатки у Фінській затоці для захисту Санкт-Петербурга від повеней, протизсувні заходи у районах чорноморських курортних центрів. Тут першість віддавалася економічному ефекту, а вплив перетворень на стан природного середовища (цебто — екологічна експертиза) не оцінювався. Через це — важкі наслідки на рівні екологічної катастрофи.

У системі виробництво — природа перевага не може віддаватися ні першому, ні другому складнику. Сьогодні треба забезпечити таку взаємодію компонентів цієї системи, при якій високі темпи економічного зростання та задоволення потреб населення сполучаються зі збереженням та відновленням якості навколишнього середовища. Розширення природокористування, зумовлене суспільним розвитком, супроводжується вичерпанням природних ресурсів і накопиченням у природному середовищі відходів виробництва й споживання. Це середовище насичується техногенними утвореннями, що заміщують природні, а це призводить до деградації географічного середовища й скорочення її соціальних функцій, до погіршення умов життєдіяльності суспільства. Остаточно усунути протиріччя між суспільством і природою неможливо, але необхідне й можливе його пом'якшення, мінімізація, що можна забезпечити за умов раціональної організації обміну речовин між природою й соціальною сферою через раціоналізацію природокористування й екологізацію господарської, виробничої діяльності.

Завдання екологізації виробництва постають і розв'язуються в умовах конкретних виробництв. Отже, потрібний комплекс заходів, які треба здійснювати за спеціальною довготерміновою програмою і зводити до двох пов'язаних між собою напрямів: раціонального використання природних ресурсів та власне екологізації виробництва. Проте внутрішні поєднання у них настільки сильні, що їх здебільшого не роз'єднують.

Максимальне збереження природних комплексів у зоні техногенного впливу — одне з головних і найскладніших завдань екологізації виробництва, що безпосередньо пов'язано з розміщенням продуктивних сил.

Ефективним засобом екологізації добувних виробництв є їхнє кооперування й комбінування на основі комплексного використання територіальних поєднань природних ресурсів.

У результаті глибокої переробки видобутих ресурсів з'являються різні технологічні відходи. Найефективнішим засобом запобігання руйнівному техногенному впливу переробних виробництв є створення маловідходних технологій та використання відходів. Тому в екологізації переробної фази велике значення має розвиток спеціалізації, що є чи не найефективнішим засобом зниження матеріаломісткості виробничих процесів, та комбінування, що здійснюється на основі глибокої послідовної переробки сировини та використання відходів.

Екологізація виробництва є складовою частиною екологічної політики держави. Крім перетворень у виробничій, технологічній сфері, екологічна політика передбачає комплекс заходів з правничого та економічного регулювання. До них належить плата за користування природними ресурсами й за забруднення навколишнього середовища; оплатність ресурсів — надзвичайно важливий важіль раціонального природокористування. В Україні, як і в деяких інших країнах, є спеціальні фонди охорони навколишнього середовища, які формуються за рахунок обов'язкових платежів і добровільних внесків. Заходи та об'єкти природоохоронного характеру користуються пільгами в оподаткуванні й кредитуванні. У СІЛА, наприклад, запроваджена стовідсоткова амортизація основних фондів очисних споруд за п'ять років, держава дає на ці справи чималі кошти.

Основи екологічної політики України визначені «Законом про охорону навколишнього природного середовища». Врахування екологічного фактора в розміщенні продуктивних сил виявляється також у таких ситуаціях:

• недопустима концентрація шкідливих видів виробництва (з великими викидами забрудників) у населених пунктах і регіонах з високою щільністю населення. Щодо цього Донбас і Середнє Придніпров'я є класичним негативним прикладом. Зосередження кількох металургійних велетів у Дніпропетровську, Запоріжжі, Маріуполі створює небезпечну екологічну ситуацію у цих містах. Те саме можна сказати про Донецьк, Горлівку, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, де металургійні й хімічні підприємства зосереджені на порівняно невеликій площі, а самі ці міста розташовані у густонаселеному регіоні;

• треба враховувати рельєф місцевості та мікрокліматичні умови. Там, де може застоюватись повітря, не можна будувати великі підприємства з великими викидами шкідливих речовин до атмосфери. Наприклад, в улоговинах при температурних інверсіях холодне повітря стікається зі схилів униз, вертикальне перемішування повітряних мас слабне, і шкідливі речовини, не розпорошуючись, можуть подовгу висіти над місцем викиду. Такі явища властиві деяким містам Сибіру. В улоговинах розташовані Лос-Анджелес, Мехіко, для яких смоґ — звичне явище. У горах довкола Мехіко є прохід — долина, яка могла б вентилювати повітря, але її «перегачують» будівлі нафтопереробних, сталеплавильних і цементних заводів. Забрудненість повітря у місті у 100 разів більша за допустимі межі;

• проектування промислових підприємств у містах має враховувати розу вітрів; об'єкти слід розташовувати так, щоб імовірність задимлення житлових кварталів була найменшою. У приморських містах небажана щільна багатоповерхова забудова берегової зони, бо місто непровітрюватиметься свіжим морським повітрям. Натомість у північних містах треба вибудовувати «барикади» висотних будинків навстріч холодним вітрам;

• довкола підприємств з особливо шкідливим виробництвом створюються санітарні зони, позбавлені постійного житла. Так, атомні електростанції оточуються зонами з радіусом 30 км.

Тема: Закономірності, принципи та чинники розвитку і розміщення продуктивних сил

Мета: розкрити зміст понять «закони», «закономірності», «принципи», «чинники»; виділити і вивчити закономірності, принципи та чинники, які впливають на розвиток і розміщення продуктивних сил