2. Концепція економічного районування.

Районування - це своєрідна територіальна систематика; складний процес просторового впорядкування інформації; вид геграфічної таксономізації (поряд з зонуванням, ареалоутворенням), що дозволяє глибше зрозуміти особливості розміщення досліджуваних явищ і об»єктів та їх територіальної організації в цілому; (Пістун М. Д. , 1996. с. 103); членування території на певні частини, що виділяються за тією чи іншою ознакою (однорідне районування) або ж за їх поєднанням та взаємодією (функціональне районування).

Теорія і методологія економічного районування набула значного розвитку у постсоціалістичних країнах, насамперед, у працях учених колишнього Радянського Союзу, що було зумовлено роз­витком планової господарської системи. Теоретичні обгрунтування економічного районування і пов'яза­ного з ним формування регіональних господарських комплексів отримали розвиток у працях М. М. Баранського, П. М. Алампієва, Я. Г. Фейгіна, Л. Я. Зімана, А. Є. Пробста тощо.

У розробленні проблеми економічного районування колиш­нього Радянського Союзу особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. Серед низки визначень найбільш вдалим є трактування П. М. Алампієва. За визначенням П. М. Алампієва, економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарст­ва країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно пов'язана з іншими частинами су­спільним територіальним поділом праці.

Важлива увага теоретиків розміщення до проблеми економіч­ного районування грунтувалась на уявленні, що «правильний» поділ країни на великі економічні райони буде сприяти їх ком­плексному розвитку (шляхом внутрішньої кооперації), посилить їх спеціалізацію в економіці країни. Покладались також надії на те, що загальне економічне районування зможе компенсувати не­доліки консервативного адміністративно-територіального поділу країни і в перспективі дасть можливість перейти до державного управління за великими економічними районами.

Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайон­ної кооперації. У докапіталістичних формаціях, коли територіальний поділ праці ще не набув певного розвитку, не було і об'єктивних умов для формування економічних районів. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товарного виробництва і по­дальшого розвитку суспільного територіального поділу праці.

Поглиблення територіального поділу праці, ускладнення те­риторіальної структури народного господарства та посилення аг­ропромислової інтеграції потребують подальшого розроблення тео­рії економічного районування. У післявоєнні роки вагомий вне­сок у вирішення цієї проблеми зробили М. М. Колосовський, О. Г. Діброва, М. М. Паламарчук тощо.Зокрема М. М. Колосовський поглибив наукові засади економічного районування розкриттям сутності територіально-виробничих комплексів (ТВК) як основи економічного району, через пізнання енерговиробничих циклів (ЕВЩ що являють собою тісно пов'язані виробничо-технологічні процеси від переробки сировини до випуску кінцевої продукції.

Виходячи з позицій діалектичного підходу до розвитку і розмі­щення продуктивних сил і об'єктивності процесів формування еко­номічних районів, науково визначені районоутворюючі чинни­ки, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основ­ні типи.

Україна має історичиий досвід економічного районування країни на рівні макро- та мезорегіонів. Основи економічного районування України ,– а спочатку це було фізико-географічне районування, - створювалися досить давно. «З цілковитою певністю ми можемо говорити про ХУ століття», - наголошують автори навчального посібника з РПС за ред. В. В. Ковалевського і О. Л. Михайлюк (с.56). Серед учених подибуються спочатку польські, котрі так чи інакше були пов’язані з Україною, наприклад, Ян Длугош (1415 – 1480), а також такі славетні європейці як Меркатор, Ортелій (саме Меркатору належить термін «атлас» для зібрання карт (мап), а Ортелій у своєму «Theartrum orbis terrarum» (примірник зберігається у академічній бібліотеці і датується 1570 роком) подав перший взірець географічного атласу в сучасному розумінні).

За давнини найкращим географічним описом вважався твір Яна Длугоша «Хорографія Польського Королівства». На зламі ХУ й ХУІ ст. космографія вже викладалася в Краківській Академії. Серед її слухачів був чималий контингент українців. До викладачів цієї дисципліни належали такі видатні європейські вчені, як Мартин Билиця, Ян із Стобниці, Вавжинєц зі Шльонська. За тих часів чималого поширення набула праця Матвія з Мєхова, котра користувалася набутками італійської науки, - йдеться про Tractatus de duabus Sarmatis.

З кінця ХУІ й до половини ХУІІ ст. зявилося ціле гроно польських земле описів, які розглядали й українські території. Оскільки частина українських земель входила також до Московії, а потім Росії, то й тамтешні вчені звернули свою увагу на опис наших країв. Російська академічна наука, як відомо, почала розвиватися досить пізно, власне за царювання Петра І. Першими вченими були запрошені європейці, зокрема німці. Згодом зявляється ціла плеяда вчених, які вчились у Європі, зокрема в Україні, або своїм походженням чи науковими інтересами були з нашою державою пов’язані.

Перед Росією у ХУІІІ ст. стояли завдання, пов’язані з вивченням, освоєнням і заселенням території держави, що швидко розширювалась. На вирішення цих завдань значною мірою була спрямована діяльність таких вдатних учених як І.І.Кирилова, В. Н. Татіщіва та М. В. Ломоносова.

І. І. Кирилова (1689 – 1737), укладача першого атласу Росії виокремлюють серед засновників районування. У праці «Квітучий стан Всеросійської держави» він дав географічний опис держави на підставі поділу на 12 губерній. В. Н. Татіщев (1686 – 1750) в якості практика відомий як начальник уральських заводів і засновник Катеринбурга, як організатор багатьох важливих експедицій і укладач обширної програми польових досліджень. Він запропонував проект нового поділу Росії на губернії й провінції з урахуванням історичних, економічних та національних ознак. Як учений, історик і географ, він був фундатором становлення цих наук у Росії і географію розглядав як комплексну науку, що вивчає природу, населення і господарство у їх взаємній зумовленості і відмінностях від місця до місця.

М. Ломоносов (1711 – 1765), перший російський вчений зі світовим іменем, відрізнявся особливою широтою своїх наукових інтересів. Для географії він багато зробив на посту керівника Географічного депертаманта Академії наук. У науково–практичному плані займався організацією експедицій з вивчення продуктивних сил Росії, укладанням карт і атласів Росії. У теоретичному плані його цікавили питання населення, господарства, взаємозв’язку природних і економічних явищ. Саме завдяки роботі над анкетою для складання атласу, що включав і «економічні ландкарти», у Ломоносова сформувалась концепція нової наукової дисципліни, що охоплює вивчення природних, трудових ресурсів і господарства Росії. У 1761 році він вперше у світовій науці запровадив термін «економічна географія». Можна сказати, що він випередив свій час, оскільки в науковому обігу цей термін з’явився лише в кінці ХІХ ст..

Економічні райони, на його думку, повинні були виокремлюватись не за адміністративними характеристиками, а за особливостями господарства та зв’язку з природним середовищем.

К. Герман (1764 – 1838) поділив країну на вісім груп губерній: північні, балтійські, губернії біля витоків Волги, біля середньої Волги – західні й східні, - Білої Русі, Литви, Малої Русі, степові й Сибір.

1834 року в «Земледельческой газете» з‘явилось районування за смугами з урахуванням занять населення та сільськогосподарської спеціалізації: 1) льдовита смуга; 2) смуга тундр; 3) смуга лісів і скотарства; 4) смуга рільництва та ячменю; 5) смуга жита й льону; 6) смуга пшениці й фруктів; 7) смуга кукурудзи й винограду; 8) смуга масничних дерев, шовку, цукрової тростини.

1842 року з‘явилась «Економічна карта» для спеціального районування промисловості Росії. Територія поділялася на шість «країв», а їхні контури наближалися до географічних зон. Уперше в зонах позначались межі поширення чорноземів: 1) лісова зона (Прибалтика, Північ, Північний Захід); 2) промисловість взагалі (Підмосков’я); 3) промисловість мануфактурна (довкола Москви); 4) промисловість гірничозаводська (Урал); 5) чорноземна зона (Україна, Чорноземна зона Росії); 6) пасовищна зона (Північний Кавказ).

Варто згадати відомого російського вченого К.І. Арсеньєва, який, до речі, приїхав у Санкт–Петербург з заволзької глибинки і всього досягнув своєю працею і талантом, став академіком. Недивлячись на вільнодумство і знайомство з декабристами, став викладачем історії і статистики нащадка престолу, майбутнього Олександра ІІ. Головні його роботи – «Начертание статистики Российского государства» и «Статистические очерки России». Важливо, що ці роботи присвячені районуванню Росії з поділом її на десять «просторів» (1848).

П. П. Семенов-Тян-Шанський, не будучи економіко–географом в прямому розумінні, багато зробив для розвитку цього напряму географічної науки. Нагадаємо, що П.П. Семенов Тян-Шанський розпочинав свій шлях у науці як природознавець, що прославився експедицією у Тян-Шань. Пізніше коло його інтересів стало різнобічним. Значною мірою це пов’язано з тим, що впродовж 41 року (1873–1914) він керував Російським Географічним товариством і визначав програму його знаменитих експедицій, а також керував Центральним сатистичним комітетом Росії, був видним політичним діячем – членом Державної ради. (У Русському музеї в Санкт–Петербурзі експонується картина І. Рєпіна, на якій зображене засідання Ради; на першому плані– знаменитий географ).

Для економічної географії особливе значення мали роботи П.П. Семенова Тян–Шанського з економічного районування Росії (1880). Він писав, що «для районування не можна користуватись адміністративним поділом, бо більшість губерній неоднорідна, а повітова одиниця занадто дрібна». На перше місце він висував природно-історичні умови, як-от грунти, орографія. Далі йшли економічні ознаки: система господарства, поділ землі за угіддями, надлишок чи брак найважливішого збіжжя, ступінь розвитку промисловості. Автор виокремив 12 районів, включно з Крайньою Північчю, Приозерним, Білоруським, Литовським, Прибалтійським, Малоросійським, Московським промисловим, Центральним землеробським, Приуральським, Нижньоволзьким, Новоросійським, Південно–Західним.

В Радянській Росії економічне районування досліджувалося у зв’язку з планом ГОЕЛРО. Формування й розвиток економічних районів стали тоді результатом територіального поділу праці. Економічний район розглядався як спеціалізована територія з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначити галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого ТПП у масштабі країни, так і з погляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району. Об’єктивною основою економічного району є територіально-виробничі комплекси.

На початку 30-х років Україну розглядали як один з 13 великих економічних районів СРСР. На початку 50-х років працівники Інституту економіки АН УРСР на чолі з академіком К. Г. Воблим виділили в межах Украї­ни 5 економічних районів: Центральний, Північно-Східний, Південно-Східний, Південно-Західний і Західний.

Професор О.Т. Діброва наприкінці 50-х років запропонував поділ України на 6 внутріреспубліканських районів: Донбас, Промислове Придніпров'я, Північно-Східний, Центральний, Західний і Причорноморський. Пізніше він скоригував цю схему і районів стало вісім.

З персходом до територіальної схеми управління (травнева рефор­ма 1957 р.) в Україні було утворено спочатку 11, потім 14, а пізніше 7 раднаргоспів, і територія України відповідно поділилась на 11, 14, 7 економічних адміністративних районів. На початку 1961 р. в Україні існувало 14 економі­чних адміністративних районів: Вінницький, Дніпропетровський, Донецький, Запорізький, Київський, Кримський, Луганський, Львівський, Станіславський, Полтавський, Сталінський, Харківський, Херсонський, Черкаський. У 1965 р. - останньому році існування раднаргоспів - територіальних адміністративних районів уже було 7.

У квітні 1961 р. урядовою постановою була затверджена нова ме­режа великих економічних районів СРСР, три з яких охоплювали територію України: Донецько-Придніпровський (8 областей), Південно-Західний (13 областей) і Південний (4 області). Цей поділ зберігався до розпаду СРСР і утворення України як суверенної держави. На думку О.І. Шаблія, в основі поділу України на три великих економічних райони (1961 р.) був покладений економічний принцип. При цьому райони формувались не як складові частини господарського комплексу України.

Після розвалу СРСР мережа економічних районів здебільшого не збереглася. Україна переглянула мережу з трьох економічних районів. Випрацьовано девять схем районування.