Тема 3. Вітчизняні теорії та концепції розміщення продуктивних сил і регіональної економіки План.

1. Основні напрями, центри та проблеми досліджень розміщення продуктивних сил та регіональної економіки.

2. Концепція економічного районування.

3. Концепція територіально-виробничих (ТВК) і міжгалузевих комплексів (МГК).

4. Концепція енерго-виробничих циклів.

5. Переваги і недоліки зарубіжних та вітчизняних теорій РПС.

1.Основні напрями, центри і проблеми досліджень розміщення продуктивних сил та регіональної економіки

Питання розміщення продуктивних сил і територіальної орга­нізації виробництва привертали увагу дослідників ще з часів Ки­ївської Русі. Але в дореволюційній українській економічній науці не було теоретичних досліджень, подібних працям Й. Тюнена або А. Вебера. У XIX — на початку XX ст. регіональні дослідження в Україні концентрувалися головним чином на вивченні природ­них продуктивних сил, соціально-економічній географії, природ­ному та економічному районуванні, регіональній статистиці, проб­лемах регіональних ринків. Ці дослідження в Україні, яка перебувала в складі СРСР, розвивались під сильним впливом держави; з кін­ця 1920-х pp. вони були жорстко орієнтовані на завдання плано­вого управління. Це, з одного боку, надавало принципово нові можливості для наукового обґрунтування розміщення продуктив­них сил у масштабі всього народного господарства, чого не мог­ли робити регіоналісти Заходу. Але з другого — регіональні до­слідження підпорядковувались вимогам централізованої адмініс­тративно-командної економічної системи СРСР з надзвичай­ного регіональною різноманітністю. Така система створювала чис­ленні труднощі для гармонійного соціально-економічного розвит­ку регіонів і розміщення продуктивних сил, що вплинуло на стан регіональних досліджень. Повнота цих досліджень стримувалась також тривалою недооцінкою ринкових відносин в економічній теорії і практиці, гіпертрофованою увагою до виробництва у зби­ток соціальній сфері та екології.

Першим великим союзним центром з регіональних дослі­джень стала Комісія з вивчення природних продуктивних сил, створена академіком В. І. Вернадським у 1915 р. під час Першої світової війни. Помітними віхами у прикладних дослідженнях, починаючи з 1920-х pp., були план ГОЕЛРО, обгрунтування економічного ра­йонування, розроблення регіонального масштабу першого п'яти­річного плану та ін. Створювались спеціалізовані наукові колекти­ви, які входили у систему Держплану СРСР і Академії наук СРСР, а також держпланів і академій наук союзних республік, вищих на­вчальних закладів. Головною науковою організацією з регіональ­них досліджень з 1930 р. була Рада з вивчення продуктивних сил (РВПС) СРСР із 1936 року Рада з вивчення продуктивних сил України.

Головними у вітчизняній науці були дослідження, що забезпечували планування розміщення продуктивних сил і регіо­нального розвитку. Вони спрямовувались на здійснен­ня радикальних зрушень у розміщенні продуктивних сил (рух на Схід і Північ), розроблення регіональних програм і великих інве­стиційних проектів, створення методичних засад системи терито­ріального планування і управління (особливо нових форм тери­торіальної організації господарства).

Економічна наука в СРСР протягом багатьох деся­тиліть розвивалася практично ізольовано від науки Заходу. Це характерно і для регіональних економічних досліджень. Зближення почалося тільки з кінця 1950-х pp. До початку входжен­ня у світову науку і переходу до ринкових відносин теоретичні і прикладні дослідження з розміщення продук­тивних сил і регіональної економіки в СРСР концент­рувалися навколо трьох проблем:

• вияву закономірностей, принципів і чинників розміщення продуктив­них сил;

• здійснення економічного районування;

• розробки методів планування і регулювання територіального і регіональ­ного розвитку.

Сис­тематично проводились великі експедиції у маловивчені регіони, а також наукові конференції з проблемних регіонів. Найбільшими авторитетами серед радянських регіоналістів-економістів і географів були І. Г. Александров, М. М. Баранський, К. Г. Воблий, В. М. Кубійович, М. М. Некрасов, А. Ю. Пробст, С. Л. Рудницький, Ю. Г. Саушкін, Я. Г. Фейгін, P. І. Шніпер та ін.

Згідно з парадигмою тради­ційної радянської політичної економії закономірності є конкрети­заціями, частковими випадками або наслідками об'єктивних еко­номічних законів. Їх формування відображають наяв­ні чи бажані тенденції і взаємозв'язки в розміщенні продуктивних сил, які зумовлені системою соціально-економічних відносин, ста­дією економічного розвитку, науково-технічним прогресом, ви­могами економічної раціональності.

До найважливіших закономірностей, відносять:

1) раціональне, найбільш ефективне розміщення виробництва;

2) комплексний розвиток господарства економічних районів;

3) раціональний територіальний поділ праці між регіонами і в межах їх території;

4) вирівнювання рівнів економічного і соціаль­ного розвитку регіонів.

З погляду стратегії розміщення продук­тивних сил зазначені закономірності є нормативними вимогами або бажаними тенденціями, які насправді можуть і не здійсню­ватися (наприклад, вирівнювання рівнів розвитку). Інші відомі переліки закономірностей включають концентрацію виробницт­ва, ліквідацію відмінностей між містом і селом, більш рівномірне розміщення виробництва і населення тощо. Деякі із сформульо­ваних закономірностейву (наприклад, прагнення до «рівномірності») ідеалізують суперечливі процеси еволюції розміщення продуктивних сил; в найсучаснішій літературі вони вже не трактуються як закономірності.

Конкретизують і доповнюють закономірності розміщення продуктивних сил принципи, що сформульовані у працях вітчизняних науковців.

До найуживаніших принципів належать:

• набли­женість виробництва до джерел сировини, палива, енергії і місць споживання готової продукції;

• рівномірне розміщення виробницт­ва по території країни;

• спеціалізація господарства окремих регіо­нів з метою максимального використання ефекту територіального розподілу праці;

• комплексний розвиток господарства регіонів;

• зміцнення обороноздатності країни тощо.

Вказані принципи є переліком вимог або бажаних ре­зультатів, які необхідно враховувати або намагатися досягати під час планування розміщення підприємств, розвитку регіонів, у процесі розроблення загальної схеми розміщення продуктивних сил. Кожний принцип окремо має раціональний зміст, але в ціло­му вони можуть бути несумісними. Наприклад, тільки у винятко­вих випадках можливо розмістити виробництво неподалік і від джерела сировини, і від джерела енергії, і від місця споживання готової продукції. Посилення спеціалізації виробництва збільшує нерівномірність розміщення цього виробництва по території. Зміцнення обороноздатності потребує, як правило, такого розмі­щення виробництва, яке відхиляється від джерел сировини і місць споживання продукції і т. д. Щоб стати інструментами ви­роблення планових рішень, принципи, так само як і закономірно­сті, мають набути більш конкретного вираження. Крім того, повинні бути встановлені правила спільного викорис­тання низки принципів.

Чинники розміщення продуктивних сил — це суттєві умови, які необхідно брати до уваги під час вивчення або вирішення відповід­ної проблеми. До складу чинників зазвичай включають: економіко-географічне положення; населення і трудові ресурси; створений ви­робничий апарат; інфраструктуру, яка є на території; локалізовані природні ресурси (енергетичні, мінерально-сировинні, біологічні, водні); транспортний чинник; науково-технічний потенціал; форми територіальної організації господарства; якість управління; соціаль­ний клімат та ін. Чинники поділяються на об'єктивні та суб'єктивні, які відповідним чином групуються і оцінюються за важ­ливістю. Зрозуміло, що склад чинників, які враховуються, залежить від проблеми, що розглядається.

Перехід від стадії індустріального та екстенсивного розвитку до інноваційної економіки та інформаційного суспільства змінює склад і співвідношення враховуваних чинників розміщення про­дуктивних сил. В Україні цей процес поєднується з трансформа­цією політичної та економічної систем, створенням багатоуклад­ної економіки, яка потребує поєднання індивідуальних, групових (у тому числі регіональних) і загальнодержавних інтересів.

У 1970—80-х pp. активізувалися регіональні дослідження в усіх союзних республіках. Були розроблені наукові основи розвит­ку великих регіональних програм, програми формування терито­ріально-виробничих комплексів, орієнтованих на використання багатих природних ресурсів, локальні програми адміністративно-територіальних утворень.

Звісно, вчені-регіоналісти були причетні не тільки до досяг­нення, а й до помилок у розміщенні продуктивних сил. Певні їх кола підтримували соціально та екологічно шкідливі ідеї гіганто­манії у промисловому будівництві, вузької спеціалізації госпо­дарства регіонів, переміщення значних мас населення у регіони з важкими умовами життя. Можливості централізованого плану­вання акцентувалися на шкоду економічній самостійності регіо­нів і підприємств. У 1920-х pp. регіоналісти не акцентували увагу на можливостях нової економічної політики (НЕП), а у другій по­ловині 1960-х pp. не досить активно сприяли переходу економіч­ної реформи на регіональний рівень. Однак основні негативні моменти у розміщенні продуктивних сил і регіональному розвит­ку СРСР були наслідком не стільки помилкових наукових реко­мендацій, скільки систематичного їх ігнорування.

У цілому проблематика типових регіональних досліджень у СРСР, у тому числі в Україні, відповідала вимогам економіки на стадії індустріалізації з перевагою екстенсивних чинників зрос­тання. У радянській регіоналістиці порівняно із західною регіо­нальною наукою недостатньо розглядалися проблеми соціальні, демографічні, екологічні, етнічних відносин, розвитку інфраструк­тури і сфери послуг, інформаційного середовища, розповсюджен­ня інновацій. Однак у 1970—80-х pp. у структурі радянської регіоналістики поступово накопичувалися позитивні зміни: значно роз­ширилося вивчення соціальних та екологічних аспектів, а також економічних механізмів регіонального розвитку і міжрегіональ­них відносин.

Порівнюючи теоретичні рівні західної і радянської шкіл регіо­нальної економіки, можемо констатувати суттєву різницю у під­ходах до побудови теорії і визначенні її призначення.

По-перше, на відміну від традицій західних теорій розміщення і просторової організації господарства, відправними моментами яких є абстрактні ситуації, аксіоматика, прості математичні мо­делі, радянська школа переважно орієнтувалася на узагальнення емпірики і розв'язання завдань, які ставила практика.

По-друге, якщо західні теорії концентрують увагу на раціональ­ній поведінці економічних суб'єктів (домашніх господарств і фірм) в економічному просторі, то радянські теорії були виключ­но нормативними, тобто шукали вирішення питань: де в інтересах єдиного народногосподарського комплексу необхідно розміщу­вати нові виробництва, куди потрібно переміщувати населення, які нові регіони необхідно освоювати. Безумовно, радянська ре­гіональна школа була орієнтована на більш масштабні проблеми, ніж переважна частина вчених-регіоналістів Заходу.

Наприкінці 1950-х pp. ізоляція радянської економічної науки, зокрема регіоналістики, змінюється періодом «наведення мос­тів». Активізуються різноманітні форми суспільного життя, під­вищується інтерес до досягнень закордонної думки, розширю­ються міжнародні контакти вчених. Прогрес відбувається швид­ше у найменш ідеологізованих галузях: використання в економіці математичних методів, системного аналізу, інформатики. Вчені Заходу, особливо ті, хто прийшов до розуміння недостатності рин­ку для гармонізації просторового розвитку, вивчають радянський досвід планування, господарського освоєння нових регіонів і фор­мування територіально-виробничих комплексів, соціального протек­ціонізму.

З 1960-х pp. радянські регіоналісти, в тому числі українські, починають брати участь у роботі Міжнародної асоціації регіональ­ної науки, проводяться двосторонні семінари з ученими з регіо­нального планування і моделювання регіональних систем США, Німеччини, Франції, Нідерландів; публікуються спільні збірники наукових праць. Паралельно здійснюється регулярне співробіт­ництво соціалістичних країн. Так, з 1971 по 1979 роки відбувалися регулярні наради регіоналістів країн – членів РЕВ, виконувалися спільні дослідницькі проекти.

Входження вітчизняних регіональних досліджень у світову науку стимулювалося пошуком шляхів реформування радянської економіки і системи державного управління. Цим пояснювалася підвищена увага до вивчення закордонного досвіду і розвитку власних досліджень з економічного регулювання територіального розвитку, індикативного планування, соціальних і економічних проблем регіонів тощо.

Найбільш серйозні наукові дослідження у вітчизняній регіоналістиці, що не поступаються світовому рівню, пов'язані із розроблення і застосуванням методів прогнозування і плану­вання. Були широко розгорнуті дослідження з моделювання розвитку і розміщення галузей та багатогалузевих комплексів; побудови регіональних міжгалузевих балансів, моделей регіо­нального розвитку; формування територіально-виробничих ком­плексів, різних типів міжрегіональних моделей; методології розроблення регіональних програм і схем розвитку і розмі­щення продуктивних сил.

Сьогодні не існує ніяких зовнішніх перепон для розвитку регіональної економіки як єдиної світової наукової дисциплі­ни. Зрозуміло, що різні країни, враховуючи свої об'єктивні відмінності, неминуче матимуть свої пріоритети і особливості у регіональних дослідженнях. Це повною мірою стосується і нової України.