5. Сучасна мережа економічних районів України

Економічне районування України на державній організаційній основі, по суті, розпочалося з 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І. Г. Олександрова.

Перша спроба виокремлення економічних районів в Україні була невдалою. За проектом Держплану її територія була поді­лена на два великі райони: Південний гірничопромисловий і Південно-Західний — в основному сільськогосподарський. Однак уряд України не прийняв такого поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виокремив Україну як єдиний еконо­мічний район.

У довоєнний період для внутрішньореспубліканського плану­вання територію України поділили на частини на основі об'єд­нання у великі групи адміністративних округів. Але у зв'язку з нестабільністю адміністративно-територіального поділу на той час таке районування було дуже короткочасним.

Тільки в післявоєнний період, коли в основному стабілізува­вся адміністративно-територіальний поділ і були визначені майже всі сучасні області України, а також завершилось об'єд­нання території України з її західними землями і Кримом, роз­почалось науково обгрунтоване розроблення мережі економіч­них районів.

Початок було зроблено в 1952 р. вченими під керівництвом академіка К. Г. Воблого. В основу виокремлених ними районів бу­ло покладено об'єднання адміністративних областей, які визна­чалися спільністю економіко-географічного положення, особли­востями формування господарства у минулому і сучасною його спеціалізацією. Вони виокремили п'ять економічних районів (груп областей): Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Кам'янець-Подільська); Південно-Східний (Сталінсь­ка, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Запорізька); Північ-но-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Захід-ний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїль­ська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Терно­пільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська)¹. Якщо врахувати виокремлення Подільського району, яке відбулося піз­ніше з областей Центрального (Вінницька, Кам'янець-Поділь­ ська) і Західного (Тернопільська) районів, і виокремлення Придніп­ровського району з областей Південно-Східного району (Дніпро­петровська і Запорізька), то ця мережа довела свою життєздат­ність.

Вона збільшена до семи районів, які тепер становлять ос­нову мережі економічних районів України.

У 1957 р. у зв'язку з переходом від галузевого до територіаль­ного планування розвитку народного господарства СРСР була зат­верджена нова мережа, яка складалася з економічних адміністра­тивних районів. За цією мережею на території України було виок­ремлено 11 економічних адміністративних районів.

У 1960 р. їх кількість була збільшена до 14. З метою збільшен­ня економічних адміністративних районів А. Т. Діброва в 1958 р. запропонував мережу з шести основних економічних районів: Донбасу, Промислового Придніпров'я, Північно-Східного, Цент­рального, Західного, Причорноморського.

У зв'язку з подрібненістю території України економічними районами та значним зростанням управлінського апарату Держплан України збільшив у 1962 р. економічні адміністративні ра­йони і зменшив їх кількість з 14 до 7-ми.

До мережі цих районів увійшли:

/ Донецький (Донецька і Луганська області);

/ Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровог­радська області);

/ Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області);

/ Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черка­ська області);

/ Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чер­нівецька області);

/ Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Фран­ківська, Закарпатська області);

/ Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Крим­ська області).

¹У складі Київської області на той час ще була і територія майбутньої Черкаської області; Кримська область була ще у складі Російської Федерації; Ізмаїльська область об'єдналась з Одеського, а Дрогобицька — з Львівською.

Ця мережа економічних районів більш об'єктивно відобража­ла реально існуючі економічні райони України. Винятком була тільки Чернівецька область, яка пізніше цілком обгрунтовано бу­ла віднесена до Карпатського економічного району. Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними підрайонами генеральних еконо­мічних районів, виділених в Україні в 1963 p., коли процес збіль­шення економічних районів відбувався на всій території Радянсь­кого Союзу.

У результаті була затверджена мережа з 18 великих економіч­них районів і одного середнього (мезорайону) — Молдавської РСР. За цією мережею в Україні було виокремлено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (8 областей); Південно-Західний (13 областей) і Південний (4 області)

Виокремлення великих економічних районів допомагало Держплану СРСР зосереджувати свою увагу на визначенні найважливіших великорайонних загальнодержавних завдань у процесі розроблення планів перспективного розвитку і розмі­щення продуктивних сил як у старих районах, так і особливо в районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни (утворення великих баз паливної, металургійної, хіміч­ної промисловості, а також баз виробництва сільськогосподар­ської продукції: зернових і технічних культур, овочівництва, виноградарства, садівництва, ефіроолійних культур, спеціалі­зованого тваринництва та ін.).

Така мережа економічних районів існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку стара мережа великих еко­номічних районів втратила своє призначення. Вона не могла за­безпечити більш диференційованого підходу до розвитку і роз­міщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмін­ностей природних, історичних, економічних умов регіонів, існую­чих на території України.

Таким чином, виникла невідкладна проблема розроблення і затвердження мережі економічних районів, яка б відповідала пот­ребам подальшого розвитку економіки України.

У 1990-х pp. економіко-географами і економістами України було запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі еко­номічних районів. Однак їх основним недоліком є недостатнє на­укове обгрунтування нових економічних районів і їх реального, об'єктивного існування та вивчення реально функціонуючих еконо­мічних взаємозв'язків.

У запропонованих варіантах мережі економічних районів еко­номічними районами України визнаються території, які раніше були названі об'єктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів у системі союзного поділу праці. Це такі як Північно-Східний, Донецький, Придніпровський, Столичний, Подільський, Західноукраїнський. Крім того, пропонуються уточнення складу областей в окремих економічних районах.

По суті адміністративні області виключаються із складу одно­го економічного району і включаються до складу іншого, нерідко необгрунтовано виокремленого. Це стосується, зокрема, виокре­млення Центрально-Українського району шляхом об'єднання Черкаської і Кіровоградської областей. Територія вказаних обла­стей дійсно є центрально-географічною частиною України, але за системою взаємозв'язків, що склалися, вона не є економічним районом. Досить зазначити, що до 1954 р. Черкаська область пе­ребувала у складі Київської області і досі має тісні виробничі і невиробничі зв'язки з Києвом.

Кіровоградська область не має спільного економічного ядра з Черкаською областю. Вона має тісні економічні зв'язки з Крив­басом і є складовою територіально-виробничого комплексу Дніп­ропетровської і Запорізької областей¹.

Виходячи з наукових основ економічного районування, виок­ремлення Поліського району у складі Волинської, Рівненської, Житомирської і Чернігівської областей не є доцільним. Необхід­но враховувати ту обставину, що Полісся — це природна зона, а природний чинник хоч і має важливе значення, не може бути ос­новним районоутворювальним чинником в економічному райо­нуванні. Крім того, Київська, Житомирська, Чернігівська і Черка­ська області — це нерозривні складові великого територіально-виробничого комплексу, що знаходиться в зоні інтенсивного ра­йоноутворювальним впливу Києва, мають з ним тісні багатогалу­зеві зв'язки (виробничі, транспортні, інфраструктури!).

Сучасна мережа економічних районів України, запропонована Кабінетом Міністрів України, має такий склад областей:

/ Донецький (Донецька, Луганська області);

/ Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровог­радська області);

/ Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

/ Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

/ Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівсь­ка області);

/ Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

/ Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Мико­лаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

/ Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Запропонований проект нової мережі економічних районів у цілому відповідає науковим критеріям економічного районування, але разом з тим, на нашу думку, не позбавлений певних недоліків. Насамперед це стосується виокремлення Поліського району, про що йшлося вище. З погляду географічного визначення, невдалою є назва Східного району. В усіх варіантах попередніх мереж еконо­мічного районування він був названий Північно-Східним.

Подальший розвиток теорії і практики економічного району­вання в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економіч­них районів України.

В нових геополітичних і соціально-економічних умовах проблеми регіоналізації та районування країни залишаються актуальними і потребують нових методологічних підходів до їх розв'язання.

Співробітники Національного інституту стратегічних досліджень під керівництвом професора В.А, Поповкіна виділили 5 внутрішньо-республіканських макрорайонів: 1) Центральноукраїнський; 2) Донбас і При­дніпров'я; З) Слобідська Україна; 4) Причорноморський: 5) Західноукраїнсь-кий.

Дещо пізніше (1993 р.) В.А. Поповкін розробляє таку схему еконо­мічного районування України: 1) Донбас - Донецька, Луганська області; 2) Катеринославське Придніпров'я - Дніпропетровська, Запорізька області; 30 Слобідська Україна - Полтавська, Сумська, Харківська області; 4) Київське Полісся - Житомирська, Київська, Чернігівська області; 5) Одесько-Таврійський (Північне Причорномор'я) - Миколаєвська, Одеська, Херсонсь-ка області; 6) Українські Карпати - Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області; 7) Поділля - Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області; 8) Середнє Првдніпров'я - Кірояоградська, Черкаська області;9) Волинське Полісся - Волинська, Рівненська області; 10) Крим Автоном­на Республіка Крим.

Професор Ф.Д. Заставний (1992-1994 pp.) поділяє територію Украї­ни на три великих екоиомічних райони - Східний, Західний, Південний, у межах яких виділені райони другого рівня - внутріреспубліканські економіч-ні райони. У складі Східного - Північно-Східний, Донецький, Придніпровсь-кай; у межах Західного - Центральнополіський, Західноволинський. Карпат-ський, Подільський, Центральноукраїнський; Південному великому економі-чному районові відповідає Причорноморський внутріреспубліканський еко-номічний район.

Професор О.І. Шаблій розробив таку схему соціально-економічного районування України (1994 р.): 1) Центральний район у складі Київської, Житомирської, Чернігівської, Черкаської та Вінницької областей; 2) Західний - Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернігівська, Тер­нопільська, Хмельницька, Рівненська, Волинська області; З) Північно-Східний - Харківська, Сумська, Полтавська області; 4) Східний - Донецька та Луганська області; 5) Центратьно-Східний - Дніпропетровська, Запорізь-ка, Кіровоградська області; 6) Південний - Одеська, Миколаївська, Херсон-ська області та Автономна Республіка Крим.

Соціально-економічні райони виділені О.І. Шаблієм за п'ятьма головними ознаками. По-перше, такі райони мають свої соціально-економічні ядра та відповідні "рсгіональні столиці". По-друге, у кожному районі формується своя регіональна територіальна соціально-економічна система, що поєднує населения - природу — господарство, соінальну, економічну та екологі-чну сфери життєдіяльності регіону. Третьою ознакою є спеціалізація регіону в загальнодержавному поділі праці. Кожен регіои виступає інтеіративною ланкою народногосподарського комплексу України і виконує певні загально-державні функції у сферах виробництва та послуг.

Соціально-економічний район повинен мати принаймі потенційну можливість регіонального регулювання та координації соціально-демографічних, економічних, етносоціальних процесів, що відбуваються у його межах, управління господарським комплексом регіону. Це четверга ознака районування. П'яту ознаку автор називає "гіпотетичною": у перснек-тиві, за умови зміцнення нашої унітарної держави, може ставитись питания і федеративного статусу районів.

Професор М.Д. Пістун (1995 р.) поділяє Україну на дев'ять суспільно-географічних районів: 1) Столичний (Київський) у складі Київської, Житомирської та Чернігівської областей; 2) Центральний - Черкаська та Кіровоградська області; З) Північно-Східний - Харківська, Полтавська, Сумська області; 4) Донецький - Донецька та Луганська області; 5) Придніпровський - Дніпропетровська та Запорізька області; 6) Причорноморський - Авто­номна Республіка Крим, Одеська, Миколаївська та Херсонська області; 7) Подільський - Вінницька, Тернопільська та Хмельницька області; 8) Прикарпатський - Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька облас­ті; 9) Північно-Східний - Волинська та Рівненська області.

Цей поділ автор вважає макрорегіоналізацією. А основу мезорайонування, на його думку, складають адміністративно-територіальні одиниці –області та Автономна Республіка Крим, межі яких потребують певного уточ­нения. На рівні мікрорайонів М.Д. Пістун розглядає промислові, агропромислові, транспортні, рекреаційні вузли та райони.

Подальший розвиток теорії й практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів України.