31.Перша сецесія в Римі та її наслідки згідно розповіді Тита Лівія.

Сецесія (лат. secessio, від secedo - йду), в Древньому Римі демонстративний відхід плебеїв за межі міста (на Священну гору або Авентінському пагорб). Сецесія були своєрідною формою боротьби плебеїв проти патриціїв - в результаті сецесії плебеїв, що складали основну масу римської армії, місто залишалося фактично без військового захисту. Римська традиція повідомляє про п'ять сецесії (494, 449, 445, 342 та 287 до н. Е..);

Здобутком плебеїв після першої сецесії був уряд трибунів народу. Було їх спочатку два, пізніше число їх зросло до 10. Вони повинні були боронити громадян перед надуживаннями консулів й інших урядовців, мали право закладати спротив1 проти заряджень урядів (словом «veto» — «забороняю»), за карні проступки могли в'язнити вищих урядовців, навіть консулів. Натомість самі мали запевнену незайманість, — не вільно було їх в'язнити. Проти розпорядків2 трибуна міг виступити тільки другий трибун і стримати їх своїм «veto». Трибунів обирали плебеї на своїх-трибунальних зборах (коміціа трйбута). На ці збори народ сходився дільницями міста, що звалися «трибус». Уряд трибунів став могутньою зброєю в руках плебеїв в їхній боротьбі за рівноправність. Трибуни могли затримати все державне урядування, якщо урядовці виступали проти народу. Спочатку патриції намагалися усунути цей небезпечний контроль. Так, наприклад, у 491 р. амбітний шляхтич Гней Марцій Коріолан пробував провести постанову, щоб так довго не продавати народові збіжжя з державних магазинів, поки він не зречеться трибунату. Але трибуни поставили його перед суд, і він мусив залишити місто. Пізніше патриції погодилися на існування цих оборонців народу, бо воліли мати легальну опозицію, ніж народні повстання. Право 12 таблиць. Крок за кроком плебеї здобували собі нові права. В 454 р. сенат дав згоду на списання3 законів. До того часу право було тільки усне, звичаєве, й урядовці могли допускатися надуживань. Списати право [було] доручено комісії децемвірів — десяти мужів, до яких належали не тільки патриції, але й плебеї. їм було дано найвищу владу в державі, — на той час навіть завішено в урядуванні і консулів, і трибунів. У 451 р. децемвіри подали до затвердження народу списані закони. Вирізьблено було їх на 10 бронзових таблицях і повішено на ринку під ратушею. Але закони показалися неповні, тому збори доручили децем-вірам владу ще на рік 450-й, щоб списали ще дві таблиці. Децемвіри виконали це доручення, але не хотіли уступитися уряду. їхній проводир, патрицій Аппій Клавдій, явно змагав до тиранії. Своїх супротивників він гнобив безоглядно. Так, наприклад, одного дня під табором підступно вбили давнього народного трибуна Луція Сікка Дентата — найхо-робрішого чоловіка в Римі, що брав участь у 120 боях і добув 45 почесних ран. Серед народу це викликало велике обурення. Ще більше враження зробила справа доньки сотника Луція Вергінія: Аппій Клавдій відмовив їй у правах вільної городянки й зачислив до невільниць. Ь' батько, щоб не допустити ганьби доньки, убив її мечем на ринку. Народ підняв повстання. У воєннім порядку рушили плебеї знову на Священну гору, щоб там обрати наново трибунів. Тоді сенат відібрав владу у децемвірів і розпочав проти них судове слідство. Аппій Клавдій сам відібрав собі життя у в'язниці, а інших децемвірів [було] засуджено до вигнання. Списане децемвірами право Дванадцяти таблиць стало основою римського законодавства. вояки несуть убитого товариша. Зрівняння плебеїв із патриціями. Заохочені першими успіхами, плебеї завзято повели дальшу боротьбу за поширення своїх прав. У 445 р. вони здобули право робити подружжя з патриціями. Це було рішення незвичайної ваги, бо обидва ворожі собі класи почали єднатися у спільних родинах і все більше зливалися в одну народну масу. Заможним плебеям дуже залежало на тому, щоб осягнути найвищий у державі уряд консулів. Патриції не хотіли на це погодитися і в 443 р. дали плебеям тільки уряд військових трибунів «з консулярною владою», що деколи могли заступати консулів. Зате утворили новий уряд цензорів, що проводили перепис населення, — цей уряд був доступний тільки для патриціїв. 32.Римські магістратури.

Магістратурами в Римі називалися державні посади. Як і в Стародавніх Афінах, у Римі склалися певні принципи заміщення магістратур. Такими принципами були виборність, строковість, колегіальність, безвідплатність і відповідальність.

Магістрати обиралися центуріатними або трибутними зборами на один рік. Це правило не поширювалося на диктаторів, термін повноважень яких не міг перевищувати шести місяців. Крім того, повноваження консула, який командував армією, могли подовжуватися сенатом, якщо війна не закінчилася. Як і в Афінах, усі магістратури були колегіальними — на одну посаду обиралося кілька осіб (диктатор призначався один). Але специфіка колегіальності в Римі полягала в тому, що кожен магістрат міг самостійно приймати рішення, однак це рішення могло бути відмінене його колегою (право інтерцесії). Винагороди магістрати не отримували, що, природно, закривало шлях до магістратур (а потім і до сенату) малоімущим та неімущим. У той же час магістратури, особливо в кінці республіканського періоду, стали джерелом значних доходів. Необхідно відзначити іще одну істотну відмінність римської магістратури — ієрархію посад: вищестоящий магістрат міг відмінити рішення нижчестоящого.

Влада магістратів поділялася на вищу (imperium) і загальну (potestas). До imperium включалися вища військова влада і право укладати перемир'я, право скликати сенат і народні збори і головувати на них, право видавати накази і примушувати до їх виконання, право суду і призначення покарання. Ця влада належала диктатору, консулам і преторам. Диктатор мав «найвищий імперіум» (summum imperium), який включав право засуджувати до страти. Вирок не підлягав оскарженню. Консулу належав великий імперіум (majus imperium) — з правом виносити смертний вирок, який міг бути оскаржений до центуріатних зборів, якщо він був винесений у Римі, і не підлягав оскарженню, якщо він був винесений за межами міста. У претора був обмежений імперіум (imperium minus) — без права засуджувати до страти. Влада potestas належала усім магістратам і включала в себе право віддавати розпорядження і накладати штрафи за їх невиконання.

Магістратури поділялися на ординарні (звичайні) та екстраординарні (надзвичайні). До ординарних магістратур належали посади консулів, преторів, цензорів, квесторів, едилів та ін.

Консули (в Римі обиралося два консули) були вищими магістратами і очолювали всю систему магістрату. Особливо велике значення мали військові повноваження консулів: набір до армії і командування нею, призначення воєначальників, право укладати перемир'я і розпоряджатися воєнною здобиччю. Претори з'явилися у середині IV ст. до н. е. як помічники консулів. З огляду на те, що останні, командуючи арміями, часто були відсутніми в Римі, до преторів перейшло управління містом і, що особливо важливо, судочинством. Це дозволяло їм завдяки наявності у них імперіуму видавати загальнообов'язкові настанови і тим створювати нові норми права. Спочатку обирався один претор, потім два, один з яких розглядав справи римських громадян (міський претор), а другий — справи щодо іноземців (претор перегринів). Поступово кількість преторів зросла до восьми.

Два цензори обиралися раз на п'ять років для складення списків римських громадян, розподілення їх за трибами і розрядами і для складення списку сенаторів. Крім того, до їх компетенції належало спостереження за моральністю та видання відповідних едиктів. Квестори, які спочатку були помічниками консулів без спеціальної компетенції, з часом стали відати (під контролем сенату) фінансовими витратами і розслідуванням кримінальних справ. Едили наглядали за громадським порядком в місті, торгівлею на ринку, організовували свята і видовища.

Особливе місце серед магістрів посідали плебейські трибуни, їхнє право вето відігравало значну роль в період завершення боротьби плебеїв за рівноправність. Потім у міру зростання ролі сенату активність плебейських трибунів почала зменшуватися, а спроба Гая Гракха у II ст. до н. е. посилити її закінчилася крахом.

Екстраординарні магістратури створювалися лише у надзвичайних, таких, що загрожували небезпекою Римській державі, випадках — тяжка війна, серйозні внутрішні заворушення. Диктатором призначався за пропозицією сенату один із консулів. Він мав необмежену владу, якій підпорядковувалися усі магістрати, veto плебейського трибуна не діяло, розпорядження диктатора (у тому числі смертні вироки) не підлягали оскарженню і за свої дії він не ніс відповідальності.

Строк диктатури не повинен був перевищувати шести місяців. Однак у період кризи республіки це правило було порушене і з'явилися навіть довічні диктатури (диктатура Сулли «для видання законів і устрою держави»).