121.Закон Тафта-Хартлі 1947 р. В сша.

Закон Вагнера (прийнятий у 1935 р. у кризовій ситуації, переслідував не в останню чергу політичні цілі Ф. Рузвельта перед черговими виборами) створив певний дисбаланс політичних сил, обмежуючи свободу дій, «нечесну трудову практику» лише підприємців, що не могло не викликати протесту з їх боку. Боротьба навколо Закону 1935 р. почалася одразу ж після його прийняття. До неї включилися антирузвельтівська організація «Американська ліга свободи», яка виникла в цей час, такі великі організації американського бізнесу, як «Національна асоціація промисловців», «Торгова палата» тощо. До 1937 р. боротьба велася за визнання закону неконституційним, потім за перегляд його Конгресом, у якому за наступні 10 років було розглянуто 200 відповідних законопроектів. У 1947 р. такий перегляд відбувся, був прийнятий Закон Тафта-Хартлі, чинний і дотепер. Закон Тафта-Хартлі був покликаний створити механізм покладення краю незаконним страйкам, а також запобігати політи-зації профспілок. Досягнення цих цілей правлячі кола вбачали в проведенні політики подальшої інтеграції профспілок до регулюючого соціальні відносини державного механізму, а також у наділенні президента значними правами для запобігання конфліктам у промисловості, особливо тим, котрі загрожували суспільній безпеці. Закон давав відсіч деяким напрямам «нечесної трудової практики» профспілок: забороняв деякі види страйків, у тому числі вторинні бойкоти (тобто бойкоти тих підприємців, які не були безпосередніми наймачами страйкуючих робітників), страйки солідарності, пікетування підприємств для того, щоб домогтися від підприємця укладення доктору і профспілкою, яка не пройшла встановленої законом процедури її офіційного визнання, страйки державних службовців, страйки, що створюють загрозу національній безпеці, та ін. Допустимі форми страйків обумовлювалися низкою умов: запровадженням двомісячного «охолоджувального періоду», обов'язковим повідомленням підприємця про намір провести страйк, голосуванням робітників перед оголошенням страйку тощо. На підставі спеціального положення Закону про захист прав робітників від профспілок була значно посилена правова регламентація діяльності профспілок, зокрема, Закон докладно регулював порядок укладення колективних договорів, розглядав, яким умовам повинна відповідати профспілка, яка домагається права участі в колективно-договірних відносинах, вимагав від керівників профспілок підписки про непричетність до діяльності Комуністичної партії, подання щорічних звітів Міністерству праці про свої фінансові справи та ін. Профспілкам було відмовлено в праві робити внески до виборчих фондів осіб, які домагаються обрання на федеральні посади. Заборонивши договір «закритого цеху» і обмеживши можливість укладення договору «союзного цеху»¹, закон тим самим істотно обмежив право профспілок диктувати підприємцям умови найму робочої сили. Новостворений орган — Федеральна служба посередництва і примирення — повинен був вирішувати спори між підприємцями і робітниками шляхом колективних переговорів їх представників. Але головна роль у втіленні в життя положень закону відводилася НУТВ і судам, які мали право винести заборонні накази стосовно незаконних страйків, розглядати цивільні позови і кримінальні справи, що стосуються неправдивих свідчень про неналежність до Комуністичної партії, політичної діяльності профспілок та ін. Закон створював також постійно діючий президентський механізм покладення краю «недозволеній профспілковій активності». Президент міг заборонити страйк на 80 днів, якщо, на його думку, він «загрожував національним інтересам», міг звернутися до суду з метою прийняття ним рішення про заборону страйку, призначити арбітражну комісію для розгляду трудового конфлікту.Антипрофспілкова обмежувальна спрямованість Закону Тафта-Хартлі була підкріплена Законом Лендрама-Гріффіна 1959 р., який поставив профспілки під ще більший контроль державних органів, які одержали право регулювати проведення виборів до профспілкових органів, визначати розміри членських внесків, вимагати подання Міністерству праці звітів, копій статутів, постанов профспілок тощо. Положення Закону Тафта-Хартлі неодноразово підкріплювалися згодом рішеннями Верховного суду США. Наприклад, у 1984—1985 рр. Верховний суд заборонив тиск на робітників для того, щоб вони вступали до профспілок (однак дозволив проводити серед них «роз'яснювальну роботу»), підтримав практику заборони «закритого цеху», надав компаніям, «які зазнають фінансових труднощів», право розривати трудові відносини з організованими в профспілку робітниками та ін. Закон Тафта-Хартлі, за усієї його антипрофспілкової спрямованості, дав можливість більш жорстко упорядкувати відносини між працею і капіталом, зробив очевидний внесок у досягнення згоди між ними і тим самим сприяв зміцненню політичної стабільності.