22.Публічні органи влади в Афінах

Народні збори

Народні збори були верховним органом Афін. Вони збиралися спочатку 10, а пізніше 40 разів на рік. За особливих обс­тавин (несподіваний напад ворога, стихійне лихо) могли бути скликані надзвичайні «збори жаху і сум'ятиці». Компетенція народних зборів була широкою: вони приймали закони, видавали настанови з приватних питань (псефізми). обирали посадових осіб та здійснювали перевірку їх діяльності, вирішували питання війни і миру, обговорювали продовольче становище країни тощо. Спеціальні збори присвячувалися розгляду прохань громадян і вирішенню питання про вигнання окремих осіб в порядку остракізму за межі державці. У роботі народних зборів могли брати участь лише повноправні афінські громадяни, які досягли 20 років. Раби були повністю позбавлені політичних прав. Жінки і метеки у народні збори не допускалися. Як правило, рідко брали участь у його діяльності селяни, зайняті на польових роботах, хоча починаючи з IV ст. до н. е. за відвідування зборів встановлювалася винагорода. Для вирішення навіть найважливіших питань вимагалася присутність 6 тис. осіб, тобто приблизно 1/5 усіх повноправних громадян. Порядок денний кожних народних зборів визначався завчасно. Одні із зборів кожного місяця вважалися головними. Вони перевіряли діяльність посадових осіб, обговорювали продовольче становище хошо. Головні збори шостого місяця, крім того, вирішували питання про остракізм, звинувачення посадових осіб. На трьох інших зборах місяця розглядалися скарги громадян, релігійні, адміністративні й інші питання. Виступати у народних зборах і вносити проекти нових законів формально міг кожен учасник. Практично ж з промовами виступали головним чином професійні оратори — демагоги, які захищали інтереси окремих груп рабовласників. Законопроекти попередньо вивішувалися для загального огляду і надходили на обговорення народних зборів після їх розгляду в раді п'ятисот, яка щодо кожного законопроекту давала висновок. Голосування за законопроектом здійснювалося підняттям рук. Важливим засобом, використовуваним верхівкою панівного класу у боротьбі з небажаними для нього законопроектами, було право будь-якого учасника зборів, пославшись на незаконність пропозиції, вимагати зняття законопроекту з обговорення чи голосування під загрозою притягнення ініціатора до суду. Крім того, голова народних зборів міг не ставити на голосування ті пропозиції, які, на його погляд, були незаконними. Прийнятий народними зборами законопроект ставав законом лише в тому випадку, якщо він не відхилявся потім геліеєю.

Рада п'ятисот

До ради п'ятисот входило по 50 осіб від кожної з 10 територіальних філ. Члени ради (булевти) обиралися жеребкуванням на один рік із громадян, які досягли 30 років. До компетенції ради належали питання управління: здійснення дипломатичних зносин з іншими державами, управління фінансами, нагляд за арсеналами, доками, флотом, регулювання торгівлі, контроль за посадовими особами. Останні мали право виступати в раді і вносити на її розгляд свої пропозиції. Найважливішою функцією ради було попереднє обговорення питань, які надходили на розгляд народних зборів, що дозволяло їй спрямовувати діяльність зборів. Для ведення поточних справ рада була поділена на 10 комісій, які складалися з 50 представників однієї філи. Комісії по черзі виконували обов'язки ради, щоденно обираючи за жеребом нового голову, який під час роботи народних зборів був і їх головою. У IV ст. до н. е. цей порядок був змінений: голова почав обиратися перед кожним засіданням ради (зборів). По закінченні строку служби кожен член ради п'ятисот звітував про свою діяльність і міг бути притягнутий до відповідальності.

Геліея. Афінська армія. Поліцейські функції

Геліея була вищим судовим органом держави і складалася з 5 тис. суддів і 1 тис. запасних: по 600 осіб від кожної із 10 територіальних філ. Члени геліеї обиралися за жеребом на один рік із громадян, які досягли 30 років. У складі геліеї функціонувало 10 колегій, в кожній з яких було по 500 суддів (і 100 запасних). З метою запобігання можливим зловживанням колегіум було невідомо, коли їх покличуть до виконання обов'язків. Це вирішувалося жеребкуванням у день суду. Геліея була судом першої інстанції у справах про державні злочини і про зловживання посадових осіб, а також апеляційною інстанцією. Вона також здійснювала деякі контрольні функції і мала право відхиляти законопроекти, прийняті народними зборами. Важливу роль в управлінні Афінською державою відігравали посадові особи. Основними принципами заміщення посад були виборність, строковість, відплатність, підзвітність і колегіальність. Вибори посадових осіб здійснювалися щорічно або відкритим голосуванням у народних зборах, або за жеребом. Перед вступом на посаду усі обрані підлягали особливій перевірці — докімассії, під час якої з'ясовувалося їх право на зайняття посади, політична благонадійність та необхідні особисті якості. Не можна було обіймати посаду (крім військових) двічі або дві посади одночасно. Робота на посаді оплачувалася (виняток становили лише стратеги). Після спливу строку посадові особи звітували про свою діяльність раді п'ятисот та геліеї. В період розквіту Афінської держави більшість посад була колегіальною. Головними посадовими особами в Афінах були стратеги і архонти. Колегія стратегів складалася з 10 членів, які обиралися народними зборами з числа одружених і таких, що мали нерухомість, громадян. Стратеги на V ст. до н. е. отримали важливі повноваження. Вони розпоряджалися коштами, виділеними на утримання армії та флоту, організовували збір надзвичайних воєнних податків (у мирний час громадяни не платили постійних податків, останні збиралися лише з метеків), керували доставкою продовольства до Афін. До них перейшли і деякі повноваження в галузі дипломатичних зносин: вони приймали капітуляцію супротивника, укладали перемир'я. Крім того, вони вели слідство і головували в судах у справах про військові злочини. Нарешті, стратеги мали право вимагати скликання позачергових засідань ради п'ятисот чи народних зборів і вжиття невідкладних заходів. Іноді із стратегів виділявся автократ, якому доручалося командування армією, а за надзвичайних обставин — і уся повнота влади в державі.Із зростанням повноважень стратегів зменшувалося політичне значення архонтів. Після реформ Солона 9 архонтів почали обиратися жеребом з кандидатів, запропонованих територіальними філами. Єдиною колегією вони діяли рідко — у разі вирішення народними зборами питання про остракізм чи перевірки посадових осіб. Першим архонтом вважався архонт-епонім, за яким з розквітом афінської демократії збереглися лише судові функції щодо сімейних справ і справ про спадщину. Другим архонтом був архонт-базилевс, який відав питаннями релігійного культу і розглядав у суді справи про кримінальні злочини. Далі йшов архонт-полемарх, який втратив наявні у нього раніше функції військового командування і займався в основному справами, пов'язаними з метеками та іншими іноземцями. Інші шість архонтів-фесмофетів керували відправленням правосуддя в афінських судах. Спеціальні посадові особи (усього в Афінах їх було близько 700) управляли державним майном, відали державною казною, спостерігали за порядком на вулицях і моральністю громадян, за торгівлею на ринку, виховували і навчали молодь, яка проходила військову підготовку, тощо. Свої посадові особи були у філах та демах. Як і геліея, деякі судові функції зберіг ареопаг. Під головуванням архонта-базилевса він розглядав справи про умисні вбивства. За дорученням народних зборів ареопаг міг проводити розслідування справ про державні злочини. Справи про не-умисні вбивства розглядалися судом ефетів. Розбій, крадіжка та інші майнові злочини — колегією одинадцяти. Цивільно-правові спори про майно були у віданні третейського суду діететів і (у дрібних справах) колегії сорока. За часів Перикла були створені суди по демах. Інколи, коли йшлося про особливо тяжкий злочин, судом виступали самі народні збори. Афінська армія формувалася на основі загального ополчення вільних громадян віком від 18 до 50 років. Вік, у якому особа підлягала мобілізації, визначався народними зборами. Під час війни кожна філа мала виставити загін важкоозброєних воїнів (гоплітів), загін легкоозброєних та певну кількість вершників, які билися, втім, у пішому строю. У мирний час усі афінські громадяни від 18 до 20 років зобов'язані були пройти військове навчання. Їх нерідко залучали до несення патрульної служби на кордонах. З другої половини V ст. до н. е. державні кордони охороняли постійні наймані війська, а з часу Пелопоннеської війни вони почали використовуватися і у воєнних діях. Поліцеські функції здійснювали раби-токсоти (близько 200 осіб). Поккладення поліцейських функцій на рабів свідчило про гостроту протиріч між ворожими угрупованнями панівного класу, які не довіряли одне одному. Неабияку роль відігравало і те, що виконання поліцейських обов'язків видавалося вільному афінянину принизливим.

23.Новий орган публічного управління Афін у 8 ст до н.е.-ареопаг. Ареопагом в Афінах називалася (за місцем, де вона засідала, — на пагорбі, присвяченому богові війни Аресу) давня рада, колись рада старійшин, яка тепер перетворилася на орган правлячої аристократії. У розглядуваний час Аттика поділялася на 48 навкрарій-територіальних округів; кожна навкрарія повинна була поставити, озброїти і укомплектувати екіпажем одне військове судно для афінського флоту. «Ця установа, пише Енгельс про навкра-рії, — підривала двояким чином родовий устрій: по-перше, вона створювала публічну владу, яка вже не збігалася із сукупністю озброєного народу; по-друге, вона вперше поділила народ для суспільних цілей не за родинними групами, а за територією проживання»¹.Економічною передумовою панування родової аристократії в Аттиці, як і в інших місцях, була насамперед концентрація в її руках земельного фонду. Характеризуючи обстановку, яка склалася на кінець VII ст. в Аттиці, вчений IV ст. до н. е. Аристотель зазначав, що «бідні перебували в неволі у багатих не тільки самі, а й діти їх і дружини. Називалися вони пелатами і шестичастинниками, оскільки на таких орендних умовах обробляли поля багатіїв. Уся ж взагалі земля була в руках небагатьох». «Шестичастинниками» вони називалися тому, що сплачували 5/6 врожаю за орендовані ділянки; якщо вони не вносили вчасно орендну плату, то, як писав Аристотель, «можна було взяти у кабалу і їх самих, і їхніх дітей».Панування афінської родової аристократії однак не могло тривати довго. Продуктивні сили афінського суспільства у VII— VI ст. до н. е. швидко розвивалися. Зростали ремесло і морська торгівля. В результаті розкладу общини поряд із збезземелен-ням значної частини землеробів виокремилися заможні й середні прошарки. На історичну сцену вийшла нова соціальна сила рабовласницького суспільства — демос. В соціально-економічному відношенні демос не був однорідним. Якщо в цілому він був заінтересований в ліквідації економічної переваги і поваленні політичного панування родової аристократії, то окремі його прошарки керувалися при цьому різними цілями. Безземельна біднота і дрібні землероби намагалися відстояти свою особисту свободу, а також свободу членів сім'ї від небезпеки боргової кабали і мріяли про перерозподіл землі і відміну боргів; найзаМожніша частина демосу — купці, судновласники, господарі ремісницьких майстерень, землевласники незнатного походження — прагнули позбавити аристократію її привілеїв і встановити свою владу. У боротьбу включилися і афінські метеки, прибуле населення. Метеки були особисто вільні, але не будучи афінянами за походженням, вони не мали політичних прав, були обмежені у деяких інших відносинах. Тому головне завдання метеки вбачали в тому, щоб домогтися зрівняння у правах з афінськими громадянами.У розпочатій боротьбі позиції афінських евпатридів були ослаблені тим, що процеси майнового розшарування торкнулися і їх власного середовища. Одні аристократичні роди розорялися; інші, залучаючись до торгівлі і морської справи, проникали-ся новими інтересами і переходили на бік заможної частини демосу. В кінцевому підсумку старі суспільні відносини, пережитки родового устрою, що обмежували подальший розвиток афінського суспільства, були зламані, опір афінської родової аристократії придушений і її панування повалене, але для цього потрібно було понад 100 років напруженої боротьби.

24.Перша спроба кодифікації Афінського права(Закони Драконта). Афінське право було найбільш розвинутою у Стародавній Греції системою рабовласницького права, що помітно вплинула па правові системи інших полісів, особливо тих, які входили до складу Афінського морського союзу. Як і в піших грецьких містах-державах, найдавнішим джерелом права були звичаї. У VIII—VII ст. до н. е. в процесі становлення класового суспільства і держави багато старих звичаїв отримують нове тлумачення (насамперед на користь евпат­ридів) у рішеннях apeonara й архонтів. З кінця VII ст. до н. е. основним джерелом права стає законотворча діяльність верховних органів держави, хоча правові звичаї продовжують відігравати важливу роль. Законодавча діяльність пов'язується з іменами Драконта і Солона. Закони, приписувані Драконту, відносять до 621 р. до н. е. Не виключено, що й сам Драконт був міфічною особою. До нас закони Драконта не дійшли, проте з повідомлень давніх авторів відомо, що вони санкціонували низку правових звичаїв, встановлюючи жорстокі покарання. Так, смертною карою каралися не тільки святотатство і умисне вбивство (неумисне каралося вигнанням), а й крадіжка овочів, неробство. Характерним є те, що такий пережиток родовою устрою, як кровна помста, був заборонений. Законодавство Солона, яке відносять до 594 р. до н. е., зачіпало широке коло питань, пов'язаних з організацією державної влади і регулюванням нових цивільно-правових відносин (боргова реформа, зкріплення приватної власності на землю та ін.). Активна законодавча діяльність в Афінах у V-IV ст. до н. е. привела до накопичення великого законодавчого матеріалу, іноді суперечливого і в цілому невпорядкованого. Від законів відрізнялися прийняті народними зборами настанови (псефіз-ми), які стосувалися окремих осіб, але іноді містили загальні правові норми, як і закони. Однак основні інститути права в Афінах не були розроблені у законодавстві достатньо повно. Багато з них зберегли ті чи інші пережитки родового устрою.

25.Суспільний та державний лад Спарти. Суспільний лад Спарти. У Спарті склалося своєрідне класове рабовласницьке суспільство, яке зберегло суттєві пережитки первіснообщинних відносин. Панівний клас становили спартіати. Лише вони вважалися повноправними громадянами. При збереженні спільної власності громадян на землю належність до панівного класу підтримувалася наданням кожному спартіату у користування земельного наділу (клеру) разом з прикріпленими до нього рабами (ілотами), праця яких забезпечувала існування самого спартіата та його сім'ї. Земля була поділена на 9 тисяч приблизно однакових неподільних і невідчужуваних клерів. Їх не можна було продати, подарувати, заповісти.Жили спартіати в умовах, які нагадували своєрідний військовий табір. Їх повсякдення суворо регламентувалося. Головним обов'язком вважався військовий, до якого дітей готували із семи років. Їх віддавали на державне виховання у спеціальні школи. Особливі посадові особи (педономи) виховували у них дисциплінованість, хоробрість і беззаперечне виконання вказівок старших, розвивали силу і витривалість, навчали воєнним навичкам. Навчання закінчувалося у 20-річному віці. З 20 до 60 років спартіати несли військову службу. Дорослі чоловіки об'єднувалися у вікові та інші союзи, які визначали їх соціальний статус. Небагато громадян належало до привілейованого корпусу 300 вершників.Для підтримання єдності спартіати повинні були брати участь у громадських трапезах (сісситіях), які влаштовувались за рахунок встановлених щомісячних внесків. Порції учасників сіс-ситій були рівними. Почесні частки отримували посадові особи. Однаковими були одяг і озброєння воїнів. Підтриманню єдності спартіатів сприяли і встановлені Лікургом правила проти розкошів. Заборонялося спартіатам і торгувати, для них спеціально встановлювалися важкі і незручні в обігу залізні монети.Однак ці обмеження не могли запобігти майновому розшаруванню, яке підривало єдність і рівність спартіатів. Оскільки земельні наділи спадкувалися старшими синами, інші могли отримати лише виморочні наділи. Якщо таких не було, вони переходили у розряд гіпомейонів (падші люди) і втрачали право на участь у народних зборах кількість гіпомейонів неухильно зростала, а кількість спартіатів відповідно скорочувалася — з 9 до 4 тисяч на кінець IV ст. до н. е.Періеки І— мешканці периферійних гірських неродючих районів Спарти — займали у правовому відношенні проміжне становище між спартіатами та ілотами. Вони були вільними, мали майнову правоздатність, але не користувалися політичними правами і перебували під наглядом особливих посадових осіб — гармостів. На них поширювався військовий обов'язок. Вони мали брати участь у війнах як важкоозброєні воїни. Основне заняття періеків — торгівля і ремесло. За своїм становищем вони були близькими до афінських метеків, але на відміну від останніх, вищі посадові особи держави могли стратити їх без суду. Ілоти — поневолені мешканці Лаконії і Мессенії — були власністю держави, тобто колективною приватною власністю панівного класу. Вони надавалися у розпорядження спартіатів, обробляли їхню землю і віддавали їм близько половини врожаю (у хатніх роботах спартіати використовували рабів з військовополонених). Хоча у Спарті, як і в Афінах, експлуатація рабської праці стала основою суспільного виробництва, колективне спартанське рабоволодіння відрізнялося від класичного рабства. Ілотія була специфічною формою рабства. Ілоти жили зі своїми сім'ями на території ділянки, користувалися певною господарською самостійністю. Власник ділянки не міг вимагати від своїх ілотів поставок понад встановлену норму. Право розпоряджатися ілотами цілком належало державі і здійснювалося нею через особливих посадових осіб. Хоча власник ділянки, до якої були прикріплені ілоти, не мав права ні продати їх, ні вбити, становище ілотів під гнітом спартанської експлуатації було надзвичайно тяжким, а поводження з ними — жорстоким. Це постійно підштовхувало ілотів до повстання. Для того, щоб зменшити небезпеку повстань ілотів і придушити їх волю до опору, спартанська верхівка регулярно проводила так звані криптії — організовані масові убивства тих ілотів, які видавалися найбільш небезпечними і неблагонадійними. Ці масові знищення беззбройних ілотів розглядалися як «воєнні тренування» спартанської молоді. Ілоти брали участь у війнах Спарти як легкоозброєні воїни. Вони могли викупитися на волю, а в усьому іншому були цілком безправними. Державний устрій Спарти. Державний устрій рабовласницької Спарти сформувався в результаті перетворення військової демократії на державну організацію, яка зберігала деякі риси родоплемінної організації влади. Це привело до «лікургового устрою», який склався, як зазначалося, на VI ст. до н. е. Деякі історики розглядають його як переворот, пов'язаний із завершенням завоювання Мессенії і встановленням ілотії, що вимагало консолідації общини спартіатів шляхом урівнення їх в економічному відношенні і політичних правах, перетворення її на військовий табір, який панував би над поневоленим населенням.За формою правління Спарта перетворилася на республіку, яка набула з часом аристократичного характеру. На чолі держави стояли два архагети. У літературі їх часто називали царями, хоча навіть афінський базилевс, щодо якого термін «цар» умовний, мав більшу владу, ніж спартанські архагети. Влада архагетів, на відміну від влади родоплемінних вождів, стала спадковою, хоча це не робило її тривкою. Кожні вісім років проводилося гадання по зірках, в результаті якого архагети могли бути піддані суду або усунені з посади. Іноді вони зміщувалися без цієї процедури. В цілому становище архагетів було почесним. Вони отримували велику частину здобичі, здійснювали жертвоприношення, входили до складу ради старійшин, чинили суд у деяких спра-вах, що мали значення для усієї общини. Спочатку найповнішою була військова влада архагетів. Їм підпорядковувалося військо, в походах вони користувалися правом життя і смерті. Однак у подальшому їхні військові повноваження були суттєво обмежені. Рада старійшин (герусія) — орган влади, успадкований від родоплемінної організації. До складу герусії входило 28 герон-тів. які довічно обиралися народними зборами з числа знатних Спартіатів, що досягли 60-річного віку. До герусії входили й обидва архагети. Спочатку герусія розглядала питання, що виносилися на розгляд народних зборів, і тим самим мала можливість спрямовувати їх діяльність. З часом її повноваження розширилися. У разі незгоди геронтів і архагетів з рішенням народних зборів вони могли перешкодити їх рішенню, покинувши збори. Герусія брала участь у переговорах з іншими державами, розглядала кримінальні справи про державні злочини і вела судові процеси проти архагетів.У народних зборах брали участь усі спартіати, які досяли 30 років. Спершу збори скликали архагети, вони ж у них головували. Виступати на народних зборах могли лише посадові особи чи посли іноземних держав, учасники ж зборів лише заслуховували виступи і голосували. Голосування проводилося криком, а у спірних випадках учасники зборів розходилися в різні сторони.Скликання народних зборів (крім надзвичайних) проводилося один раз на місяць. На зборах приймалися закони, обиралися посадові особи, вирішувалися питання війни та миру, союзу з іншими державами, про спадкування посади архагета, визначалося, кому з них очолювати військо у поході тощо. У вирішенні цих питань роль зборів, з огляду на процедуру, яка існувала в них, була меншою, аніж роль народних зборів у Афінах, але все ж таки применшувати її не варто. Право обрання посадових осіб, право відхиляти внесені ними пропозиції дозволяли народним зборам якщо не контролювати їх, то принаймні впливати на них, примушувати рахуватися із собою. Лише на IV ст. до н. е. вони стають пасивними, і їхня роль зменшується.Ефори в державній організації Спарти з'явилися з VIII ст. до н. е. в результаті гострих конфліктів між родоплемінними вождями і родовою аристократією. Остання, яка отримувала найбільшу частку воєнної здобичі і мала можливість пригноблювати вільних общинників, прагнула обмежити довічну і спадкову владу вождів, які обиралися владою на певний строк з представників аристократії. Ними стали п'ять ефорів. Вони обиралися з «достойних» на один рік, діяли єдиною колегією, яка приймала рішення більшістю голосів.Спочатку ефори вважалися немовби помічниками архагетів та здійснювали судовий розгляд справ за майновими спорами.Із середини VI ст. до н. е. влада ефорів помітно зросла. Вони взяли під свій контроль архагетів — у поході їх супроводжували два ефори. Ефори отримали право скликати герусію і народні збори та керувати їх діяльністю. Разом з герусією вони могли запобігти прийняттю народними зборами рішення, яке не задовольняло їх. До них перейшли питання зовнішніх відносин Спарти і внутрішнє управління країною, контроль за дотриманням спартіатами встановлених порядків, суд над ними і їх покарання, оголошення війни та миру, контроль за діяльністю інших посадових осіб, яких у Спарті було набагато менше, ніж в Афінах. Діяльність самих ефорів практично не контролювалася. Вони звітували лише перед своїми спадкоємцями. Особливе становище ефорів підкреслювалося і їх правом не брати участі в загальних трапезах і мати власний стіл.На шляху створення державності Спарта виробила свою систему, яка відрізнялася від типової для іншої Еллади тиранії. Аристократія не була повалена, а народному правлінню було надано особливого устрою, який примирював усі інтереси всередині спартанського суспільства. Крім того, саме це суспільство було поставлене під суворий державний контроль.

26.Закони Лікурга:загальна характеристика. Напівлегендарний цар Спарти Лікург (VIII ст. до н. е.) скористався у своїх перетвореннях досвідом давніх ахейських утворень. Першим і найважливішим із нововведень було створення ради старійшин — «у поєднанні із гарячковою і запаленою, за словами Платона, царською владою, маючи однакове з нею право голосу при вирішенні найважливіших справ, ця рада стала запорукою добробуту і розсудливості». Тим самим у новостворюваній державі повинна була встановитися рівновага між традиційною владою царів — спадкових аристократів — і владою неорганізованого натовпу, представленого народними зборами. Другим із суттєвих перетворень був перерозподіл землі. Він мав не тільки соціальне, а й політичне значення, «щоб позбутися нахабства, злості, розкошів і ще більш загрозливих хвороб держави — багатства і бідності». За своїм задумом це був захід, подібний до тих, які проводили давньосхідні владики у періоди переходу до державної організації, щоб знизити гостроту соціального невдоволення. Для спартанців у цьому, вочевидь, і полягав шлях до соціальної згуртованості їх народу. Щоб знищити будь-яку нерівність, Лікург поширив перерозподіл і на приватну власність. Були виведені з обігу реальні гроші, які замінили непідйомною і такою, що не ходила поза Спартою, заліз ною монетою. Одним із наслідків цього було поступове зникнення крадіжок у Спарті. Але спартанці пішли далі: було передбачено існування лише найнеобхідніших ремесел і викоренення ремісницьких витворів мистецтва, які підкреслювали багатство заможних громадян. Цій же меті мали слугувати запроваджені Лікургом громадські трапези, які походили від родових бенкетів і на яких усі повинні були пригощатися звичайною їжею із звичайного посуду. Для організації цих трапез спартанці мали попередньо сплачувати невеликий податок, що був знаком добропорядного спартіата. Цілий ряд настанов спрямовувався спеціально проти розкошів. Так, наприклад, будинки належало будувати за допомогою лише сокири і пили, щоб не вдаватися до багатого оздобленння. Закони рівності Лікург поширив і на шлюбно-сімейну сферу. Жінки були значною мірою зрівняні з чоловіками, допущені до занять спортом, військовою справою. Це мало сприяти простоті звичаїв, що, у свою чергу, сприяло б зростанню кількості шлюбів і народжуваності. Заохочувалися позашлюбні зв'язки, причому заборонялося виявляти власницькі почуття, ревнощі тощо стосовно жінок. Держава брала на себе турботу про виховання усіх без винятку дітей.Настановами Лікурга було запроваджене єдине і обов'язкове виховання і навчання усіх спартіатів, у яких військова справа посідала головне місце. Було заборонено займатися ремеслами, мистецтвом, землеробством, торгівлею. «Нікому не дозволялося жити так, як він хоче, немов у військовому таборі; усі в місті підкорялися чітко встановленим правилам і робили ті корисні для держави справи, які були для них визначені». Спартанський спосіб життя мав охоронятися численними заборонами на спілкування з іноземцями, нововведеннями у релігійній сфері. Навіть розмовляти спартіати мали особливо: лаконічно, економлячи слова, прагнучи до нарочитої точності й образності (насправді така штучна мова також слугувала національній ізоляції від інших). Законодавчі настанови Лікурга були викладені у так званих ретрах — відповідях оракула Аполлона на запити царя. Вони не були записаними, і їх священний зміст мав забезпечити збереження їх вимог на віки. Відповідно до задуму законодавця стабільність спартанського суспільства мала забезпечуватися і звичаями, і загальним укладом життя, і державними установами, в яких народ в цілому реалізує владу. Одна з ретр завершувалася словами: «Панування і влада нехай належать народу».