56.Судовий процес у Франській державі

В період родового устрою верховні судові функції повинні були, як вже вказувалося, належати зборам роду, і винний відповідав безпосередньо перед ними. В епоху Салічної правди багато що змінилося. Дійсна судова влада опинилася в руках колегії, яка складалася з семи обраних народом рахінбургів.З посиленням королівської влади давній голова судових зборів — тунгін — поступається місцем графу. За часів Карла Великого припиняють обирати і самих рахінбургів. На зміну їм приходять призначені владою скабіни. Зникає останній оплот народної свободи. Давні звичаї германців, як й інших народів, вимагали, щоб судова справа порушувалася не інакше, як за заявою потерпілої сторони. Вона ж мала сформулювати звинувачення і надати докази. Такий процес отримав назву обвинувального. Виняток з цього правила робився тільки заради таких злочинів, які суттєво зачіпали загальний інтерес (зрада, втеча з поля бою тощо). Винні в цих злочинах каралися за ініціативою влади. Зрадників зазвичай вішали на дереві, боягузів топили в болоті і закидували хмизом. Ніякого попереднього розслідування, звичайно, не було. Суддя повинен був обмежуватися доказами, які надавали сторони. При цьому він знав, що не може покладатися на достовірність показань свідків: що б не трапилося, родич не свідчитиме проти родича, а людина, належна до ворожого роду, не говоритиме на користь супротивника.Судовий процес мав змагальний характер. Відшкодування вкраденої речі, виклик до суду відповідача, свідків були обов'язком самого потерпілого. Водночас Салічна правда передбачала штраф за неявку відповідача і свідка до суду без поважних причин. Поважними причинами вважалися королівська служба, хвороба, смерть родичів, пожежа в будинку.Коли не вдавалося домогтися зізнання — на чому зосереджувалися основні зусилля, — судді апелювали до Бога. Це було проявом, з одного боку, безсилля, нездатності суду встановити Істину «земними засобами» і, з іншого — винесене з минулої (дохристиянської) епохи переконання, що Бог, який знає правду, вкаже на винного. Не прямо, а за допомогою якогось знаку, який слід розгадати.Так з'являється ордалія — «суд божий», що полягає у випробуванні (не катуванні!) якоїсь сторони процесу. Найпоширенішими способами ордалії в праві германських народів були випробування водою, залізом і вогнем. Особливою формою ордалії був судовий поєдинок.У разі випробування водою обвинуваченого кидали в річку, зв'язавши по руках і ногах. Якщо він тонув, то визнавався невинним. Вважалося, що вода як чиста стихія не приймає винного. Навіть набагато пізніше існувало переконання, що «відьма не тоне».Друге випробування полягало у тому, що потрібно було дістати з казанка з окропом який-небудь предмет, найчастіше каблучку. Близьким до цього виду ордалії є випробування за-ійзом. Взявши в руки розпечений шматок заліза, належало зробити з ним кілька кроків. В обох цих випадках руку, ушкоджену випробуванням, змащували жиром, замотували і давали загоїтися. Через кілька днів «компетентні знавці» оглядали її. Якщо рубці загоювалися добре — людина вважалася невинною.Значне поширення мав судовий поєдинок. Він призначався в усіх тих випадках, коли відповідач звинувачував позивача в умисній брехні.

Коли людина оголосила, що буде битися, вона вже не могла підступати, інакше суд засуджував її до покарання. Звідси виникло правило, що якщо людина дала слово, честь не дозволяє шити його назад.З виникненням феодальних відносин поєдинки між особа­ми, які належали до протилежних класів, стали неможливими (за деякими винятками). Дворяни билися на конях і своєю зброєю, селяни — на палицях. Своєрідним видом ордалію була клятва, що виступала у формі співприсяжництва: обвинувачений заперечував обвинувачення клятвою, але разом з ним мали клястися й ті, кого він приводив з собою як своїх співприсяжників. Кількість останніх була різною залежно від важливості справи. Салічна правда приз­начає в одних випадках 6, в інших — 72 співприсяжники. Співприсяжник — не свідок (не можна ж наперед встановити кількість свідків). Його завданням є одне — переконати клятвою (присягою), що той, кого звинувачують, не міг вчинити злочин.Християнство додало до давніх випробувань кілька нових видів: клятву на Євангелії, на святих мощах, випробування хрестом.Останнє полягало в наступному: обвинувач і обвинувачений Стояли в церкві, тримаючи руки «на рівні плечей». Той, хто раніше опускав їх, визнавався винним.Християнські клятви на священних предметах з огляду на їх простоту і легкість стали знаряддям безчесних людей. Неправдиво присягаючи, вони заволодівали чужим майном і залишалися безкарними. Тому судді надавали перевагу давнім способам доказування.