21 Стабілізація держ. Влади за часів Людовіка 13 та кардинала Рішильє. Початок правління Людовика XIII Французького.

Після вбивства Генріха IV трон успадкував його син Людовік XIII. Величезна роль під час правління приписується першому міністру кардиналу Рішельє. Вдова Людовика, як і Людовик XIV, прагнули витіснити з пам'яті людей спогад про померлого короля. Історики 19 і 20 століть до недавнього часу вважали Рішельє творцем сучасної Франції. Французька революція і Третя Республіка створили сучасне централізовану державу, велику Францію. І все ж у більш нових дослідженнях на передній план все чіткіше виходить Людовик XIII. Після смерті Генріха IV 14.05.1610 р. Марія Медічі стала регентшею при неповнолітньому короля. Вона отримала ненадійну, розколоту країну. Перед регентшею стояли три головні проблеми: релігійна напруженість, зовнішня загроза, неспокій дворян. Гугеноти, що боялися, що вихований єзуїтами новий король обмежить їх волі, почали обдумувати розширення своєї військової влади. Католицизм, яким після 1610 переживав сильний підйом, почав розколюватися на політичні угруповання, пред'являє права на вплив у зовнішній і внутрішній політиці. Зовнішню політику Генріх IV проводив і противага Габсбургам. Тим не менш регентша шукала угоди. Вершиною цієї політики був французько-іспанський союз 1612 У договорі схвалювалося подвійне іспансько-французьке одруження. Єлизавета Французька була видана заміж за Філіпа IV, який став пізніше королем Іспанії, а Людовик XIII мав укласти шлюбний союз з інфантою доньей Анною Австрійською. Шлюб був здійснений з політичних міркувань у 1615 р., в Бордо, хоча наречений і наречена досягли лише чотирнадцятирічного віку. Як наслідок, цей союз привів до десятиріччя зовнішньополітичної Abstinenz, припиненню домагань в Рейнланде та Італії, відчуженню протестантських союзників у Швейцарії, Рейнланде і в Нідерландах, і тим самим безперешкодному зростанню імператорської влади. Усередині Франції чимало сильних світу цього після смерті Генріха IV побачили шанс знову чинити політичний вплив, а також привласнити частину державних багатств. Особливо два родичі короля - двоюрідний брат Анрі де Конде і зведений брат Сезар де Вандом - разом з іншими герцогами Франції розгорнули активну діяльність. Їх цілі: вступ в державну раду в якості природних порадників регентши, перешкоджання іспанським одружень, скликання Генеральних штатів. Хоча Марія Медічі погодилася з далекосяжними вимогами, заколоти не припинилися, і регентша до великої радості юного Людовика домоглася військового успіху в літній кампанії , де брав участь король. 2.10.1614 р. Людовик XIII на засіданні Паризького парламенту був визнаний повнолітнім (Марія Медічі залишилася регентшею), а 27.10 почали засідати Генеральні штати. Але важливі питання не були вирішені. Знову аристократи взялися за зброю. Конде надовго став головою Державної ради, поки регентша не наказав укласти його у в'язницю. На передній план з часом вийшла інша проблема. Марія Медічі взялася за склад уряду. Був звільнений Сюллі в 1616 р. Радники регентши дуже скоро здобули гору - придворна дама королеви-матері Леонора Галігаі і особливо її чоловік Кончино Скінчили. Обидва прибули до Франції з Марією Медічі. Після смерті Генріха IV Леонора Галігаі стала повіреною і впливовою радницею регентши, а Кончині, будучи державним радником, - інспектором важливих укріплень в Пікардії, інспектором Нормандії, маркізом д'Анкр і, нарешті, маршалом Франції, що прирівнювало його до глави уряду. Кончині був вороже налаштований по відношенню до старих міністрам. Після арешту Конде він призначив трьох нових енергійних міністрів, серед них - Люсонського єпископа Рішельє. Зусилля Кончині зміцнити центральну владу і зламати владу принців не увінчалися успіхом через крайньої непопулярності його самого та його дружини. Обох вважали інтриганами, оточеними італійської камарильєю, накопичив величезні багатства і ображає почуття французів своєї амбітністю. Чи не була війна проти принців спробою скасувати конституцію, яка визнавала за ними активну участь у керівництві державними справами під час регентства? Маршал д'Анкр, як його повсюдно називали, виявляв цілковиту байдужість і безцеремонність по відношенню до молодому королю. Він часто усував його від управління країною. Людовик XIII вирішив за підтримки своїх друзів, Шарля д'Альбера і Деажеанта, здійснити відставку кончини. 24.04.1617 р. застрелився глава королівської гвардії Витри, італієць. Витри був піднесений до маршала і герцога. Леонору Галігаі стратили після процесу. Регентша Марія де Медічі спочатку перебувала під домашнім арештом у своїх апартаментах, а потім, за наказом Рішельє, заслана в Блуа. Друг короля Шарль д'Альбер після вбивства Кончині отримав право бути маркізом Анкра, очолив уряд Нормандії і став першим дворянином королівської палати. Пізніше він став констеблем Франції і герцогом Лунне, одружився на дочці герцога Монбазона, Марії де Роан (згодом герцогиня де Шеврез). Завдяки особистій близькості до короля він домігся положення фаворита і провідного міністра. Людовик XIII і Лунне повернули старих міністрів: Брюлара - канцлера, дю Віра - хоронителя печатки, Вілльруа - державного секретаря закордонних справ, і Жанена - головного фінансового інтенданта. Програма реформ була розроблена зборами нотаблів, але в цей час спалахнув заколот вищих дворян під проводом герцога Епернона, підтримуваного Марією Медічі. 7.08.1620 р. Людовіку вдалося змусити повсталих скласти зброю. Вирішивши цю проблему, він зайнявся Беарн, батьківщиною Генріха IV. Після поновлення католицького культу і поділу Беарн і Наварри на французькі Krondomane, гугеноти, порадившись у Лодуне і Ла-Рошелі, взялися за зброю під проводом герцога Роана. Під час військового походу Людовик спробував зломити цей опір на південному заході Франції. Численні міста піддалися облозі, але під Монтобані він зазнав невдачі. Варто зауважити, що молодий король відразу хапався за зброю, коли йому здавалося, що його авторитету наноситься збиток. Вирішення проблем він бачив скоріше в абсолютній дисципліні підлеглих, ніж в лавіруванні між різними інтересами. Йому і в голову не приходило роз'єднати гугенотів або перешкоджати їм у релігійних відправленнях. Він багаторазово прагнув віддати обом конфесіям по справедливості, і це було в його розумінні здійсненням принципів Нантського едикту. Він був представником нового покоління, яке не переживало лих громадянської війни другої половини XVI століття. З іншого боку, він займав безкомпромісні позиції під впливом посиленого католицизму. Фаворит Лунне помер 15.12.1621 р. Те, що Людовик і в наступному році зробив довгий військовий похід, показує, що мова йде не про міністерську, а про власну політиці короля. Однак після деяких успіхів він змушений був укладати мир з герцогом Роанскім під Монпельє, який він не зміг взяти. Нантський едикт був підтверджений, релігійні відправлення для обох конфесій були дозволені скрізь. Гугеноти втратили близько 80 укріплених місць, тільки Ла-Рошель і Монтобан зберегли всі свої захисні споруди. У 1624 р. Людовик XIII закликав до Державної ради Армана-Жана дю Плессі, кардинала Рішельє. І хоча він досі перебував на службі у здорової королеви-матері, він анітрохи не сумнівався, що в майбутньому стане міністром короля і держави. Втім, у найближчі роки він ще не мав права носити титул першого міністра, але зайняв посаду впливового королівського радника. Хоча надалі йому вдалося заповнити Державна рада відданими людьми і його позиції ставали все більш міцними, здається несправедливим бачити в Людовіку лише слабкого короля при сверхвластном міністрі. Обидва керувалися скоріше особистою думкою, оцінками, політичними цілями, обидва були твердими, нечутливими поборниками закону і порядку. У них були вищі поняття про авторитет держави і короля, вони не відали сумнівів або докорів сумління при виборі засобів для здійснення того, що вони вважали правильним і необхідним. Режим Людовика XIII і Рішельє був репресивним і кривавим. Кожне повстання жорстоко придушувалися. Внутрішня війна пов'язувалася з зовнішньої. Рішельє без коливань і авторитетно брав участь у формулюванні політики, але він ще вмів зв'язати короля відповідальністю при пошуку рішення. Він конкретно формулював у проектах закону питання і альтернативи, за якими Людовик повинен був зайняти позицію, і він займав її. Це не виключало, що кардинал інсінуіровал (домислювати) напрямки. У кожному разі він виконував королівські "думки", навіть коли вони виражалися просто як рекомендації. Те, як сильно Людовик XIII дбав про королівському авторитеті і намагався відгородитися від особистісно-інтимних впливів, стало ясним в його відношенні до дружини і фаворитам. Анна Австрійська з самого початку і до його смерті була для нього непримиренним ворогом, "іспанкою", перед якою він боявся, дозволяв влаштовувати у неї домашній обшук і фактично тримав її під арештом. З фаворитами Людовик був не менш суворий. Коли Франсуа де Баррада, перший дворянин королівської Палати, керуючий резиденцією Сен-Жермен-о-Ле і генерал-лейтенант Шампані, незважаючи на свій юний вік, виступив проти політики короля, не зваживши на забороною дуелей, він був просто позбавлений королівської милості. Можливо, Рішельє і не приймав великої участі у поваленні Баррада, але, безсумнівно, в його інтересах було бачити Людовика пов'язаним з незіпсованою молодими придворними. Наступник Баррада, Клод де Рувроа, г-н Сен-Сімон, фаворит 1626-1636 рр.., Перший дворянин Королівської палати, почесний державний радник, правитель Блуа, герцог і пер Франції, теж став жертвою надмірного почуття обов'язку Людовика. Після того як дядько Сен-Симона здав одне місто іспанським загарбникам без великого опору, фаворит захищав цю акцію перед королем і порадив дядькові бігти. Не вагаючись Людовик заслав багаторічного друга. Фактично Рішельє рідко загрожував фаворитам короля. Його прагненням було включити до Державної ради вірних царедворців. Незадовго до входження Рішельє в Державна рада в 1624 р. канцлер Брюлара і син, державний секретар закордонних справ, Пуізье, стали жертвами немилості, восени того ж року був схоплений головний інтендант фінансів - ле Вьевіля. Зберігачем друку, а потім канцлером Людовик XIII призначив д'Алігра, без уточнення сфери дії назвав Шомберга маршалом, фінансистами - Богарта де Шампіньі і Мішеля де Марільяка. Рішельє отримав титул першого міністра тільки в 1629 р., незважаючи на його фактичне становище. Державна рада, сформований Людовіком XIII на власний розсуд, але з урахуванням думки Марії Медичі, не мав такого великого складу. Внутрішні протиріччя і непримиренні конфлікти тривали до кінцевого дозволу в 1680 р. "Партія відданих" з її лідером Мішелем де Марільяком, якій надавала підтримку королева-мати, орієнтувала політику на потреби конфесій, бачила природних союзників в особі іспанських і австрійських Габсбургів, в той час як Рішельє і Людовік XIII ставили на перше місце інтереси Франції, уклавши союзи з протестантськими правителями і вступивши у війну проти Габсбургів. Під час кризи 1626 Рішельє вдалося прибрати канцлера д'Алігра з Державної ради, проте друк перейшла до Марільяку. Наступником верховного інтенданта фінансів став маркіз еффе, а Богарт був пересунутий н парламент. Конфлікт між "Відданими" і Рішельє вирішилося на користь кардинала 11.11.1630 р. н "День ошуканих". Марія Медічі у вересні зажадала у смертельно хворого короля відставки Рішельє, вона позбавила останнього на засіданні Державної ради, де брат зберігача друку Луї Марільяк був призначений Верховним головнокомандуючим в Італії, посади верховного інтенданта свого будинку і звільнила всіх родичів Рішельє зі своєї служби. Після зіткнення з королевою-матір'ю, в якому Марія Медічі поставила короля перед вибором - "я або Рішельє", - Людовик віддалився в Версаль. У той час як "Віддані" вже святкували повалення Рішельє і піднесення Марільяка до першого міністра, Людовик XIII вирішив знищити ворогів Рішельє. Зберігач друку Мішель де Марільяк був поміщений у в'язницю, де й помер. Маршал Луї де Марільяк був страчений після чисто політичного процесу, Марія Медічі заслана в Компьен, звідки їй вагу же вдалося втекти. Змінивши декілька місць проживання, вона померла в Кельні. Як і в 1626 р., Людовік і Рішельє використовували можливість провести радикальні зміни в палацових та адміністративних посадах. Рішельє вдалося в наступні роки поставити на всі ключові позиції своїх людей. Шарль де л'Абеспен, маркіз Шатонев, прийняв друк королівства, Ле Же отримав посаду першого президента парламенту, Абель Серією, агент Рішельє в італійській армії, був призначений державним військовим секретарем. Після смерті еффе в 1632 р. фінансами стали займатися два довірених особи Рішельє - Клод Буйон і Клод ле Бутійе, хоча останній викликав у Людовика XIII сумніви. Коли Шатонеф віддалився від Рішельє під час хвороби його, він був відправлений Людовіком у відставку. У якості його наступника посаду хранителя печатки, а потім і канцлера Франції зайняв П'єр Сегуйе, що вийшов з потужної парламентської династії. Синові Клода ле Бутійе, графу Шавіньї, ставилося в обов'язок не тільки керувати своїм відомством, але і піклуватися про емоційному житті короля. Остання значна зміна в Державній раді відбулася в 1636 р., коли через конфронтацію з іншими міністрами та недостатньою підготовки до війни проти Іспанії Сервія був знятий Людовіком XIII зі своєї посади. Його місце зайняв Франсуа Субле де Нойє. Він, як і Шавіньї, повинен був піклуватися про настрої короля. Так Рішельє і Людовік XIII створили гармонійний, ефективний, працюючий політичний інструмент. Коли Рішельє в 1624 р. увійшов до Державної ради, він обіцяв королю підтримувати його при вирішенні важливих завдань. На думку істориків, це були насамперед три завдання: руйнування гугенотського держави всередині держави, закріплення королівського авторитету, суперечка з габсбурзькими державами, "австрійським домом". Рішельє зумів ці цілі майстерно об'єднати. У внутрішній політиці з'явилася проблема - гугеноти брати Роан і Субіс зміцнили південнофранцузький міста від Монтобан до Кастра і оволоділи островами Алерон і Ре на Атлантичному узбережжі. Уряду було необхідно ізолювати гугенотів зовнішньополітичних. У Вельтелінском справі - афері Рішельє переконав короля підтримати протестантських союзників католиків. У травні 162.5 р. молодша сестра короля Генрієтта-Марія Французька вийшла заміж за короля Карла I Англійського. Переговори зобов'язали нідерландців послати військово-морські сили проти Субіса. Здавалося, гугеноти не могли очікувати якої-небудь зовнішньої підтримки. Коли Людовик XIII послав війська під Туре поблизу Ла-Рошелі, Субіс відступив на Олерон до Ре. Новий мирний договір (лютий l626), по якому гугеноти притеснялись Англією, повинен був відновити католицький культ і стару муніципальну конституцію в Ла-Рошелі. Обидві сторони знайшли результат незадовільним. Англія не була згодна з французьким наміром виступити в певній мірі захисницею гугенотів. Але кульмінації криза досягла, коли до релігійних причин додалися економічні. У прагненні підвищити доходи країни Рпшелье попросив призначити сто перший міністром і верховним інтендантом королівства і торгівлі Франції. Занепокоєння про економічні привілеї Ла-Рошелі, що шукала контактів з Англією, боязнь посилення Франції на морі спонукали Бекінгема окупувати Іль-де-Ре. Наступні інтенсивні переговори між королівським урядом і містом Ла-Рошель зазнали невдачі 10.09.1627 р. Герцог Роан і його брат Субіс розпалювали заколот. Ларошельци відкрили вогонь але королівської армії. За особистим наказом Людовика XIII і Рішельє, вдалося так скувати Бекінгема на острові, що він змушений був піти зі своїми військами. Так як Ла-Рошель у всіх останніх релігійних війнах залишалася непереможною і була символом опору центральному уряду, Людовик XIII і Рішельє надавали великого значення тому, щоб взяти місто. Облога з суші доповнювалася потужним греблі спорудою на море. Англійські спроби прорвати блокаду терпіли невдачу, і місто н жовтні 1628 змушений був капітулювати в першу чергу через голод. Число жителів до початку облоги становило 28000, а до її копицю скоротилося до 6 000. Місто втратило свої привілеї, свій муніципалітет, кріпосні споруди були зруйновані, відновлений католицький культ. Щоб показати, що "ця війна була державною, а не релігійним справою", король явив свою милість.

22 Передумови Тридцятилітньої війни.На початку XVII в. посилився наступ контрреформаційних сил у Німеччині. Найбільших успіхів вони домоглися в північно-західній і південній частинах країни. Католицькій церкві вдалося заново утвердитися в декількох герцогствах, графствах, колишніх єпископських володіннях, у ряді міст. Утрата крок за кроком протестантами завойованих позицій викликала не тільки загальнімецький, але і міжнародний резонанс. Особливо широкий відгук, що мав політичні наслідки, одержали події 1607 р. в імперському місті Донауверті. Тут відбулося відкрите зіткнення між протестантською більшістю населення, збудженим небезпекою рекатолізації, і католицькою меншістю на чолі з фанатичним кліром, який демонстративно влаштовував церковні процесії, що проходили через усе місто, для того щоб загострити пристрасті, викликати ексцеси й одержати потім допомогу ззовні. І вона дійсно була надана: імператор-католик піддав місто опалі і наклав на нього штраф, а один з лідерів контрреформації Максиміліан Баварський під приводом забезпечення цих рішень окупував Донауверт своїми військами і фактично приєднав його до баварських володінь.

Обурені протестанти на рейхстазі 1608 р. зажадали покласти кінець порушенням Аугсбурзького релігійного миру і дотримуватися в повному обсязі його домовленостей. Католицькі князі у свою чергу заявили про необхідність повернення церковного май на, секуляризованого з 1555 р. Компроміс виявився неможливим. Частина протестантів залишила рейхстаг. Він був розпущений і не збирався більше тридцяти років. Оминаючи імперські політичні органи, які виявилися неспроможними, обидва табори вирішили вдатися до "самодопомоги" і створили в 1608-1609 р. військово-політичні союзи – Євангелічну унію і Католицьку лігу. Кожна з цих коаліцій одержала пряму або непряму підтримку від своїх прихильників поза країною. У результаті виникла загроза не тільки військового конфлікту двох таборів у Німеччині, але й безпосереднього втручання у німецькі справи інших європейських держав.

Уже передісторія війни, що назрівала, ясно показала, яку велику роль у боротьбі, що проходила під релігійними прапорами, грали матеріальні інтереси, політичні розрахунки, станові амбіції. У 1609 р. після смерті бездітного герцога прирейнських областей розгорілася запекла суперечка за володіння цими землями, не дуже великими, але багатими, важливими також для стратегічних цілей обох таборів. На них висунули претензії відразу кілька німецьких і іноземних князів, кожний з яких поспішав заручитися солідною політичною, фінансовою, військовою допомогою. Один з них заради цього перейшов у католицтво, інший, навпаки, став кальвіністом. Суперечка виявилася важливою картою в політичній грі імператора, що мав верховне право уводити у володіння імперським леном. Прагнула не упустити вигоди і Франція, що готувала для підтримки своїх інтересів велике військо найманців. У 1614 р. "спадщину" поділили, причому за посередництвом Франції й Англії чимала частка дісталася курфюрстові Бранденбургу. Підсиливши свої позиції, він незабаром удвічі розширив володіння, приєднавши до них ще і польський лен – герцогство Пруссію. Ставши одним з найбільш великих князів, курфюрст заклав основу для подальшого піднесення Бранденбурзько-Прусської держави.