54 Брабанська революція

Брабантськая революція 1789-1790 , буржуазна революція, що почалася в Брабанте ; з'явилася спробою звільнення бельгійських провінцій , що входили з 1714 до складу Австрійської імперії. На початку 1787 за широкої участі міської бідноти і селянства в бельгійських провінціях утворився антиавстрійську національний фронт , на чолі якого стали представники буржуазних партій - консервативної , що захищала інтереси католицької церкви , великих землевласників і цехових корпорацій ( « ноотісти »), і ліберальної , що об'єднувала частина середньої і дрібної міської буржуазії ( « вонкісти »). Під впливом Великої французької революції антиавстрійський рух посилився ; в м. Бреда у вересні 1789 був створений Революційний комітет з представників « ноотістов » і « вонкістов ». У жовтні 1789 бельгійська волонтерська армія , перейшовши бельгійсько- голландський кордон , почала військові дії проти австрійських військ на території Брабанта . Народні повстання , що почалися в Брюсселі та інших бельгійських містах , дозволили повстанцям на початку грудня завершити звільнення майже всієї території Бельгії . 7 січня 1790 з ініціативи лідерів « ноотістов » Г. ван дер Ноот і Г. Ейпена в Брюсселі був скликаний Національний конгрес звільнених провінцій , який оголосив про позбавлення влади австрійського імператора Йосифа II і 11 січня 1790 проголосив незалежність сполучених штатів Бельгії . Конституція, прийнята Національним конгресом , носила буржуазно- аристократичний характер. Вимоги селянства про скасування ще залишалися феодальних повинностей не були задоволені. Внаслідок цього значна частина селян відійшла від участі в революції. Незабаром « ноотісти » виступили проти « вонкістов » , які зажадали розширення виборчих прав , і в ніч з 15 на 16 березня 1790 розгромили їх. Скориставшись важким внутрішньополітичним становищем сполучених штатів Бельгії , Австрія в грудні 1790 знов підпорядкувала собі цю територію.

55 Революція патріотів у Нідерландах

У 1516 р. контроль над Нідерландами отримує Іспанія. Ре формація швидко поширюється у цій країні. Щоб припинити це, імператор Священної Римської імперії Карл V заснував у 1522 р. нідерландську інквізицію, яка почала жорстоко переслідувати протестантів. Тисячі людей були піддані тортурам та страчені, а їх маєтки — конфісковані. Видавалися особливі закони — «плакати» проти єретиків. Ситуація ще більше погіршилася з приходом до влади в Іспанії короля Філіпа II (1556 p.). Англо-іспанський конфлікт паралізував нідерландсько-англійську торгівлю, що за лишило без роботи тисячі людей. Безперервні війни підірвали фінанси Нідерландів. Оскільки така політика йшла від чужоземних правителів, вона набувала характеру національного гноблення. На чолі національної партії стали представники вищої знаті під керівництвом принца Віллема Оранського. За його ініціативою близько 2 тис. дворян уклали між собою Компроміс (Союз), який мав на меті пом'якшити релігійні закони і добитися скасування інквізиції. Скромний одяг дворян дав привід одному з іспанських вельмож презирливо обізвати їх гьозами, тобто злидарями. У від повідь один з патріотів вигукнув: «Приймаємо прізвисько злидарі! Боротимося проти інквізиції та служити батьківщині до жебрацької суми!». Так борці за незалежність почали називатися тезами. Першим актом Нідерландської революції стало іконоборське повстання. У серпні 1566 р. озброєні загони народу почали погроми католицьких церков, знищення ікон, статуй святих. Правителька Нідерландів Маргарита Пермська змушена була заборонити діяльність інквізиції, «плакатів», допустити кальвіністські проповіді. Король Філіп II був цим незадоволений і замінив її герцогом Альбою — жорстоким правителем і завзятим католиком. У Нідерланди ввійшли війська, почався терор. Були страчені два лідери опозиції, а всього за 1567-1569 pp. — більше 8 тис. осіб. Різко збільшилися податки. У квітня 1572 р. морські гези захопили місто Бріль, яке знаходилося у дельті Рейну. Так почався новий етап Нідерландської революції. Іспанські гарнізони було вигнано а багатьох міст на півночі. Емігранти стали масово переселятися в Голландію та Зеландію. Ці провінції згодом стали головним оплотом боротьби з іспанцями. Штати цих провінцій улітку 1572 р. визнали принца Оранського своїм правителем, доручивши йому верховне військове командування, вищу виконавчу владу. Події показали провал політики Альби, і його замінили. Повстанці успішно застосовували методи затоплення водою територій, зайнятих іспанцями, незважаючи на пов'язані з цим важкі матеріальні втрати. У жовтні 1576 р. депутати нідерландських провінцій (Генеральні штати) уклали в Генті угоду про союз проти Іспанії. Іспанські найманці, які давно не отримували плати, також організували путч і розгромили Антверпен. Було вбито і замучено більше 8 тис. жителів міста, спалено тисячу будинків. Загальні втрати оцінювались у 24 млн. гульденів. 1579 p. католики південних штатів організували Арраську унію, яка передбачала вивід іспанських військ, але збереження католицизму і відновлення політичних порядків, що існували раніше. У відповідь Голландія, Зеландія, Утрехт, Гент підписали Утрехтську унію для продовження війни проти Іспанії. Ця унія стала основою для Республіки Сполучених Провінцій, відомої згодом як Голландія. Вищим органом республіки залишались Генеральні штати. Кожна з 7 провінцій мала в них один голос, і будь-який закон вважався прийнятим лише одноголосним рішенням усіх провінцій. Виконавча влада належала штатгальтерам. На цей пост зразу в де кількох штатах обрали принца Оранського. У 1581 р. Генеральні штати оголосили Філіпа II позбавленим влади. У 1584 р. принц Оранський був убитий католицьким фанатиком. У 1585-1609 pp. Республіка Сполучених Провінцій у союзі з Францією (до 1598 р.) і Англією продовжувала вести війну з Іспанією. Військами командував син Віллема Оранського — Моріц Нассауський — талановитий полководець. Після кількох важких поразок Іспанія була змушена у 1609 р. укласти з Республікою перемир'я на 12 років. Визнавалась фактична незалежність Республіки Сполучених Провінцій, що означало перемогу революції. Проте Іспанії вдалося зберегти свій контроль над південними провінціями.

56 дюдовик 15. Зовнішня і внутрішня політика Після смерті прадіда , Людовіка XIV, 1 вересня 1715 Людовик вступив на престол у віці 5 років, під опікою регента Філіппа Орлеанського, племінника покійного короля. Зовнішня політика останнього представляла реакцію проти напрямку і політики Людовіка XIV: укладено був союз з Англією, почата війна з Іспанією. Внутрішнє управління ознаменувалося фінансовими негараздами та введенням системи Джона Ло, яка потягнула за собою сильну економічну кризу. Тим часом молодий король виховувався під керівництвом єпископа Флері, яка піклується лише про його побожності, і маршала Вільруа, який намагався прив'язати до себе учня, потураючи всім його примхам і присипляючи його розум і волю. У 1723 р. Людовик був оголошений повнолітнім, але влада продовжувала залишатися в руках Філіпа Орлеанського, а по смерті останнього перейшла до герцога Бурбону. Зважаючи на слабке здоров'я Людовика і побоювання, щоб у разі бездітної його смерті, його дядько іспанський король Філіп V не виявив претензії на французький престол, герцог Бурбон поспішив одружити короля на Марії Лещинської, дочки екс-короля Польщі Станіслава.

Уряд кардинала Флері

У 1726 р. король оголосив, що він бере кермо влади в свої руки, але насправді влада перейшла до кардинала Флері, який керував країною до своєї смерті в 1743 р. , намагаючись заглушити в Людовику всяке бажання займатися політикою. Правління Флері, який служив знаряддям в руках духовенства, може бути вкрито так: усередині країни - відсутність яких би то не було нововведень і реформ, звільнення духовенства від сплати повинностей і податків, переслідування янсеністов і протестантів, спроби упорядкувати фінанси і внести велику економію у витратах і неможливість досягти цього через повне невігластва міністра в економічних і фінансових питаннях; поза країною - ретельне усунення всього, що могло б повести до кривавих сутичок, і, незважаючи на це, ведення двох війн, за польську спадщину і за австрійську. Перша, принаймні, приєднала до володінь Франції Лотарингію, на престол якої був зведений тесть короля Станіслав Лещинський. Друга, почавшись в 1741 р. при сприятливих умовах, велася зі змінним успіхом до 1748 р. і закінчилася Аахенський світом, за яким Франція змушена була поступитися супротивнику всі свої завоювання в Нідерландах замість поступки Філіпу Іспанському Парми і П'яченци. У Війні за австрійську спадщину Людовик брав участь один час особисто, але в Меці небезпечно захворів. Франція, сильно стривожена його хворобою, радісно вітала його одужання і прозвала йогоУлюблений(фр.le Bien-aim?).

Самостійне правління. Спроба реформ

Кардинал Флері помер на початку війни, і король, знову заявивши про свій намір самостійно управляти державою, нікого не призначив першим міністром. Зважаючи на нездатність Людовіка займатися справами це призвело до повної анархії: кожен з міністрів керував своїм міністерством незалежно від товаришів і вселяв государеві самі суперечливі рішення. Сам король вів життя азіатського деспота, спочатку підкоряючись то тієї, то інший з своїх коханок, а з 1745 р. потрапила цілком під вплив маркізи де Помпадур, майстерно потурати ницим інстинктам короля і розоряє країну своїм марнотратством. Паризьке населення більш вороже ставилося до короля. У 1757 р. здійснено було Дамьен замах на життя Людовіка. Тяжкий стан країни навело генерального контролера Машо на думку про реформу у фінансовій системі: він запропонував ввести прибутковий податок (vingti?me) на всі стани держави, в тому числі і на духовенство, і утруднити право духовенства купувати нерухомі майна з огляду на те, що володіння церкви звільнялися від сплати всякого роду повинностей. Духовенство повстало одностайно на захист своїх споконвічних прав і постарався влаштувати диверсію - порушити фанатизм населення переслідуваннями янсеністов і протестантів. Зрештою Машо упав, проект його залишився без виконання.

Семирічна війна. Політична і фінансова криза

У 1756 р. спалахнула Семирічна війна, в якій Людовік став на бік Австрії, традиційної супротивниці Франції, і (незважаючи на локальні перемоги маршала Рішельє) після цілого ряду поразок змушений був укласти в 1763 р . Паризький мир, що позбавив Францію багатьох її колоній (між іншим - Індії, Канади) на користь Англії, яка зуміла скористатися невдачами своєї суперниці, щоб знищити її морське значення і зруйнувати її флот. Франція опустилася до рівня третьорядною держави. Помпадур, що змінюються у свій розсуд полководців і міністрів, поставила на чолі управління герцога Шуазель, який умів їй догоджати. Він влаштував сімейний договір між усіма государями Бурбонському будинку і переконав короля видати указ про вигнання єзуїтів. Фінансове становище країни було жахливе, дефіцит величезний. Для покриття його були потрібні нові податки, але паризький парламент в 1763 р. відмовився зареєструвала їх. Король примусив його до цього за допомогою lit de justice (верховенство королівського суду над будь-яким іншим - принцип, згідно з яким, якщо парламент приймає рішення іменем короля, то в присутності самого короля, парламент не має, що-небудь робити. Згідно приказці: "Коли король приходить, судді замовкають "). Провінційні парламенти пішли за прикладом паризького: Людовик влаштував друге lit de justice (1766) і оголосив парламенти простими судовими установами, які повинні вважати за честь коритися королю. Парламенти, проте, продовжували чинити опір. Нова коханка короля, Дюбаррі, заступив місце Помпадур після смерті останньої (1764), провела на місце Шуазель, захисника парламентів, д'Егільона, їх ярого супротивника. У 1771 р., в ніч з 19 на 20 січня, до всіх членів парламенту були послані солдати з вимогою відповісти негайно (так чи ні) на питання: чи бажають вони коритися наказам короля. Більшість відповіло негативно, другого дня їм було оголошено, що король позбавляє їх посад і виганяє, незважаючи на те, що їхні посади були ними куплені, а самі вони вважалися незмінний. Замість парламентів встановлені були нові судові установи (див. Мопу), але адвокати відмовилися захищати перед ними справи, а народ з глибоким обуренням поставився до насильницьких дій уряду.

Людовик не звертав уваги на народне невдоволення: зачинившись у своєму parc aux cerfs (Оленячому парку), він займався виключно своїми метресса і полюванням, а коли йому вказували на небезпеку, що загрожувала престолу, і на лиха народу, він відповідав: « Монархія протримається ще, поки ми живі »(« після нас хоч потоп »,« apr?s nous le d?luge », хоча цю фразу іноді приписують регента Франції Філіпу Орлеанському). Король помер від віспи, заразившись нею від молодої дівчини, надісланої йому Дюбаррі.