73/Проаналізуйте критику новоєвропейської культури р. Гвардіні. Вкажіть основні характеристики культури Нового часу згідно уявлень мислителя

Гвардіні, Гуардіні (Guardini) Романо (17 лютого 1885, Верона - 1 жовтня 1968, Мюнхен) - католицький релігійний діяч і мислитель, есеїст і публіцист. За походженням італієць, з дитинства жив у Німеччині, в 1911 прийняв німецьке громадянство. Після занять хімією і політекономією вивчав теологію у Фрейбурзі і Тюбінгені, де відчув помірний вплив католицького модернізму (дисертація про Бонавентуре, чия містична духовність і пізніше залишалася Гвардіні ближче, ніж нормативна дидактичність томизма). З 1910 священик. У 1923 в Берлінському університеті (формально в Бреслау (Вроцлаві), щоб не створювати проблем з протестантськими традиціями Берліна) була створена кафедра «християнського світогляду та філософії релігії». У 1920-х рр. він стає провідною фігурою т.зв. Літургійного руху («Про дух літургії» - Vom Geist der Liturgie, 1918), спрямованого на підвищення активної участі мирян у богослужінні та розвиток літургійної естетики (пор. У Флоренського, православного однолітка Гвардіні, теза про літургію як синтетичному творі мистецтва). У цей період він користується впливом як вихователь і наставник молодої католицької еліти в рамках молодіжного руху «Quickborn» (нім. «Джерело»). Досвід християнської інтерпретації європейського культурного творчості від античної класики до Нового і Новітнього часу дан в роботах Гвардіні, присвячених Сократом, Данте, Паскалю («Christliches Bewußtsein. Versuch über Pascal», 1935), Гельдерліна, Достоєвському («Religiöse Gestalten in Dostojewskijs Werk», 1933) і Рільке. При оцінці цих робіт необхідно мати на увазі їх педагогічне завдання: Гвардіні виступив тут не як дослідник біографії та творчості цих фігур, але прагнув зробити через них наочними якісь загальні парадигми розуміння життя, тяжіючи до безпосереднього вчитування і вчувствованию в самі тексти без великої уваги до спеціальної літературі. Для нього характерне прагнення до обережного, але послідовного інтегрування католицьким вероучітельним контекстом прийнятних для останнього аспектів тієї специфічної культури естетизму, яка була розроблена на початку 20 ст. в символистских колах (напр., в гуртку Стефана Георге; можна згадати зв'язок з російським символізмом того ж Флоренського). У подібному педагогічному контексті стоять роботи Гвардіні, присвячені тлумаченню новозавітних текстів, напр., «Господь» (Der Herr, 1937); це досліди чисто медитативної екзегези, вже в силу жанру абсолютно байдужі по відношенню до т.зв. біблійній критиці. Цей період діяльності Гвардіні був перерваний - в 1939 йому заборонили викладати і вигнали з академічного світу. Після війни він знову викладав «християнський світогляд» в університетах Тюбінгена, потім Мюнхена; його проповіді користувалися великим успіхом у повернувся з війни покоління слухачів. Його найважливіший працю повоєнного часу - «Кінець Нового часу» (Ende der Neuzeit, 1950) продовжує характерні для посленіцшевского дискурсу початку 20 ст. дискусії про кризу новоєвропейського гуманізму. Наприкінці життя отримав як оцінку його антифашистської позиції премію миру німецької книготоргівлі і премію Еразма Роттердамського; Павло VI пропонував йому кардинальський сан, якого старезний Гвардіні не прийняв. Його праці уникають академічної ваговитості і виділяються старомодним, але живим витонченістю есеїстичних манери; вони, як правило, невеликі за обсягом і звернені не стільки до колі колег, скільки до «освіченій читачеві», що було історично пов'язано з виходом німецького католицизму з культурної ізоляції часу панування т.зв. «Культур-протестантизму», а також з віяннями, які передували Другого Ватиканського Собору.

Релігійні концепції в сучасній філософії культури. Значне місце в філософії культури XX століття займають представники релігійної філософії. Головна особливість їх культурфілософську концепцій полягає в констатації нерозривному зв'язку культури, культурно-історичного розвитку суспільства, з релігією. Обгрунтування цієї тези, звичайно, у різних авторів різна, але є й загальна християнська спрямованість. Наприклад, Романо Гвардіні (1885-1968) в роботі "Кінець нового часу" осмислює і пояснює кризу культури, пережитий людством у XX столітті, з християнської точки зору. Висновок, який він робить, невтішний: європейська гуманістична культура, корінням йде в епоху Відродження, прийшла до свого кінця. Причина цього у втраті християнської релігійності, яка одна тільки може дати людині гарант тих цінностей, що властиві культурної традиції нового часу. Гвардіні називає "подвійний грою" нового часу те, що, з одного боку, ця епоха відкидала властиву середньовіччя картину світу і влаштування життя, засновані на Божественному одкровенні, а з іншого - прагнула привласнити те, що християнство дало людині і культурі. Проте усунення релігійного елементу з людського життя, формування секуляризованих форм соціального буття призвели до того, що безліч культурформ життя, що спиралися до цього на релігійне почуття, віру в Бога і Одкровення, виявилися без цієї співвіднесеності "порожні всередині", втративши сенс, переконливість, внутрішню обов'язковість для людини. Суспільство, наприклад, потребує клятві. Але що значить "фраза, якщо вона не співвідноситься з вищою, Абсолютом? Вона перетворюється в порожню формулу, не надто осмислену і абсолютно недієву. А події людського життя, з нею пов'язані (весілля, судовий розгляд), виявляються позбавленими глибинного значення. І тут вже ніщо не змусить людину бути вірним клятві, якщо це суперечить якимось миттєвим його інтересам, життєвої користі.

Ця ситуація набуває особливу небезпеку, вважає Гвардіні, в умовах кризи традиційної європейської культури, коли розпадаються все організують життя людини ідеї, якісно змінюється картина світу, само жізнеощущеніе людей. Сучасна техніка і влада потужної держави створюють умови опасною зловживання владою на шкоду природі, людині, культурі. З розвитком соціальних організацій пригнічується творча особистість і формується "людина маси". Він вважає його людиною майбутнього, так як він самою формою життя привчений до обмеження свого самовілля. "Маса в сьогоднішньому розумінні слова ... це не безліч нерозвинених, але здатних до розвитку окремих істот; вона з самого початку підпорядкована нормуючим закону, зразком для якого служить функціонування машини ... маса ... не є прояв занепаду і розкладання .. . це історична форма людини, яка може повністю розкритися як бутті, так і в творчості ". Саме така людина здатна здійснити те, чого так потребує сучасний світ.

Великий внесок у розвиток релігійно-філософської концепції культури внесли російські релігійні філософи початку XX століття, чиє життя і творчість ще раз довели спільність культурного життя Росії і Європи, і в той же час, своєрідність духовних шукань російських мислителів, нерозривно пов'язане з історією Росії. Для російських культурфилософии завжди було характерно не тільки звернення до загальних проблем культури, культурно-історичного розвитку, але я до животрепетних проблем російської культурного життя, гострий інтерес до сравнітельномy аналізу російської та західної культури та поіскфундаментальних основ російського менталітету.