47. Розповісти про мову медичного працівника як словотерапію

Усе свідчить про важливе значення мови в роботі медика і високі вимоги до неї.

У повсякденному спілкуванні з пацієнтами, колегами лікар використовує лексичні засоби, характерні для офіційно-ділового ,публіцистичного і навіть художнього стилів мовлення. Розмовний і науковий стилі разом з офіційно-діловим є характерними для фахового мовлення лікаря. У розмовному стилі вживають переважно побутову лексику,фразеологізми,вставні слова,вигуки,неповні речення. Науковому ж стилю притаманні повні речення,складні синтаксичні конструкції, терміни, точність, обґрунтованість викладу.

Фахова мова медика - це діалоги фармацевта з покупцем в аптеці або лікаря з хворим у поліклініці чи лікарні, написання різних довідок ,протоколу операції, історії хвороби чи реферату. Обов'язковим для будь-якої фахової мови є вживання специфічних термінів високого рівня стандартизації, зваженість і точність формулювань. І цілком природно, що саме терміни перебувають у центрі уваги, коли йдеться про опанування фахової мови. Однак і загальновживана лексика у фаховій мові зазнає певних змін,окремі слова набувають нових значень або нових відтінків.

Працівників охорони здоров'я сьогодні цікавить реалізація наукового та розмовно-побутового стилів мовлення в повсякденних ситуаціях на роботі,у процесі навчання в медичному закладі або під час написання наукового тексту. Тому в посібнику мову викладено в її практичному,прагматичному аспекті. Інакше кажучи,йдеться переважно про її основну ,комунікативну функцію.

Для повноцінного спілкування треба мати необхідний словниковий запас і вміти правильно будувати речення. Тому в книжці пропонуються не численні правила граматики,а найпоширеніші мовні конструкції. Ba їх допомогою можна оволодіти навичками автоматичного,підсвідомого словотворення,наголошування слів. У мовній практиці це сприятиме дотриманню усталених літературних норм ,чого не гарантують лише знання правил,вміння теоретично відрізняти нормативні вислови від ненормативних. Узагалі,культура мовлення кожного носія мови залежить від свідомого ставлення до написаного і мовленого слова,від того,що називають «відчуттям слова». А воно показове для особистості художньо обдарованої чи небайдужої до літератури. Можливо ,тільки нахил до читання реально сприяє розвиткові «відчуття слова». Тобто бібліотерапія, про яку йшлося вище,і сприяє одужанню,і вчить бути вимогливим до своєї мови. Спеціальна лексика,зрозуміло,не може повністю забезпечити потреби реального спілкування,зокрема,такі типи мовлення,як розповідь (повідомлення про події),опис (словесне зображення предмета), роздум, міркування (доведення або пояснення чогось). Усі вони вимагають від мовця змістовності і точності, послідовності і доречності ,багатства і виразності мови. А це означає,що тему виступу або статті слід розкрити з необхідною повнотою,водночас уникнувши всього,що заважає,відволікає від адекватного сприйняття основної думки. Тут у пригоді авторові стане план,що надасть викладу думок послідовності, взаємозв'язку. Враження буде зіпсоване, мети не буде досягнуто, коли лікар уживатиме однотипні речення, часто повторюватиме одні й ті самі слова або мова ряснітиме словами ,що не несуть смислового навантаження, стають «паразитами», »бур'яном».

Важливою вимогою до завершеного висловлювання є відповідність темі, змісту і стилю мовлення. Слід зважити при усному мовленні на зовнішні обставини,характер,настрій,стан

співрозмовника, аудиторії, стежити за точністю висловлювання власної думки, власного ставлення, до предмета обговорення.

Однією з ознак культури мовлення є доречність. Мовні засоби мають відповідати ситуації спілкування,меті висловлювання. Скажімо ,діалектизми і канцеляризми вживаються в художньому стилі для індивідуалізації персонажів. У науковому стилі такі слова недоречні. Так само залежно від ситуації використовують слова-звертання: товаришу, пане, шановний Іване Степановичу, колего та ін.

Нині все більше громадян України починають послуговуватися державною мовою. І тоді саме на часі подбати про культуру української мови. Найбільш типові помилки , пов'язані з порушенням орфоепічних, орфограматичних, граматичних, лексичних норм, наводять на думку, що значна частина населення не володіє українською мовою, а так званим суржиком.

Що стосується фахової мови, то спеціалісти виділяють тут помилки двох типів. Одні пов'язані з впливом російської мови, інші - з прагненням будь-якою ціною «за українізувати» українську термінологію.

Свідченням культури мовлення є також логічний наголос. «Наголос, - писав К.С.Станіславський, - вказівний палець, що відмічає головне у фразі чи в тексті! Усі слова, що виділяється, прихована душа, внутрішня сутність, основні компоненти підтексту... Наголос - це любовне або злісне, поважне або презирливе, відкрите або хитке, двозначне, саркастичне виділення наголошеного складу чи слова».

Між «що сказати» і «як сказати» не існує альтернативи. І все ж принцип «не зашкодь» вимагає від лікаря бути особливо уважним, обережним у виборі слів, тим більше, коли йдеться про трагічний діагноз і треба зробити вибір: казати правду чи утриматися. Біля ліжка хворого не можна зловживати медичною термінологією. Є слова-табу, які необхідно виключити із словника медика. Стосується це і побутового, професійного жаргону. А ось комплімент, так само як і висловлене співчуття, не тільки покращує настрій, а й за ствердженням деяких учених, продовжує життя.

Справжній цілитель завжди психотерапевт. І тому пише професор О.М. Орлов, по-дикунськи виглядає «чорний гумор», яким бравують іноді медики один перед одним. Неприпустимо ставити під сумнів, критикувати дії колеги-лікаря, навіть якщо той не зміг допомогти пацієнтові, розчарував його.

Повага майбутніх фахівців навчального медичного закладу до людини перевіряється вже на першому курсі, особливо під час практичних занять з анатомії, де досить часто небіжчик стає об'єктом студентських жартів. Від наруги над небіжчиком один крок до зневаги живої людини. А от гумор, жарти у спілкуванні лікаря з хворими можуть дати навіть лікувальний ефект, коли хворі їх розуміють і підтримують.

Майже 100 років тому письменник і лікар В. Вересаїв зауважив, що в його часи кожен крок медика позначений карбованцем, і дзвін цього карбованця постійно стоїть між лікарем і людиною, що страждає. Слід завжди думати про «вічні питання», що стоять між тим, хто натягнув білий халат, і тим, хто звернувся до нього по допомогу.

48. Скласти розписку

Розписка – письмове підтвердження певної дії, яку вже завершено – передачі й отримання документів, грошей, товарів тощо.

Вона може мати довільну форму, проте в ній мають бути такі реквізити:

• посада, прізвище, ім’я по батькові того, хто дає розписку;

• посада, прізвище, ім.’я, по батькові того, кому дається розписка;

• точне найменування матеріальних цінностей, предметів, інструментів;

• розпорядження чи документ, на підставі якого отримано цінності;

• дата й підпис того, хто отримує цінності.

Якщо розписка видається на велику суму грошей або на товари великої цінності, то в неї вносять відомості про адресу, номер і серію паспорта того, хто її отримав. Дати в тексті розписки пишуть за зразком: 14 січня 2013 року. Грошові суми пишуть словами, а в дужках – цифрами. Підписи ставлять праворуч під текстом, дату – ліворуч.

Взірець:

Розписка

Я, Іваненко Ольга Петрівна, отримала від завідувача бібліотеки К.П. Проценко для тимчасового користування на час канікул 1 (один) підручник з хірургії, 1 (один) підручник з математики, які зобов’язуюся повернути до 01.03.2013 р.

00.00.00 Підпис

Підпис студентки Іваненко О.П. засвідчую.

Керівник групи (підпис) О.Т.Федюк