43. Доповідь Римському клубові "Перша глобальна революція" а. Кінга і б. Шнайдера.

Доповідь Римського клубу А. Кінга і Б. Шнайдера "Перша глобальна революція" складається з двох частин. Перша з них присвячена аналізу змін, що відбуваються в світі глобальних проблем та їх негативних наслідків. Друга частина містить низку конкретних рекомендацій щодо усунення найбільш небезпечних "ускладнень людства" і заклик до світової солідарності в цій невідкладній і благородній місії людства. Автори "Першої глобальної революції", спираючись на розробки попередніх доповідей, намагались сформулювати нові принципи, на яких, на їх думку, повинна бути заснована економіка майбутнього. Економіка майбутнього - це, перш за все, збалансована економіка, яка утримує "зовнішні межі" зростання. Для досягнення цієї збалансованості в доповідях Римського клубу пропонувалося багато різних концепцій.

Концепція "нульового зростання" Д. Медоуза і його групи - "Стан глобальної рівноваги встановлюється на рівні, який дозволяє задовольнити основні потреби кожної людини і дає кожній людині рівні можливості реалізації особистого потенціалу"

"Органічне зростання", запропоноване у доповіді "Людство на роздоріжжі" (1974 р.) М. Месаровича та Е. Пестеля, припускало диференційований розвиток: регіони світу, подібно органам в людському організмі, розрізняються по структурі і функціям. "Кожна частина - регіон або група націй - має свій власний внесок у створення органічного розвитку людства: ресурси, технологія, економічний потенціал, культура і т.д. У такій системі зріст будь-якої однієї частини залежить від збільшення або зменшення інших". [1]

Сьогодні важливий внесок в розвиток глобалістики у світлі цивілізаційного процесу вносять вітчизняні вчені Л.К. Безчасний, А.С. Гальчинський, А.І. Кредисов, П.М. Леоненко, Д.Г. Лук'яненко, Ю.М. Пахомов, А.М. Поручник, А.П. Рум'янцев, В.С. Савчук, А.С. Сіденко, А.С. Філіпенко та ін.

44. Гуманізація суспільства та її основні характеристики.

Гуманізація суспільства. Ця постсучасна тенденція полягає у поступовому поверненні до цінностей гуманізму на принципово нових засадах. Крізь призму гуманізації в умовах сьогодення на прикладі розвинених країн можна говорити про небувале досі зближення матеріального і духовного рушіїв людського розвитку. Так, з розвитком нової технологічної структури виробництва, із впровадженням автоматизованих систем, електроніки, інформатики змінюється характер суспільного виробництва

Постіндустріальне виробництво орієнтується в бік задоволення індивідуальних потреб споживача, дестандартизації, виробництва продукції малими серіями, формування середніх і малих еко-номічних структур. Водночас формується новий тип працівника. Домінуючою поступово стає інтелектуальна, творча праця людини. Це, у свою чергу, сприяє подоланню індустріальних форм відчуження людини, зумовлює визнання людської особистості основним багатством суспільства. Отже, зміни, що відбуваються в постіндустріаль-ному суспільстві, спричиняють глибоку інтеграцію сфер матеріального й духовного виробництва, їх органічне поєднання у структурну цілісність, сприяють забезпеченню потреб не тільки фізіологічних, а й вищого порядку, які зумовлюють всебічний розвиток особи.

В умовах постіндустріалізації зародилась і розвивається тенденція до максимального використання наукових здобутків і до значного підвищення рівня освіти. Уже в 60-х роках деякі дослідники звертали увагу на необхідність у процесі модернізації суспільства пріоритетного розвитку сфери освіти, розглядаючи її як запоруку прискорення процесу вдосконалення людського потенціалу. Така позиція означала відмову від прагнення звести модернізацію до техніко-економічних нововведень.

За нинішніх умов теоретичні знання і рівень освіти розглядаються як джерело інновацій, в тому числі як удосконалення соціального і політико-правового простору. Все це пов'язане не лише зі зміною характеру виробництва, а й зі зростанням ступеня залежності суспільства від фундаментальних соціально-гуманітарних наукових досліджень та політики їх реалізації.

Наука за багатьма параметрами виявилась неготовою до нових функцій у суспільстві. Це зумовлено розчаруванням у її прогностичних можливостях та тенденцією до відродження містики і міфотвор-чості, релігійно-сектантської експансії, що призводить до нав'язування одномірного світогляду, продукування нетерпимості, вторгнення у свідомість підлітків та ін. Зазначене явище — характерна ознака будь-якого цивілізаційного зламу і, на думку Ю. Яковця, є тимчасовим. Упродовж двох-трьох десятиліть ситуація може кардинально змінитись. Є всі підстави очікувати виникнення із непевної ситуації нерівномірно-закономірних змін грандіозної наукової революції, яка створить оновлену картину світу і виведе науку на позиції "лідера", відкриє для неї можливість стати наріжним каменем постіндустріаль-ної цивілізації.

В умовах постсучасності не тільки зростає значення освіти, а й змінюються її зміст, форми і методи. Освіта стає безперервним процесом, що супроводжує людину упродовж усього життя, забезпечує постійне оновлення та иоповнення знань і умінь. Вузькофахова орієнтація в здобутті знань змінюється широкою гуманітаризацією освіти. Перехід до принципово нових тенденцій у розвитку освіти розпочався насамперед у розвинених країнах внаслідок кризи системи набуття знань, орієнтованої на попередню соціально-політичну структуру суспільства. Проте якісні зміни в суспільному розвитку спричинили неадекватність попередніх знань і навичок новим обставинам, виявили функціональну неграмотність і професійну некомпетентність, падіння ефективності виробництва у більшості країн світу, в тому числі в Україні.

Гуманітаризація освіти, на відміну від цілеспрямованих, часто політизованих кампаній епохи Модерну, — процес об'єктивний, який в умовах зміни характеру суспільства покликаний сформувати у свідомості людей, у першу чергу молодих, котрі є носіями майбутнього, відповідні потребам часу характеристики. До таких, виходячи з досвіду сучасного "гуманітарного ренесансу" на пострадянському просторі, належать:

1) культура вибору і вміння досягати суспільної згоди, які виключають можливість негативного тлумачення певних культур, народів, традицій;

2) подолання розриву в розвитку елітарної та масової культури через зближення фундаментальної науки й освіти, вдосконалення творчого потенціалу і культури окремої особистості;

3) відхід від ідеологічного диктату і догматизму у сфері освіти та формування в молодіжному середовищі принципів і критеріїв гуманізму — людяності, людинолюбства, свободи особистості, рівності, справедливості, терпимості до інакомислення;

4) налагодження і вдосконалення системних зв'язків природничо-наукової, технічної та гуманітарної складових у системі освіти; подолання технократизму через орієнтацію на точні науки і технології у поєднанні з використанням світоглядного знання;

5) відображення в навчальному процесі гуманістичного осмислення результатів людської діяльності в історичному минулому і сьогоденні;

6) усвідомлення істини, що кваліфіковане виконання спеціальних дій, обов'язків не може бути в сучасних умовах єдиним мірилом освіти. Вона повинна вписуватись у багатогранну систему формування людини в соціально-духовному просторі демократизації та плюралізму, поєднання професіоналізму і моральних критеріїв людського буття, діалектичного взаємозв'язку гуманітарної та негуманітарної сфер.

Гуманізація наприкінці XX ст. виходить далеко за межі освітньо-виховного процесу. Вона вбирає в себе елементи нової етики, що розглядають суспільство як осереддя для гармонійного поєднання людини і колективу, суспільних та політичних інститутів. Важливим елементом такої гармонізації суспільства є гуманізація діяльності бюрократії, державної адміністрації. Світова практика в цьому питанні демонструє багатоступеневий механізм створення комплексної гуманізованої системи відбору, підготовки та освіти представників бюрократії.

Пострадянські країни, які відстали від демократичних стандартів розв'язання проблеми рекрутування бюрократії, у 90-х роках інтенсивно надолужують втрачене, оскільки від вирішення цієї проблеми залежить ефективність функціонування виконавчої влади, політичної системи в цілому. Разом із спонтанними процесами набуття істеблішментом юридичної, політологічної підготовки, оволодіння новими інформаційними технологіями одним із засобів прискорення гуманізації нової еліти, усіх представників владно-бюрократичних структур могла б бути в перехідних суспільствах певна згода щодо гуманістичних принципів політики, прийнята основними політичними силами.

Важливою тенденцією постсучасного розвитку є подолання в розвинених країнах Європи вестернізованого світосприйняття через призму масової культури. Досягнення матеріального добробуту підштовхнуло розвинені суспільства до пошуку постматеріальних цінностей, зокрема відродження масового інтересу до високої культури — кращих зразків живопису, театру, музики, балету. Антикультура ж поступово відступає на задній план разом з індустріально-матеріальною експансією.

Одним з виявів гуманізму є також процес подолання надмірного очікування різного роду благ від держави з боку суспільства, відхід від схеми домінування держави і правлячої еліти у сфері регулювання всіх суспільних відносин. Цивілізація в останні десятиліття XX ст. опинилась у перехідному стані від державно-правового моноцентризму до поліваріантних форм існування, до яких належать:

• зростання ролі регіональних органів і місцевого самоврядування;

• поява великої кількості малочисельних партій, громадських рухів та організацій;

• розпорошення суспільних інтересів і виникнення різного роду негативних явищ (наркоманії, корупції, зростання тіньових структур, посилення злочинності) внаслідок хаосу перехідного періоду.

Усе це потребує збереження сильної держави, але сильної не своїм тиском на підлеглих, законослухняних громадян, а суворим обмеженням державних структур законом, правовими межами, рівнем реального захисту життя особи, її прав, власності та інтересів. Це можливо лише в разі адаптації держави до нових умов, її відходу від шаблонізації державних, міждержавних та міжрегіональних форм і методів правового і політичного регулювання.