91. Суть монетарної політики. Дискреційна та не дискреційна монетарна політика.

Монетарна політика – це комплекс заходів у грошово-кредитній сфері, спрямованих на забезпечення економіки стабільною національною грошовою одиницею (валютою), на контролювання (стимулювання) інфляції, стимулювання економічного зростання, забезпечення високого рівня зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу.

Ключовим суб’єктом монетарної політики є держава, яка відповідає за створення в країні найсприятливіших для економічного і соціального розвитку монетарних умов. Цю місію держави виконують через уповноважені органи — центральні банки, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції страхування банківських депозитів тощо. Певна роль надається також загальним органам державного управління — урядам, їх окремим структурам: міністерствам фінансів, економіки, казначействам тощо. Проте провідна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить центральним банкам.

Монетарна політика являє собою комплекс дій та заходів у сфері грошового ринку. Її механізм засновується на пропозиції грошей та їх вартості як фінансових ресурсів.

Дискреційна політика передбачає здійснення державою певних заходів, спрямованих на реалізацію фінансової стратегії і тактики. Конкретні заходи, стимулюючі чи стримуючі, застосовуються відповідно до ситуації, що складається на даний час в економіці та фінансах. Без здійснення цих заходів ситуація поліпшитися не може. Недискреційна політика полягає у використанні певних фінансових інструментів — «умон¬тованих стабілізаторів», які автоматично регулюють ситуацію в економіці.

92. Суть та знаряддя фіскальної політики

Фіскальна політика – це заходи уряду,спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного обсягу виробництва через зміну державних видатків, рівня оподаткування або через одночасне поєднання обох заходів. Мета фіскальної політики – домогтися макроекономічної стабільності та нормального рівня безробіття на основі розвитку виробництва за допомогою: зменшення податків і збільшення державних інвестицій, зменшення інфляції шляхом збільшення податків і зменшення інвестицій у виробництво. Використання тих чи інших методів фіскальної політики залежить від стану, в якому знаходиться економіка. Коли при економічному зростанні спостерігається високий сукупний попит, що загрожує вибухом інфляції, уряд підвищує ставки податків, водночас обмежуючи, державні витрати. І навпаки, за умов спаду або кризи економіки ставки податків знижуються, а державні бюджетні видатки зростають. Виділяють два види фіскальної політики: дискреційну недискреційну. Дискреційна фіскальна політика проявляється тоді коли держава регулює податки і державні витрати з метою зміни реального обсягу національного виробництва й зайнятості, контролю над інфляцією і прискоренням економічного зростання. Недискреційна фіскальна політика означає використання вмонтованих стабілізаторів (податків, допомоги за безробіттям і малозабезпеченістю тощо). Автоматизм їх дії полягає в тому, що у випадку збільшення чистого національного продукту зростають податкові платежі у бюджет і, навпаки, при зниженні чистого національного продукту податкові надходження до бюджету зменшуються, отже, відповідно зменшуються й розміри допомоги за безробіттям, малозабезпеченістю тощо. У розвинутих країнах для характеристики фіскальної політики використовують мультиплікатор збалансованого бюджету, який дорівнює одиниці. Це означає, що збільшення податків і державних витрат на одну і ту ж саму величину зумовлює приріст чистого національного продукту на величину, яка дорівнює приросту обсягу державних витрат і податків.

Фіскальна, або бюджетно-фінансова, політика пов’язана з державним бюджетом. Вона передбачає цілеспрямоване регулювання податків і державних видатків для досягнення вибраних макроекономічних завдань.

Податки й державні видатки – це основні знаряддя фіскальної політики.

За допомогою фіскальної політики уряд може змінювати структуру національної економіки, зменшувати циклічні коливання, досягати повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, впорядковувати державні фінанси, боротися з інфляційними спалахами тощо. Особливого значення набуває фіскальна політика в перехідній економіці. Це пов’язано насамперед з тим, що уряд не може використовувати такі традиційні інструменти командної економіки, як директивне планування чи централізоване ціноутворення.

Розрізняють два види фіскальної політики – стимулювальну та стримувальну.

Стимулювальна політика спрямована на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівня зайнятості. Для її проведення уряд збільшує видатки, зменшує податки або певним чином поєднує ці два заходи. Це збільшує інвестиції, ВВП та зменшує безробіття.

За стримувальної політики уряд прагне знизити рівень інфляції попиту через збільшення податків, скорочення державних видатків чи поєднання цих двох заходів.

У зв’язку з проведенням фіскальної політики виникає кілька проблем. По-перше, потрібен час, аби усвідомити, що економіка входить у фазу спаду або рівень інфляції підвищується. Точно передбачити майбутню динаміку ділової активності дуже складно. Так, економіка може понад півроку перебувати у фазі спаду, перш ніж цей факт виявиться у відповідних статистичних даних і буде усвідомлений.

По-друге, механізми демократичної держави діють повільно. Минає кілька місяців, відколи визначено потребу у фіскальних заходах, до того моменту, коли відповідних заходів буде вжито. Наприклад, нерідко за час, що потрібен законодавчому органу держави для коригування фіскальної політики, економічна ситуація змінюється на протилежну, отже, розроблені заходи стають непотрібними.

По-третє, потрібен час, щоб ухвалені парламентом чи урядом фіскальні заходи вплинули на обсяг виробництва, зайнятість чи на рівень цін. З огляду на вказані проблеми фіскальна політика дедалі більше ґрунтується на змінах податкових ставок.