36. Поняття суб’єктивного юридичного права та юридичного обовязку 

Юридичне право є суб'єктивним  ос­кільки воно характеризує певні можливості (свобо­ди), які належать саме суб'єкту (людині або іншо­му учаснику суспільного життя), а отже, залежать від нього, від його свідомості, принаймні щодо їх використання.Необхідною передумовою виникнення в людини суб'єктивного юридичного права або юридичного обов'язку є її державне визнання як особи право­здатної та, за певних умов, дієздатної. Отже, в той час як держава не «наділяє» людей природними, загальносоціальними правами, юридична право­здатність і дієздатність виникають у них лише в результаті державного волевиявлення.

Правоздатність — це закріплена в законодавс­тві і забезпечувана державою можливість суб'єкта мати юридичні права і нести юридичні обов'язки. Отже, це начебто «право на права» (юридичні).

Правоздатність — це мінімально необхідна пе­редумова для того, щоб учасник суспільного життя (людина, об'єднання людей, соціальна спільність) міг вважатися суб'єктом юридичного права.

Суб'єкт права — це носій можливих або реаль­них юридичних прав і обов'язків.

Дієздатність — це закріплена в законодавстві і забезпечувана державою можливість суб'єкта здійснювати свої юридичні права і виконувати обов'язки особистими діями.

Суб'єктивне юридичне право особи — це за­кріплена в юридичних нормах можливість їі пев­ної поведінки, спрямованої на здійснення відповід­них прав людини.

Володіючи суб'єктивним юридичним правом, особа набуває таких можливостей (свобод):

- самій чинити певні активні дії (право на свої дії);

- вимагати від інших суб'єктів вчинення пев­них дій (право на чужі дії);

- звертатися до держави за захистом, приму­совим забезпеченням свого юридичного права (пра­ва на забезпечувальні дії держави).

Соціальні обов'язки людини, тобто її обов'язки перед іншими людьми, різними соціальними гру­пами, спільнотами, перед своїм народом (нацією) та іншими народами (націями), зрештою, перед усім людством теж повинні забезпечуватися дер­жавою, передусім шляхом встановлення певних юридичних норм. Такі закріплені у державно-обов'язкових (юридичних) правилах поведінки соціальні обов'язки людини відображаються по­няттям юридичного обов'язку особи.

Юридичний обов'язок особи — це закріплена в юридичних нормах необхідність її певної поведін­ки, спрямованої на здійснення відповідного соціаль­ного обов'язку.

Поділ суб'єктивних юридичних прав та юри­дичних обов'язків на види має відповідати насам­перед класифікації основних прав і обов'язків лю­дини. Тому суб'єктивні юридичні права і обов'яз­ки особи поділяються на фізичні, особистісні, культурні, економічні, політичні.

Система таких прав і обов'язків відображається поняттям правового (юридичного) статусу особи.

37. Правовий статус особи і громадянина 

Місце особи в суспільстві, а громадянина у державі визначається реальністю наданих їм прав та обов'язків. Характеристика співвідношення правового статусу особи та правового статусу громадянина визначає особливості становища людини у державно-організованому середовищі. Зазначимо, що категорії «правовий статус особи» та «правовий статус громадянина» мають самостійний характер, а їх взаємодія засновується, по-перше, на нерозривності суспільства і держави і, по-друге, на наявності спільних та особливих ознак наведених юридичних понять.

Спільні риси підкреслюють похідний характер цих категорій та їх залежність від рівня організованості систем, що їх гарантують. Як правовий статус особи, так і правовий статус громадянина:

— характеризують правове положення єдиного суб'єкта — людини;

— вони мають єдиний зміст;

— певним чином встановлюються та закріплюються;

— засновуються на гуманістичних принципах та загальнолюдських цінностях;

— відображають рівень розвитку суспільства та держави і визначають його;

— гарантуються системою засобів;

— мають спільну мету — упорядкування відносин між людьми та взаємодії індивіда і соціальної системи (нації, народу, суспільства, держави);

— мають визначену структуру, що характеризується певною взаємодією компонентів.

Правовий статус особи та правовий статус громадянина можуть існувати окремо (наприклад, у випадку, коли особа є іноземцем чи не має громадянства), а також можуть збігатися. Це має місце у разі наявності громадянства у особи або коли держава гарантує реалізацію проголошених суспільством цінностей.

Правовий статус особи — це комплекс її суб'єк­тивних прав та юридичних обов'язків.

Правовий статус може бути загальним, спе­ціальним та індивідуальним.

Загальний правовий статус складається з ос­новних (конституційних) прав і обов'язків грома­дянина. Він характеризує загальні й рівні можли­вості, вихідні позиції всіх тих людей, які є грома­дянами даної держави.

Спеціальний правовий статус складається з особливих, своєрідних (додаткових) прав і обов'яз­ків певної групи суб'єктів, наприклад, студентів, пенсіонерів, військовослужбовців. Він характери­зує «групові» можливості людей.

Індивідуальний правовий статус складається з прав та обов'язків окремої, персоніфікованої осо­би, які вона має на даний час. Цей статус характе­ризує індивідуалізовані юридичні можливості суб'єкта у певний момент його існування.

Громадянство — це соціально-правова (юридич­на) властивість людини, що полягає у передбаче­ному законом її зв'язку з даною державою, який зу­мовлює їхні взаємні юридичні права й обов'язки 38. Поняття правоутворення. Генезис права 

Правоутворення — це відносно тривалий процес формування юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їх правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридичних приписів.

Формування права — це складний, багатоаспектний соціальний процес, зумовлений взаємодією об'єктивних умов і суб'єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права.

Цей процес складається з кількох етапів. На першому етапі цього процесу відбувається формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру. На другому етапі (правозакріплення) відбувається державне санкціонування суспільної та державної (в історичному аспекті передусім судової) практики, її розгорнуте законодавче закріплення. Шляхом правозакріплення складаються основи правового регулювання суспільних відносин. На третьому етапі держава з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самостійно створює широке коло правових приписів. Саме цей етап і називається правотворчістю.