24.Поняття основного соціального обов’язку людини. Класифікація основних соціальних обов’язків людини 

Основний соціальний обов'язок людини — це необхідність певної її поведінки, об'єктивно зумовленої конкретно-історичними потребами існування інших людей, націй, народу, його соціальних груп і всього людства.

Соціально-економічні права і свободи.

Серед обов’язків можна виділити:

1.фізичні ( наприклад, утримувати і захищати своїх неповнолітніх дітей)

2.особистісні ( напр., поважати честь, гідність, віросповідання людей, виховувати своїх дітей)

3.культурні ( напр., дбайливо ставитися до памяток історії та культури свого й інших народів)

4.економічні ( напр., віддавати частину отриманого прибутку на загальносуспільні потреби)

5.політичні( напр., протистояти насильству, вдаватися тільки до мирних засобів реалізації й захисту своїх політичних інтересів).

25.Міжнародно-правові засоби, призначені для забезпечення і захисту основних прав людини 

Усі сучасні держави залежно від стану дотри­мання ними основних прав людини можна розділи­ти на три групи:

1. Тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини (М'янма (Бірма), Ірак, Судан, Заїр).

2. Держави, котрі декларують, визнають зага­лом всі основні права людини, проте ще не створи­ли усіх належних механізмів для їх дотримання (Україна, Росія, деякі країни Східної Європи, ряд держав Центральної і Латинської Америки, які звільнилися від диктатури).

3. Держави, де існують досить розвинені правові інститути із захисту прав громадян, хоча й там є порушення прав окремих меншин (ФРН, Франція).

Таке становище вимагає використання у різних країнах засобів міжнародного контролю за дотри­манням прав людини. До них належать: а) міжна­родно-правові акти, які вміщують правила діяль­ності, формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні документи, які звичайно не вміщують норм, правил поведінки, безпосередньо не формують прав і обов'язків (зокрема декларації, заяви, меморандуми); б) міжнародні органи спос­тереження, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та захисту цих прав (суди, трибунали).

Серед усіх цих засобів слід також розрізняти «всесвітні» (тобто такі, які створені і використову­ються світовим співтовариством в особі Організації Об'єднаних Націй, її компетентних органів або під її егідою) і «регіональні» (або, умовно кажучи, кон­тинентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства

а) Міжнародно-правові акти, документи:

- Загальна декларація прав людини (1948 р.);

- Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.);

- Міжнародний пакт про громадянські і політич­ні права (1966 р.);

- Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права;

- Декларація соціального прогресу і розвитку (1969 р.);

- Декларація про право на розвиток (1986 р.);

- Декларація і План дій другої Всесвітньої конфе­ренції з прав людини (1993 р.).

б) Міжнародні органи:

- Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН;

- Комітети ООН з прав людини; економічних, соціальних, культурних прав; ліквідації расової дискримінації; ліквідації дискримінації жінок;

- Центр з прав людини Відділення ООН у Женеві;

- Верховний Комісар ООН з прав людини;

- Верховний Комісар ООН у справах біженців.

- Регіональні (континентальні) засоби

- Європа

а) Міжнародно-правові акти, документи:

- Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (прийнята Радою Європи, до складу якої тоді входило 11 країн, в Римі у 1950 р.; зараз до складу Ради Європи входять понад 40 кра­їн, у тому числі й східноєвропейські);

- Європейська соціальна хартія (Турін, 1961 р.);

- Заключний акт Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі (НБСЄ) (підписаний 35 державами в Гельсінкі у 1975 р.);

- Підсумковий документ Віденської зустрічі дер­жав — учасниць НБСЄ (1989 р.);

- Хартія основних соціальних прав робітників Єв­ропейського Економічного Співтовариства (Страс­бург, 1989 р.);

- Паризька хартія для нової Європи (НБСЄ, 1990 р.);

- Документи Конференцій з людського виміру за­гальноєвропейського процесу держав — учасниць НБСЄ (Паризької (1989 р.), Копенгагенської (1990 р.), Московської (1991 р.);

- Заключний документ Гельсінської наради дер­жав — учасниць НБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.).

б) Міжнародні органи: Європейський суд з прав людини; Комісар Ради Європи з прав людини.

- Америка а) Міжнародно-правові акти, документи:

- Американська декларація прав та обов'язків людини (прийнята Організацією Американських Держав (ОАД), доскладу якої входять понад 30 держав, у квітні 1948 р.);

- Американська конвенція про права людини (ОАД, Коста-Ріка, 1969 р.). б) Міжнародні органи:

- Міжамериканська комісія з прав людини; Міжамериканський суд з прав людини.

- Африка

а) Міжнародно-правові акти, документи:

- Африканська хартія прав людини і народів (прийнята Організацією африканської єдності (ОАЄ), доскладу якої входить ЗО держав, у м. Бан-джулі (Гамбія) 1981 р.).

б) Міжнародні органи:

- Африканська комісія з прав людини і народів.

Отже, сучасна практика свідчить про інтенсифі­кацію процесу міжнародного визнання і забезпе­чення основних прав людини, що, безперечно, має гуманістичне, прогресивне значення.

26. ВЗАЄМОЗВЯЗОК ДЕРЖАВИ ТА ЮРИДИЧНОГО ПРАВА  ПРаво (як юридичне явище) і держава виникають водночас, вони обопільно залежні. Зокрема, слід мати на увазі, що соціальні причини, внаслідок яких сформувалось об'єктивне юридичне право, є тими самими, що й причини, які спонукали до ут­ворення держав (тому й немає потреби ще раз ви­світлювати ці чинники стосовно такого права).

Право залежить від держави: у його виникненні, походженні; сталості й недоторканності; здійсненні, впровадженні в життя; у розвитку, вдосконаленні і в авторитетності, нарешті престижі.

Держава залежить від права: у своїй організації, побудові, структурі; у вдосконаленні, розвитку; у здійсненні її функцій; в авторитетності, престижі.

Коли йдеться про здійснення функцій держави, то розрізняють його правові й неправові форми. Правові форми виконання функцій держави — це такі її дії, які полягають у вчиненні (зокрема, у прийнятті, встановлені, виданні) правових (юри­дичних) актів.

Правовий (юридичний) акт — це формально-обов'язкове волевиявлення держави (її органу або уповноваженого нею суб'єкта).

Види юридичних актів:

- за юридичною, тобто владно-регулятивною природою,— правотворчі (нормативно-правові), правотлумачні (правороз'яснювальні, інтерпрета-ційні), правозастосовні (індивідуально-правові);

- за способом, формою об'єктивації, зовнішнього прояву — письмові (документальні), усні (вер­бальні), конклюдентні (фізичні вчинки, діяння).

Залежно від різновиду найчастіше використову­ваних державою юридичних актів розрізняють такі правові форми виконання її функцій:

- установча діяльність (утворення, реорганізація, ліквідація органів та інших організацій держави); - правотворча діяльність (встановлення або санкціонування правових (юридичних) норм, тобто формально-обов'язкових правил поведінки загаль­ного характеру);

- правозастосовна діяльність (встановлення, на основі й відповідно до юридичних норм, інди­відуальних формально-обов'язкових правил по­ведінки щодо тих суб'єктів, які мають здійснити ці норми);

правоохоронна діяльність (застосування за­ходів примусу щодо тих осіб, які порушують при­писи юридичних норм).

Неправові форми виконання функцій держави: матеріально-технічна діяльність (виробництво певних благ, надання послуг); організаційна діяльність (здійснюване неюридичними засобами, тобто без видання юридичних актів, встановлення зв'язків, взаємин між виконавцями закону, спря­мування їхньої поведінки на виконання закону).

27. ПРАВА НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН У ДЕРЖАВІ  Націонáльні менш́ини — групи громадян певної держави, які не є представниками титульного етносу, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.

Права національних меншин є невід’ємною частиною загальної системи прав людини й громадянських прав і свобод у окремих державах. Водночас національні меншини мають деякі специфічні права, які відрізняються від прав більшості громадян даної держави. Це їхні права в тих сферах, де вони проявляють себе як особлива етнічна група (збереження ідентичності, традицій, мови, культурної спадщини тощо), а також там, де є потреба збалансувати дискриміноване становище меншини порівняно з іншими громадянами. В усіх інших випадках (політичні, соціальні, економічні права) особам, які належать до національних меншин, мають бути забезпечені ті самі права, що й іншим громадянам. Реалізація прав національних меншин може бути надійно гарантована лише за умови їх закріплення у відповідних конституційно­правових актах. Належний їх захист не може бути забезпечений у країнах, де принципи верховенства права не є панівними й де відсутня незалежна, сильна та високопрофесійна судова влада.

Конкретизуючи загальне положення про захист прав національних меншин, слід відзначити, що в сучасних європейських країнах цей процес здійснюється здебільшого двома шляхами.

Перший полягає в тому, що держава докладно регламентує права громадян, які належать до національних меншин, і визначає механізм їх реалізації. Така широка регламентація прав національних меншин характерна, зокрема, для Скандинавських країн .Цей підхід можна простежити також на прикладі Конс­титуції Угорської Республіки від 18 серпня 1949 року. Так, у параграфі 68 Основного Закону цієї країни передбачається, що національні та етнічні меншини, котрі проживають в Угорській Республіці, є учасниками народної влади; вони являють собою державоутворювальні чинники. Держава забезпечує їхню колективну участь у громадському житті; збереження й розвиток їхньої культури, вживання ними рідної мови, право на освіту рідною мовою, а також право використання назв рідною мовою. Гарантується представництво в державних органах влади, а також право утворювати самоврядні органи – як місцеві, так і в масштабах усієї країни.

Подібно до цього, але в більш загальній формі регламентує права національних меншин Конституція Румунії від 21 листопада 1991 року .

Правовий захист прав лінгвістичних груп населення досить докладно визначений у Конституції Бельгії та деяких інших держав Європи.

В Україні з прийняттям Декларації прав національностей, законів України «Про об’єднання громадян», «Про національні меншини в Україні», а згодом і в Конституції України на конституційно­правовому рівні закріплено право національних меншин на об’єднання, на націо­нально­культурну самобутність та національно­культурну автономію. У країні створено понад 400 національних товариств, до того ж понад 30 національних об’єднань мають всеукраїнський статус. Діяльність цих товариств спрямована на задоволення специфічних національних потреб і запитів у сфері культури, освіти, мови, на збереження й розвиток національної самосвідомості, традицій, звичаїв, історичної пам’яті свого народу.

Наступним кроком у забезпеченні прав національних меншин стала ратифікація Україною в 1997 році Рамкової конвенції «Про захист національних меншин» (1995 р.) , у 2003 році – Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (1992 р.) . Відповідно до цих міжнародно­правових актів 3 липня 2012 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про засади державної мовної політики» . У ньому визначаються декілька понять, зокрема мовна група, мовна меншина, регіо­нальна мовна група, мови націо­нальних меншин (мова меншини, що об’єднана спільним етнічним походженням). Регіональні мови за рішенням місцевих рад установлені в декількох регіонах України. У ст. 10 Конституції Автономної Республіки Крим міститься норма, в якій визначається, що в АРК поряд із державною мовою забезпечується функціонування й розвиток, використання і захист російської, кримськотатарської, а також мов інших національностей .

У більшості ж конституцій європейських держав права національних меншин не визначаються, а забезпечуються в рамках групи особистих прав і свобод людини. Це характерно, зокрема, для Болгарії, Греції, Туреччини, Німеччини, Франції та ін. Прикладом такого підходу може слугувати Конституція ФРН, у п. 3 ст. 3 якої проголошується: «Нікому не може бути завдано шкоди або віддано перевагу за ознаками статі, походження, раси, мови, місця народження і споріднення, віросповідання, релігійних чи політичних поглядів» .

З усіх прав і свобод людини варто звернути особливу увагу на культурні права й свободи, бо повнота їх конституційного закріплення відіграє велику роль у сучасному світі. Адже від того, якою мірою представники національних меншин почуваються рівноправними громадянами своєї країни, залежить не лише їхній соціальний статус і ступінь інформованості в суспільстві, а й рівень солідарності між людьми та конфліктний потенціал самого суспільства. Саме неможливість або небажання забезпечити в правових рамках культурні запити окремих національностей нерідко спричиняють міжнаціональний розбрат і конфлікти.

28. ПОНЯТТЯ Й ОСНОВНІ ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ  Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.

Основні ознаки правової держави:

1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).

2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.

3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон.Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону.Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність неправового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду.

4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.

5. Взаємна відповідальність держави й особистості:

особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.

6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.

7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.

8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).