56. Участь українського козацтва в освоєнні Слобожанщини та

Кубані.

Українська колонізація Слобідської України протягом 17 ст. -- 18 ст. йшла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися на Слобідській Україні (найбільша хвиля -- це учасники повстання гетьмана Я. Острянина 1638, які в кількості 900 осіб, на чолі з Острянином, оселилися до Чугуєва). Ще більшою була колонізація Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651: переселення 1652 року козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, з родинами й майном, які заснували м. Острогозьк; переселенці з містечка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654 засновано місто Харків, 1662 Богодухів. Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670 -- 1680-их роках («згін» 1680). У 1674 засновано місто Вовче (Вовчанськ), 1681 -- місто Ізюм. Подальша хвиля колонізації була пов'язана з ліквідацією «Паліївщини» у 1711 -- 1714 роках. Остання більша колонізаційна хвиля припадає на 1720 -- 1730 роки, у зв'язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734, а також із посиленням старшинського визиску козацько-селянської людности на Гетьманщині. Наслідком української колонізації московська колонізація Слобідської України була відтиснена на схід і південний схід у бік Дону й Волги, але українські хвилі сягали й туди.

Московський уряд довший час сприяв українському заселенню Слобідської України. Це давало Москві можливість економічно розбудувати вільні простори, мати добру військову силу для оборони своїх південних кордонів і разом із тим стримувати потік московських утікачів-кріпаків на Дон. Тому царський уряд постачав українським переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм оселюватися цілими громадами на пільгових умовах («слободи»), наділяв їх землею й зберігав за поселенцями козацькі права і полковий устрій. Уже в 1650-их pp. існували слобідські полки Острогозький полк (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський полк. 1685 утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні (1734 на Слобідській Україні було 98 сотень). Полкам або їх полковникам уряд надавав царські жалувані грамоти. Але Слобідська Україна -- на відміну від Гетьманщини, не мала державної української влади (гетьманату). Щойно у 18 ст. були спроби централізувати українську адміністрацію Слобідської України в особі вищого військового урядовця, яким звичайно був хтось із слобідських полковників, з московською рангою бригадира (або й генерал-майора): харківський полковник Федір Шидловський (1708 - 1711), охтирські полковники Федір Осипов (1711) і Олексій Лесевицький (1730-ті pp.), командир слобідських полків Василь П. Капніст (1751 -- 1757) та ін.

Але над козацькою владою Слобідської України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи (зокрема білгородський), а у 18 ст. -- військові губернатори (азовський, потім воронізький, київський). 1711 полками Харківським, Ізюмським і Острогозьким керував азовський губернатор, адмірал Ф. Апраксін; Сумським і Охтирським (з 1718 і Харківським) -- київський губернатор князь Д. Голіцин. Згодом Ізюмський і Острогозький полки перейшли під владу воронізького губернатора. Справи Слобідської України були спочатку підпорядковані Розрядному Приказові, а потім «Приказові Великої Росії» (1687 -- 1688 -- 1700) у Москві. Із 1726 слобідські полки перейшли у відання Військової Колегії, а також російського військового головнокомандуючого, яким був тоді князь М. Голіцин.

Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні (з невеликими відмінами) до тих, що існували на Гетьманщині . У другій половині 17 ст. старшину обирали на козацьких радах (фактично на радах старшини), і затверджувала їх московська влада. У 18 ст., поступово обмежуючи козацьке самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді і з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином свого роду полковницькі «династії»: Кондратьєви у Сумському, Перекрестови-Осипови й Лесевицькі в Охтирському, Донець-Захаржевські, Куликовські й Данилевські в Ізюмському, Шидловські й Квітки у Харківському, Тевяшови в Острогозькому полках.

Cписок полків:

Харківський полк

Сумський полк

Ізюмський полк

Охтирський полк

Острогозький полк

а також: Балаклійський полк

Соціальний устрій та народне господарство Слобідської України були подібні (з деякими відмінами) до тих, що були на Гетьманщині. Уже перші українські поселенці ділилися на козаків, духовенство, міщан і селян («посполитих»). Тоді стани ще не були замкнені, і не важко було переписатися з селян у козаки. Основним станом було козацтво, до якого в середені 18 ст. належала половина всього населення Слобідської України. Воно поділялося на старшину, виборних (або компанійських) козаків, які несли військову службу, і козаків-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми. По дворах козаків жили підсусідки (1732 їх було в 4 полках 12 973), переважним чином це були колишні козаки і селяни, які втратили власне господарство та землю і наймитували у заможних господарів. Виборні козаки поступово перетворилися на замкнутий вільний стан, а підпомічники-- на підданих, залежних від козацької старшини. Селяни ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях козацької старшини, російських поміщиків, монастирів тощо і за це відробляли панщину (у 18 ст.-- 2 дні на тиждень) та платили данину натурою. Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на Слобідській Україні в 17 ст. не було. Окрему групу, досить строкатого соціального й господарського складу, становили росіяни-- «служилі люди» різних розрядів, пізніше, у 18 ст. дворянство-поміщики (росіяни, молдавани тощо), «посадські люди», «однодворці» й «крестьяне».

Організація народного господарства на Слобідської України була подібна до тієї, що на Гетьманщині. Населення займалося в основному хліборобством і пов'язаним з ним скотарством. Панівною системою хліборобства була перемінна; у другій половині 18 століття почала поширюватися також трипільна. Крім козацьких і селянських дрібних землеволодіннь, розвинулися великопанські (козацької старшини й російського дворянства, а також монастирів) володіння, що іноді досягали розмірів лятифундій.