89. Діяльність Української військової організації (уво).

Украї́нська військо́ва організа́ція (УВО) — нелегальна військова революційно-політична формація, що постала 1920 заходами старшин різних українських армій: Січових Стрільців (ідеологічно-політичний вклад), УГА, в основному її VI бригади (бойовий та організаційний елемент).

У діяльності УВО можна розрізнити два періоди: революційно-військовий (1920 — 22) і революційно-політичний (1922 — 31). УВО здійснила реєстрацію військовиків, оформила їх в організовані формації, при чому ударною силою на випадок війни мали бути українські інтерновані частини в Чехо-Словаччині та формовані з полонених в Італії. Збирано й магазиновано зброю, частково куповано її за кордоном. Як реакція на незаконні польські акти (конскрипція 30. 9. 1921, вибори до сойму 5; 12. 1922, призив новобранців до війська), велася широка діяльність з бойовими виступами, вершком яких була саботажна акція восени 1922. У висліді відбувалися процеси проти членів УВО, з яких найголовніші були за атентат 26. 9. 1921 С. Федака на маршала Й. Пілсудського і воєводу О. Ґрабовського у Львові та за вбивство 15. 10. 1922 українського кандидата до сойму С. Твердохліба.

У висліді були хвилі арештів; полковник Коновалець та дехто з НК виїхали за кордон, команду у Львові перебрав А. Мельник. Конференція в Оліві біля Данціґу на початку зими 1923 реорганізувала УВО, створивши НК тимчасово в Берліні й Крайову Команду у Львові. Тоді ж остаточно відмежовано УВО від ЗУНР. Після рішення Ради амбасадорів 15. 3. 1923 уряд ЗУНР втратив міжнародний статус, президент Є. Петрушевич хотів далі боротися з Польщею, спираючись на УРСР. Большевики обіцяли допомогу, але вимагали повністю підпорядкувати УВО Петрушевичеві й усунути Є. Коновальця. Це викликало внутрішню кризу в УВО, що тривала майже два роки. Більшість членів УВО відстоювала соборницький принцип НК УВО, але деякі галицькі старшини висловлювалися за політику Петрушевича, відбувши окрему нараду 1925 в Ужгороді. Перемогла НК УВО, опозицію виключено. Вона оформилася 14. 5. 1926 в ЗУНРО (Західно-Українська Національно-Революційна Організація) і почала видавати неперіодичний орган у Берліні «Український Революціонер» (1926 — 29). Ця організація не знайшла відгуку на рідних землях і незабаром занепала.

УВО поступово перебирала і політичне виховання. Найперше створила Політичну Колеґію при НК у Львові; з 1. 1. 1927 почала видавати власний орган «Сурма» (наклад 10 000, було окреме видання для Америки), що друкувався в Берліні, а згодом у Литві. УВО користувалася для зовн. інформації журн. «Osteuropäische Korrespondenz» у Берліні, на рідних землях фінансувала «Червону Калину», відновила й підтримувала «Літературно-Науковий Вісник», закупила уділи в новозаснованій газеті «Новий Час», яку протягом 1924–1926 рр. за дорученням проводу УВО редагували Д. Паліїв і М. Матчак.

90. Діяльність Організації українських націоналістів (оун).

Організа́ція украї́нських націоналі́стів (ОУН) — український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоністські. Заснована 3 лютого 1929 року, легалізована в Україні у 1993 році[2].

ОУН виникла внаслідок об'єднання Української військової організації (УВО) та студентських націоналістичних спілок:

Групи української національної молоді;

Легії українських Націоналістів;

Союзу української націоналістичної Молоді.

У 1940 році ОУН розділилася на дві частини: старші, більш помірковані члени підтримали Андрія Мельника (ОУН-М), тоді як молодші і радикальніші члени — Степана Бандеру (ОУН-б). Остання група отримала контроль над націоналістичним рухом на Західній Україні, в тому числі над військовим крилом ОУН — Української повстанської армії (УПА), яка була найбільшим українським збройним рухом опору.

Головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території.

Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури.

Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, так і за кордоном.

Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори у поразці Української Народної Республіки 1917-1920, ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на «свої сили».

Сучасні українські історики відзначають, що «ОУН сприймала терор і насильство як політичний інструмент проти зовнішніх та внутрішніх ворогів».[3] Крайовий провід ОУН тлумачив терор як засіб, що мав призвести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом.[4]

За даними сучасних українських істориків «ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також більше 60 вбивств»[3]

Терор ОУН був спрямований не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, у першу чергу — проти тих, хто виступив за нормалізацію стосунків з польським урядом. Сучасний український історик Я.Грицак відзначає, що «всього націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей; більшість — 36 — були українцями (з них один комуніст!)».[4] Найвизначнішими жертвами терористичних актів ОУН були польські чиновники Тадеуш Голувко та Броніслав Перацький (особисто відповідальний за т. зв. пацифікацію, що призвела до масових арештів та знущань над українцями), чиновник радянського консулату Олексій Майлов (вбитий у помсту за голодомор 1932-33 в УСРР) та колишній сотник УГА, директор Української академічної гімназії у Львові Іван Бабій, звинувачений у співпраці з поляками.

Терористичними акціями ОУН спровокувала поляків на репресії проти мирного населення (так звана «Пацифікація» 1930 року), тільки за підозру у приналежності до ОУН українця могли ув'язнити до 5 років (спеціально для ув'язнення українських патріотів було відкрито концтабір «Береза Картузька») та поставили у скрутне становище партії леґального сектору. Українське політичне життя опинилося перед загрозою повністю бути загнаним у підпілля.[4]

1934 року польська поліція заарештувала декількох провідних діячів ОУН, у тому числі Степана Бандеру і протримала їх в ув'язненні до початку Другої світової війни.

1938 - після утворення у Чехословаччині української автономії на території сучасного Закарпаття ОУН охопила своїми впливами її політичне, економічне, культурне життя. ОУН створила в краї воєнізоване формування «Карпатська Січ» - фактично збройні сили автономії. У лютому 1939 р. на виборах до Сойму Карпатської України перемогла коаліція самостійницьких сил, яку підтримувала ОУН. 15 березня 1939 року було проголошено державну незалежність Карпатської України, після чого (за потурання Німеччини) на її терен увійшли угорські війська. «Карпатська Січ» вела боротьбу з окупантами, проте сили були нерівними і новостворену державу було ліквідовано.

Після подій у Карпатській Україні, що виявили справжнє ставлення німців до українського питання, Провід українських націоналістів (ПУН) зайняв чітку і виразну позицію щодо політики гітлерівської Німеччини, яка стала виразно антинімецькою [Джерело?]. У постановах Римського Збору відзначалося: «Українські визвольні змагання цілковито підметні в своїй основі й незалежні від кожночасного укладу міжнародних сил. Ніколи і ні в якій ситуації не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України… Тільки з тими народами, що респектують ідею українського державного і соборницького визволення». ОУН самостійно почала готуватися до можливої війни [Джерело?], розраховуючи на власні сили і готуючись до протистояння з двома окупантами: німецьким нацизмом і російським більшовизмом.