57. Крим у складі Катеринославського генерал-губернаторства.

Після приєднання Кримського ханства у 1783 р. на його території створено Таврійську область з центром у Сімферополі. Тоді ж Азовську і Новоросійську губернії об'єднали в Катеринославське намісництво.

Павло I, прийшовши до влади, скасував укази Катерини II щодо адміністративного поділу і указом 1796 р. "Про новий поділ держави на губернії" ліквідував намісництва: Харківське увійшло до Слобідсько-Української губернії (у 1835 р. її перейменовано в Харківську), Чернігівське з Новгород-Сіверським та частиною Київського і Катеринославського до Малоросійської губернії, яку у 1802 р. розділили на Чернігівську та Полтавську. Катеринославське і Вознесенське намісництва та Таврійську область об'єднали у створену вдруге Новоросійську губернію, яку в 1802 р. розділили на три - Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. - Херсонська) і Таврійську.

Але поряд з обороною нових територій поставала не менш гостро проблема їхнього освоєння. Особливо це стосувалося Кримського півострова, звідки масово почали емігрувати татари, що призвело майже до його обезлюднення.

Звичайно, коли татарські промисли в Криму почали згортатися у зв'язку з еміграцією до Туреччини, українське козацтво, котре добре орієнтувалося в економічних можливостях півострова, намагалося зайняти звільнені місця. Перш за все, це стосувалося видобутку солі. А тому Потьомкін невдовзі після завоювання Росією Криму дав доручення правителю Таврійської області Каховському взяти під контроль розвиток землеробства. Йшлося не лише про забезпечення регіону власним хлібом, а й розширення садів, виноградників. Нові плантації винограду, до речі, за розпорядженням діяльного генерал-губернатора, мали з'явитися не лише поблизу Судака, Старого Криму, в долині річки Качі, а й по берегах Чорного моря і Дніпра аж до Хортиці

Однак царський уряд аж ніяк не прагнув масового заселення українцями Криму, оскільки це могло призвести в майбутньому до поступової колонізації ними всього півострова з утвердженням національно-визвольних ідей. Тому з самого початку приєднання Криму князь Потьомкін звернув увагу на заселення цього регіону "русскими выходцами с целью укрепления за Россией и обрусения присоединенных областей"

Одним із найпростіших способів заселення Таврії було залишення тут звільнених у відставку солдат. Солдати виписувалися з полків, забезпечувалися амуніцією, грошовим утриманням, провіантом і під командою спеціально виділених для цього офіцерів направлялися у відведені для них місця поселення. За розпорядженням Потьомкіна, в 1784 році було звільнено у відставку й розселено в Таврії 511 нижчих чинів. Для того, щоб примусово поселені солдати закріплювалися на нових місцях, царська адміністрація взялася допомагати їм утворювати сім'ї. Вже в 1786 році в Таврію було переселено шість партій жінок, загальною кількістю 1 497, більшість з яких були дружинами відставних солдат. Як правило, вони були вихідцями з центральних великоросійських губерній. Саме вони й поклали початок російським поселенням в Таврії, як на півострові, так і на її материковому терені

Незвичні природно-кліматичні умови для багатьох, побутова невлаштованість, як правило, служили підставою для втечі з Криму. Щоб зупинити цей негативний для влади процес, адміністрація вдалася до суворого контролю за Перекопським перешийком, що нібито мало викорінити дезертирство: місцевий гарнізон був переформований на батальйон в 1797 році.Також не давало відчутного результату переселення кріпаків російських поміщиків. 1793 року в Криму налічувалося всього 266 "российских крепостных".

Генерал-губернатор вимагав "принять нужные меры и старание о приготовлении им в Таврической степи удобных и выгодных для жилищ, угодий и хлебопашества мест, и все нужные к построению домов вещи по указному положению для таковых назначенные, туда доставить казенным коштом, снабдя и домостроительными орудиями; а по прибытию их туды приложить свое старание о действительном и порядочном оных поселении с доставлением им всех предписанных выгод и пособий, каковые мною обещаны сим поселенцам"

Однак на той час територія колишнього Кримського ханства ще не була по-справжньому освоєна в плані хліборобства, а тому Таврійська губернія значною мірою продовжувала залежати від хлібних надходжень від своїх північних сусідів, особливо в неурожайні роки. Наприклад, коли 1824 року набіг саранчі спустошив посіви Таврії, то в її населення не вистачало хліба не лише для нормального харчування, але й для нового засіву. Від недоїдання в зимовий період загинуло багато худоби. Продаж хліба в містах півострова зовсім припинився, що поставило в надзвичайно скрутне становище їхнє населення. Адміністрація змушена була в черговий раз звертатися по допомогу до Катеринославщини і Херсонщини. Для полегшення продовольчої кризи в цих губерніях закупили близько 3 тисяч четей проса, а коли з приходом весни відновився стабільний рух, розпочали підвозити хліб з північних губерній України. Власного хліба, підкреслює видатний російський дослідник О. Дружиніна, в Таврійській губернії не вистачало. А на нього був великий попит як серед місцевих жителів, так і серед розквартированого тут царського війська; крім того, збіжжя було вигідно експортувати через кримські порти - треба було лише доставити його до чорноморських берегів. І спочатку головними постачальниками зерна в Крим стали українські чумаки, котрі приїжджали сюди за сіллю з прилеглих хліборобських губерній.

Збільшення експорту українського хліба через чорноморські порти давав можливість розвиватися народногосподарському комплексу Північного Причорномор'я, в тому числі і Криму, швидкими темпами. Скажімо, якщо в 1802 році частка південноукраїнської пшениці в загальному обсязі її експорт- ної торгівлі через чорноморські порти становила 43,3 відсотка, то в 1817-му - 69,2, а 1822-го вона сягнула вже 96 відсотків загальноросійського продажу за кордон.