25 Правовий режим: поняття і види. Галузеві та спеціальні правові режими.

Основою для класифікації державно-правових (політичних) режимів, тобто способів та методів здійснення державної влади, є:

• ступінь розвиненості політичної демократії;

• реальний політико-правовий статус особи.

З урахуванням цих критеріїв сучасні державно-правові (політичні) режими поділяються на демократичні та антидемократичні.

Демократичний режим — це режим, за якого державна (політична) влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми, засоби масової інформації), діяльність різноманітних партій і громадських організацій, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення та здійснення політики держави.

Він характеризується такими рисами:

• дотримується демократична конституція;

• реалізується принцип "поділу влад";

• державна влада здійснюється на основі вільної та рівної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою;

• забезпечується плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людини;

• гарантується здійснення прав і свобод громадян відповідно до міжнародних стандартів прав людини;

• реалізується демократизм правосуддя, домінують методи переконання перед методами примусу;

• забезпечується вільне існування всіх форм власності.

Такий режим характерний для правової держави.

Розрізняють такі види демократичних режимів: демократично-консервативний, демократично-радикальний та демократично-ліберальний.

Антидемократичний режим — це режим, коли державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини, коли заборонена легальна діяльність опозиційних політичних партій і громадських об'єднань.

Для нього характерні такі ознаки:

• не реалізується (частіше всього юридично не закріплений) принцип "поділу влад";

• звужується або припиняється вплив громадян та їх об'єднань на управління державою;

• відсутня або стає формальною виборність;

• забороняється діяльність опозиційних партій та організацій;

• застосовуються політичні репресії;

• звужуються або порушуються політичні права і свободи громадян;

• реальна влада зосереджується в руках групи осіб або однієї особи, не підконтрольних народові.

Такий режим може бути авторитарним і тоталітарним.

Тоталітарний режим — крайня форма антидемократичного режиму, такий спосіб організації державної влади, при якому здійснюється повний (тотальний) контроль державою над всіма сферами життя суспільства та особистості.

Він характеризується:

• повним пануванням держави над особистістю та суспільством;

• одержавленням усіх легальних об'єднань та організацій;

• необмеженими законом повноваженнями органів влади;

• забороною демократичних організацій;

• фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод людини і громадянина;

• загальним контролем над діяльністю громадян та їх об'єднань;

• політичною цензурою;

• відсутністю гласності;

• тотальною нетерпимістю до всіх, хто мислить інакше, ніж диктує правляча партія та її ідеологія;

• репресіями стосовно опозиції;

• мілітаризацією суспільного життя;

• прагненням до зовнішньої експансії. Різновидами тоталітарного режиму виступають расистський, фашистський, військово-диктаторський режими.

Авторитарний режим — це стан політичного життя, коли влада зосереджується в руках однієї особи або правлячої верхівки. Цей режим не має таких реакційних проявів, як тоталітарний, і характеризується:

• необмеженою владою однієї особи або групи осіб, не підконтрольних народові;

• наявністю центра управління, який діє на свій розсуд, у тому числі з порушенням норм закону;

• використанням насильства та позасудових методів примусу;

• опорою на поліцейський та військовий апарат;

• дією принципу пріоритету держави над особистістю, відсутністю гарантій здійснення конституційно проголошених прав і свобод особи, особливо у взаємовідносинах із владою.

Авторитарні режими мають такі різновиди: революційний та стабілізаційний.

26. Поняття і стадії правового регулювання. Загально-дозвільний і дозвільний типи правового регулювання.

Правове регулювання характеризує спеціально-юридичний механізм дії права на. поведінку та діяльність його адресатів. У результаті правової регуляції формується юридична основа, встановлюються орієнтири для організації діяльності учасників відносин, що регулюються даною нормою і напрямів досягнень фактичних цілей права.

Правове регулювання - це здійснюване громадянським суспільством або державою за допомогою правових засобів упорядкування, охорона та розвиток суспільних відносин.

Ознаки правового регулювання:

- є різновидом соціального регулювання;

- здійснюється громадянським суспільством або державою;

- мас нормативно-результативний характер - здійснюється за допомогою цілісної системи правових засобів, що забезпечують втілення в життя норм права для досягнення необхідної мети (результату);

- має організаційний характер - за допомогою правового регулювання відносини між суб'єктами набувають певної правової форми (в нормах права закріплюється міра можливої або належної поведінки)

- має цілеспрямований характер - спрямоване на задоволення прав, свобод, законних інтересів суб'єктів права;

- має конкретний характер - завжди пов'язане з реальними (конкретними) відносинами.

Предмет правового регулювання - це конкретні вольові суспільні відносини, що регулюються правом чи об'єктивно потребують правового регулювання.

Властивості предмету правового регулювання:

- суспільні відносини мають вольовий характер, тобто право регламентує лише свідомі та вольові дії людей (психічно хворі, обмежені в дієздатності особи, люди під гіпнозом не можуть усвідомлювати свої дії, а тому їх поведінка не може регулюватися нормами права);

- право регулює лише ті суспільні відносини, що об'єктивно потребують регуляції та можуть бути об'єктом такого регулювання;

- право регулює найбільш важливі суспільні відносини, що мають значення для всіх суб'єктів правовідносин.

Правове регулювання охоплює:

- специфічну діяльність держави (її нормотворчих органів) або громадянського суспільства, пов'язану з виробленням норм права і з визначенням юридичних засобів забезпечення їх дієвості. У цьому аспекті змістом правового регулювання охоплюється різноманітна діяльність нормотворчих органів держави, пов'язана з вибором типу, методів, способів регламентації, визначенням співвідношення нормативних та індивідуальних засобів регулювання, що об'єктивно необхідні у певних соціально-економічних і політичних умовах для забезпечення нормального функціонування громадянського суспільства, його інститутів, організації життєдіяльності людей на цивілізованих засадах;

- діяльність безпосередніх учасників суспільних відносин, спрямовану на пошук і використання засобів юридичного регулювання, для узгодження своєї поведінки з нормами права (їх принципами, цілями, призначенням). Це обумовлює необхідність врахування специфіки духовно-культурної сфери, зокрема національні та релігійні особливості учасників правовідносин.

Метод правового регулювання - це сукупність способів і прийомів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відносини визначеного виду.

В юридичній літературі, зазвичай, виділяють такі основні методи правового регулювання'.

- централізоване регулювання (метод субординації або імперативний метод) -впорядкування здійснюється зверху до низу на владно-імперативних засадах (найчастіше цей метод використовується в адміністративному праві). Засобами централізованого регулювання є нормативно-правові акти (закони та підзаконні нормативно-правові акти). Він передбачає встановлення заборон, обов'язків, покарань;

- децентралізоване регулювання (метод координації або диспозитивний метод) - на хід і процес такого регулювання впливають учасники правових відносин шляхом укладання договорів, здійсненні односторонніх правомірних юридичних дій (найчастіше цей метод використовується в цивільному праві). Головним засобом децентралізованого регулювання є індивідуальні акти1. Способи або ж шляхи регулювання відносин державою розкривають специфіку методів регулювання і отримують свій особливий вираз в нормах права.

Способи правового регулювання:

- дозвіл-це надання особі права на її власні активні дії (роби, як вважаєш за потрібне). Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою цього способу може бути будь-яка норма права, що надає суб'єкту право на одержання тих чи інших благ. Для самозахисту українцям дозволено купувати газові пістолети та балончики, а представникам окремих професій - зброю під гумову кулю (порядок видання дозволів регламентовано відповідною Інструкцією, що затверджена Наказом МВС України № 622 від 21.12.98 р.). Дозвіл превалює в основному в галузях, що належать до сфери приватного права;

- зобов'язання (веління) - покладання на особу обов'язку активної поведінки (роби тільки так), наприклад, обов'язок забезпечення обвинуваченому права на захист (ч. І ст. 47 КПК України);

- заборона - це покладання на особу обов'язку утримуватися від вчинення дій певного роду (тільки так не роби), наприклад, заборона примушування давати показання (ст. 373 КК України), позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК України). Більшість норм особливої частини Кримінального кодексу України фактично і є заборонами, оскільки вони встановлюють відповідальність за певні дії і тим самим їх забороняють.

У правовому регулюванні використовуються різноманітні комбінації цих способів. На основі норм права, що містять зобов'язання складаються правовідносини активного типу, а на основі норм, що містять заборону - правовідносини пасивного типу, а на підставі норм, що містять дозвіл - як активного, так і пасивного типу. При централізованому регулюванні привалюють заборона та зобов'язання, а при децентралізованому -дозвіл.

Трьом способам правового регулювання (дозволу, зобов'язанню, забороні) відповідають безпосередні форми реалізації норм права: використання, виконання, дотримання (про них йшла мова у п. 2.1.6.1).

Тип правового регулювання - це особливий порядок правового регулювання, що виражається в певному поєднанні способів для задоволення інтересів суб'єкта права.

Види типів правового регулювання:

- загальнодозвільний - ґрунтується на загальному дозволі, в межах якого закон встановлює заборони на здійснення конкретних дій. Базується на принципі - дозволено все, що прямо не заборонено законом. У контексті цього типу виникають цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші правовідносини (особа має право укладати будь-які угоди, на власний розсуд, за винятком тих заборон, що передбачені в законі - у відповідності з п. 2.2.2 Інструкції про організацію діяльності міліції охорони Державної служби охорони при МВС України затверджену Наказом МВС України № 1433 угода щодо охорони об'єктів укладається лише з представниками Державної служби охорони і здійснюється нарядами міліції охорони. Працівникам інших служб та підрозділів міліції працювати за сумісництвом з охорони власності забороняється;

- загальнозабороняючий - ґрунтується на загальній забороні, в межах якої закон встановлює конкретні дозволи. Базується на принципі - заборонено все, що прямо не дозволено законом (дозволено тільки те, що прямо передбачено законом). За цим типом встановлюються правові статуси та функції державних службовців, посадових осіб тощо (у відповідності зі ст. 15 Закону України "Про міліцію", працівник міліції має шість підстав для застосування вогнепальної зброї, сьомої не існує).

Основні напрями правового регулювання в Україні:

- закріплення та охорона нових суспільних відносин. Наприклад, в Україні на конституційному рівні закріплені право на свободу об'єднання в політичні партії і громадські організації, право на підприємницьку діяльність, право приватної власності; охорона довкілля, винаходу, авторства тощо;

- заборона певних суспільних відносин і поведінки, наприклад, посягання на конституційний лад, шлюб між родичами, заснування комерційних банків посадовими особами правоохоронних органів, створення партій у військових формуваннях та ін.;

- зміна характеру відносин у певній сфері, наприклад, поряд з обов'язками держави у сфері охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина у Конституції України (ст. 55) визначено, що кожний має право будь-якими способами, не забороненими законом засобами, захищати свої права і свободи від порушень І протиправних посягань. Одним із таких способів є приватна охоронна діяльність;

- стимулювання розвитку певних суспільних відносин, наприклад, стимулювання державою участі в охороні громадського порядку і державного кордону громадян, у ст. 18 Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" передбачено заходи заохочення громадян за участь в охороні громадського порядку і державного кордону; - сприяння (за допомогою нових норм права) виникненню та формуванню нових відносин і суспільних явищ. Наприклад, ст. 16 Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" впорядковано нове суспільне явище-створення ініціативної групи всеукраїнського референдуму. Вона створюється на зборах громадян України, в яких беруть участь не менше ніж 200 осіб, що мають право на участь у референд

Використання в певному порядку тих чи інших елементів механізму характеризує процес правового регулювання. Він може бути простим і складним.

Простий процес правового регулювання припускає використання лише одного державно-владного акта - нормативно-правового. Індивідуалізацію прав і обов'язків здійснюють самі суб'єкти, до яких цей акт звернений. Наприклад, ст. 35 Конституції України закріплює право особи на свободу світогляду та віросповідання і кожна особа сама вирішує яку релігію їй сповідувати чи не сповідувати ніякої.

Складний процес правового регулювання припускає наявність двох актів державно-владного характеру, один з яких - нормативно-правовий, а інший - акт застосування норм права (індивідуальний акт). Його стадії залежать від правової поведінки суб'єкта - правомірної чи неправомірної.

Стадії правового регулювання:

- стадія загальної дії норм права. На цій стадії відбуваються визначення змісту і формулювання меж поведінки суб'єкта, умов виникнення прав, обов'язків, повноважень, відповідальності тощо (вступає в дію механізм правотворчості). Наприклад, дія цього механізму в контексті отримання вищої освіти можлива лише за наявності норми права, що міститься у законодавстві про вищу освіту. Однак, як загальне правило, ця норма не вирішує питання про те, хто саме буде отримувати вишу освіту. Для цього потрібні додаткові юридичні дії, що відбуваються на другій стадії.

- виникнення конкретних суб'єктивних прав і обов'язків, тобто виникнення правовідносин. Необхідною умовою цієї стадії виступає юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов'язують настання юридичних наслідків (вступає в дію механізм реалізації норм права).

27-28. Поняття та ознаки правової норми. Абстрактна та казуальна форма правової норми.

Норми права — це різновид соціальних норм, тому їм притаманні ознаки, що характерні для всіх соціальних норм.

Норма права е "елементарною часткою" права. У зв'язку з цим нормам права як частині цілого притаманні ознаки і властивості, що характерні для права в цілому.

Норма права — це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, що в установленому порядку приймається, змінюється, відміняється та забезпечується державою, спрямоване на регулювання типових суспільних відносин шляхом установлення юридичних прав і обов'язків їх учасників.

Ознаки норми права такі.

1. Це загальнообов'язкове правило поведінки. Положення, що містять у собі норми права, мають сприйматися як безумовна провідна вказівка державних структур до дій і не підлягають обговоренню або оцінці з погляду їх доцільності чи раціональності.

2. Це формально визначене правило поведінки. Визначеність означає, що правило поведінки, що міститься в тексті норми права, чітко зафіксоване в нормативно-правовому акті за законами формальної логіки та граматики. Формальність означає, що правило поведінки формулюється у вигляді юридичних прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин.

3. Вона, якраз у зв'язку з формальною визначеністю, виступає як рівний і загальний масштаб свободи. 3 одного боку, надає свободу діям, спрямованим на задоволення законних прав суб'єктів. 3 іншого — забороняє небажані для суспільства і держави певні дії, утримуючи від їх скоєння і обмежуючи таким чином свободу окремих осіб.

4. Визначає цей масштаб, цю міру свободи держава, яка утворює норми права двома шляхами: або встановлює, або санкціонує правило поведінки.

5. Це правило поведінки, здійснення якого забезпечується державою. З одного боку, вона створює реальні умови і засоби, що сприяють безперешкодному добровільному здійсненню відповідними суб'єктами сформульованих у нормі права зразків поведінки, а з іншого — застосовує засоби заохочення, переконання і примусу до бажаної поведінки, а також передбачає можливості застосування юридичних санкцій у разі невиконання вимог норми права.

6. Вона спрямована на регулювання типових (однорідних) суспільних відносин шляхом встановлення юридичних прав і обов'язків їх учасників.

У будь-якій державі є та з'являється велика кількість норм права. Ці норми можна класифікувати на види за різними критеріями:

1. За предметом правового регулювання (за галузевою ознакою):

• норми конституційного права;

• норми адміністративного права;

• норми кримінального права;

• норми цивільного права та ін.

2. За методом правового регулювання:

• імперативні — виражають у категоричних приписах держави чітко визначені діяння, які не допускають жодних відхилень від вичерпно перелічених прав та обов'язків;

• диспозитивні — приписують варіант поведінки, але дають можливість сторонам відносин самим визначити права і обов'язки, тобто надають суб'єктам свободу вибору поведінки.

3. За характером впливу на особу:

• заохочувальні — встановлюють міри заохочення за варіант поведінки, схвалений державою і суспільством;

• рекомендаційні — встановлюють варіант бажаної з погляду держави і суспільства поведінки суб'єктів.

4. За субординацією у правовому регулюванні:

• матеріальні — містять правила поведінки (права, обов'язки, заборони), на підставі яких можливе вирішення справи;

• процесуальні — встановлюють оптимальний порядок застосування норм матеріального права. Призначення таких норм — встановити процедуру, "регламент" здійснення прав чи виконання обов'язків, закріплених у нормах матеріального права.

5. За суб'єктами правотворчості:

• норми органів представницької влади;

• норми глави держави;

• норми органів виконавчої влади.

6. За дією у просторі:

• загальні (загальнодержавні) норми;

• місцеві (локальні) норми.

7. За дією в часі:

• постійні — норми невизначеної в часі дії;

• тимчасові — норми визначеної в часі дії.

8. За дією на коло суб'єктів:

• загальні — поширюються на все населення країни;

• спеціальні — поширюють свою дію лише на певне коло суб'єктів;

• виняткові — встановлюють винятки із загальних та спеціальних правил.

9. За функціональною спрямованістю (за функціями права):

• регулятивні — встановлюють права й обов'язки суб'єктів.

Вони можуть бути:

— уповноважуючі (вказують на можливість здійснення певних дій та надають суб'єктам певні права);

— зобов'язуючі (вказують на необхідність здійснення певних дій та покладають на суб'єктів певні обов'язки);

— забороняючі (вказують на необхідність утримання від здійснення певних дій, тобто встановлюють заборони);

• охоронні (встановлюють способи юридичної відповідальності за порушення прав та невиконання обов'язків, які закріплені в регулятивних нормах).

Уявлення про норму права навряд чи можуть бути повними, якщо не розглянути її структуру. До того ж, це питання є одним із дискусійних в юридичній науці.

Під структурою норми права розуміють її будову, внутрішній устрій, і в найбільш загальному вигляді норму права можна представити формулою

Якщо..., то..., інакше.

Тому найпоширенішою є ідея про трьохелементну конструкцію норми права. Ця позиція випливає з того, що норма права повинна:

• встановлювати певне правило поведінки шляхом закріплення прав і обов'язків суб'єктів;

• визначати умови, за яких суб'єкти можуть реалізовувати ці права й обов'язки;

• закріпити певні засоби забезпечення приписів, що в ній містяться.

Відповідно до цього, норма права логічно складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза — це частина норми права, в якій визначаються умови, за яких настає чинність правил, що встановлені у диспозиції. Завдяки гіпотезі, абстрактний варіант поведінки "прив'язується" до конкретної життєвої ситуації, до конкретної особи. Призначення гіпотези — визначити сферу та межі регулятивної дії диспозиції та норми права в цілому.

Види гіпотез:

1. За ступенем визначеності:

• визначена — вичерпно визначає ті умови, за наявності яких набуває чинності правило поведінки, що міститься у диспозиції норми права;

• відносно визначена — обмежує умови застосування норми права певним колом формальних ознак.

2. За формою вираження:

• абстрактні — умови застосування норми визначаються загальними родовими ознаками, що надає можливість охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків;

• казуальні — визначаються умови дії норми, за використання більш вузьких, спеціальних родових ознак, тому норма права поширюється на більш обмежене коло випадків.

3. За складом:

• прості — містять одну обставину, необхідну для дії правової норми;

• складні — містять дві або більше обов'язкових обставин, з якими пов'язується дія правової норми;

• альтернативні — чинність норми права визначається залежно від однієї або кількох фактичних обставин (умов) і для настання правових наслідків досить наявності однієї з цих обставин.

Диспозиція — це частина норми права, в якій у вигляді владного припису визначається те чи інше правило поведінки (що повинен робити або, навпаки, не робити суб'єкт) за наявності умов, передбачених гіпотезою цієї норми.

Види диспозицій:

1. За ступенем визначеності:

• визначені — закріплюють однозначне правило поведінки, тобто учасники відносин позбавлені можливості для вибору іншої поведінки;

• не повністю визначені — вказують лише на загальні ознаки поведінки, у межах яких суб'єкти уточнюють свої права та обов'язки самостійно;

• відносно визначені — вказують на права й обов'язки суб'єктів, але надають можливості для їх уточнення залежно від конкретних обставин;

• альтернативні - вказують на настання декількох правових наслідків, але передбачають настання лише одного з них.

2. За способом викладення:

• прості — правило поведінки визначається у загальному вигляді без деталізації його ознак;

• описові — правило поведінки закріплюється повно, з деталізацією його ознак; чітко визначаються права та обов'язки учасників відносин;

• бланкетні — закріплюються лише загальні (основні) ознаки правила поведінки, а для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до норм іншого нормативного акта іншої галузі права;

• відсильні — аналогічні бланкетним з тією різницею, що для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до інших частин такої норми або до інших норм цієї ж галузі права.

3.3а складом:

• прості — містять одне правило поведінки;

• складні — містять два або більше обов'язкових правил поведінки;

• альтернативні — містять декілька правил поведінки, суб'єкт може виконувати будь-яке з них.

Санкція — це частина норми права, яка містить вказівки щодо юридичних наслідків порушення (або виконання) правила, зафіксованого в диспозиції. Мета санкцій — створення тих чи інших несприятливих наслідків для правопорушника або заохочувальних наслідків для суб'єктів, що виконують владний припис.

Види санкцій:

За ступенем визначеності:

• абсолютно визначені — чітко визначають вид та міру юридичної відповідальності;

• відносно визначені — межі юридичної відповідальності визначаються від мінімальної до максимальної або тільки до максимальної;

• альтернативні — вказують на декілька можливих засобів впливу на правопорушника, а доцільність застосування конкретного засобу визначається правозастосовчим органом з огляду на особливості конкретної справи;

• посилкові — містять вказівки на санкції інших норм, до яких слід звертатися для визначення конкретного засобу впливу.

За характером наслідків: кримінальні (штрафні); правовідновлювальні (компенсаційні); заохочувальні.

За галузями права: кримінально-правові; адміністративно-правові; цивільно-правові; дисциплінарні.

В юридичній літературі наголошується, що трьохелементна структура є однією з ознак, що відрізняє норму права від інших соціальних норм і без якої норма права перестає бути сама собою.