67.Склад правопорушення . Вина і винність .

Правопорушення — це протиправне, винне, соціально шкідливе діянн_я (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені негативні наслідки для правопорушника. Ознаки правопорушень характеризуються таки­ми загальними рисами правової поведінки. За своєю Соціальною значущістю ця поведінка соціально шкідлива, тобт_о спричиняє чи може спричинити шкоду нормаль­ним суспільним відносинам, що розвиваються у правовій формі, правам, свободам, законним інтересам суб'єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, знач­ною і незначно_ю) За психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке скоюється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини. Дія, що завдає шкоди інтересам, які охо­роняються законом, є об'єктивно протиправною, але правопору­шенням її назвати не можна при відсутності вини. Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправності. Держава в законі фіксує ознаки правопорушення, що вказують на Динаміку, інтенсивність поширення негативних для суспільства вчинків. Тому закон може оперативно змінювати «ме­жу», яка відділяє за формальними ознаками правомірну і проти­правну поведінку. Критерієм правомірності дій має бути право як втілення справедливості, тому саме з позиції гарантованих кон­ституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися державою ознаки протиправності діянь. Інакше — в умовах недемократичного режиму державна влада може свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідаль­ності за правопорушення. З точки зору юридичних наслідків правопорушення як юри­дичний факт породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за скоєне правопорушен­ня. Таким чином, для суб'єкта правопорушення юридичні на­слідки завжди будуть негативними. Водночас правопорушення мо­же розцінюватися як юридичний факт, на основі якого: виникають процесуальні правовідносини у зв'язку з притягненням суб'єкта до відповідальності і, відповідно, виникають нові для суб'єкта про­цесуальні права й обов'язки; змінюються або припиняються ті правовідносини, учасником яких був суб'єкт (наприклад, звіль­нення працівника у зв'язку з учиненням ним крадіжки; змінення умов договору однією стороною за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань другою стороною та ін.). Отже, правопо­рушення завжди передбачає можливість настання юридичних наслідків, які виражаються у втратах правопорушником благ ма­теріального, особистого й організаційного характеру. Зовнішня (об'єктивна) характеристика правопорушення по­лягає в тому, що воно завжди виступає як діяння суб'єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичної точки зору виражене: в невико­нанні суб'єктом своїх обов'язків, що випливають з договору чи за­кону; в недотриманні заборон, установлених правовими нормами; у зловживанні суб'єкта своїми правами, створенні будь-яких пере­пон у використанні своїх прав іншими суб'єктами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпо­рядження своїм майном) і т. д. Різноманітні наміри, думки з приво­ду скоєння правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними доти, доки вони не прояви­лися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб'єктів. Контролюючі можливості держави полягають у тому, що во­на може запустити державний механізм притягнення до юридич­ної відповідальності за правопорушення з метою поновлення по­рушених прав суб'єктів з наступним покаранням правопорушни­ка. Слід враховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно скоєне деліктоздатним суб'єктом, тобто суб'єктом, здатним згідно з законом самостійно нести юридичну відпові­дальність за власні винні протиправні діяння. Таким чином, попередній аналіз правопорушень приводить до висновку про те, що правова поведінка може бути визнаною право­порушенням, якщо вона є: діянням (дією чи бездіяльністю); проти­правною; винною; соціально шкідливою (небезпечною); караною. Склад правопорушення. Ознаки, які лягли в основу поняття правопорушення, конкретизуються в категорії складу правопо­рушення — такої його моделі, яка закріплена законодавчо сто­совно кожного виду правопорушень. Склад правопорушення — це сукупність передбачених зако­ном об'єктивних і суб'єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність. Склад правопорушення містить чотири елементи: об'єкт, об'єк­тивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону правопорушення. Об'єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цін­ності, що охороняються правом. Не існує правопорушень, у яких був би відсутній об'єкт. Однак сам об'єкт може розглядатися з двох точок зору: як загальний і як безпосередній. Під загальним об'єктом правопорушення розуміють систему суспільних відно­син, які функціонують, розвиваються й відновлюються на ґрунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що відображені в праві, ним регулюються й охороняються. Безпосередніми об'єктами є різнорідні види суспільних відносин з приводу матеріальних і не­матеріальних благ (честі, гідності, здоров'я та ін.) у різноманітних сферах життя і відповідні їм права та законні інтереси суб'єктів права — майнові, трудові, політичні та інші. Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв самого протиправного вчинку. До обов'язкових елементів об'єк­тивної сторони в так званих матеріальних складах правопору­шення належать: діяння (дія чи бездіяльність суб'єкта); його шкідливі наслідки (їх настання або загроза настання). Необхід­ним причинний зв'язок між діянням і наслідками, які настали. Крім обов'язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення і час скоєння правопорушення. Кожен з них додатково характеризує суб'єкта правопорушення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного пра­вопорушника в разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом'якшують вину суб'єкта. Суб’єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка скоїла правопорушення. Необхідна ознака суб'єкта правопо­рушення — його деліктоздатність, тобто можливість, що визначається законом, особи відповідати за свої діяння. На відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації), деліктоздатність фізичної особи визначається законом з урахуванням віку і здат­ності людини контролювати свою поведінку волею і свідомістю. Саме тому, наприклад, суб'єктом злочину, згідно зі ст. 22 Кримі­нального кодексу України, визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального зако­нодавства може наставати кримінальна відповідальність. Суб'єктивна сторона правопорушення (вина) — це психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його шкідливих на­слідків. Правопорушенням визнається лише діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здат­ність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуаль­ний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) — необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характе­ристик і може виступати у двох основних формах: умислу і необе­режності. У свою чергу, умисел виступає у вигляді прямого або побічного, а необережна форма вини — у вигляді самовпевненості або недбальства. При прямому умислі особа усвідомлює проти­правний характер свого вчинку, передбачає ті наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання. При побічному умислі особа в такій же ситуації не бажає, але свідомо допускає мож­ливість настання шкідливого результату свого діяння, однак бай­дуже до нього ставиться. Необережна форма вини має свою спе­цифіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлен­ня особи до свого діяння: при самовпевненості особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажно розраховує на їх за­побігання (тому що переоцінює свої здібності або ж недооцінює складність й небезпечність ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідливості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправного результату, але повинна і могла їх перед­бачити (наприклад, у разі посадової недбалості). Розрізняють дві форми вини: умисел і необережність . Умисел : 1 ) Прямий умисел полягає в усвідомленні правопорушником суспільно шкідливого характеру вчиненого ним діяння , передбаченні можливості або неминучості настання протиправного результату , причинного зв'язку між ними , а також бажання їх настання ; 2 ) Непрямий умисел встановлюється якщо правопорушник усвідомлював протиправність свого діяння , передбачав можливість настання протиправного результату , не бажав , але свідомо допускав наслідки або ставився до них байдуже. Необережність : 1 ) Протиправна самонадеятельность ( легковажність ) складається в усвідомленні правопорушником шкідливості свого діяння , передбаченні можливості настання протиправного його результату з легковажним розрахунком на його запобігання , покладаючись на самого себе , свої вміння , навички , майстерність і т.п. без достатніх на те підстав. 2 ) Протиправна недбалість виражається в тому , що правопорушник не усвідомлює шкідливості свого діяння, не передбачає можливого настання протиправного його результату , хоча за всіма обставинами справи за умови необхідної пильності і передбачливості він міг і повинен був його передбачити.