4. Соціально-екологічна політика

Серед багатьох джерел екологічного законодавства і права слід згадати “Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” (прийняті Верховною Радою України 5 березня 1998 р.). Саме у них в сконцентрованому вигляді зосереджені основні положення національної екологічної політики нашої держави з урахуванням того, що екополітика передбачає проведення заходів, спрямованих на досягнення гармонійності та оптимальності взаємовідносин в системі “суспільство-природа”. Український вчений Салтовський О.І. (1997р.) пропонує розглядати її як соціально-екологічну політику, тобто як сукупність науково обґрунтованих принципів охорони та відтворення довкілля, що базуються на всебічному врахуванні законів суспільно-природної взаємодії, передбачають оптимальну структуру виробничих сил, темпи і пропорції життєдіяльності суспільства, а також гарантують поступовий перехід до сталого розвитку.

В основних напрямах екологічної політики України передбачено відповідні механізми та інструменти, що дозволяють на практиці досягти реалізації запланованих державних заходів у сфері екології. Зокрема: встановлено національні пріоритети в галузі охорони природи;

– визначається економічний механізм природокористування;

– вироблена стратегія і тактика гармонійного розвитку виробничого і природноресурсного потенціалів;

– передбачено заходи щодо збалансованого використання і відновлення природних ресурсів (земельних, водних, мінерально-сировинних, біологічних та ін.).

– визначаються етапи реалізації програми дій на всіх рівнях охорони довкілля (місцевому, регіональному, національному);

– розглянуто перспективи вдосконалення екологічного законодавства;

– передбачено норми і вимоги, щодо розвитку системи екологічної експертизи та аудиту;

– накреслено основні напрямки здійснення міжнародного співробітництва в галузі охорони довкілля.

Отже, екологічну політику визначають як сукупність науково обґрунтованих і сформульованих принципів, завдань і цілеспрямованих дій держави, громадських організацій і окремих громадян, за допомогою яких здійснюється взаємодія суспільства і природи та сучасна стратегія сталого розвитку.

Але будь-яка національна політика повинна узгоджуватись із загальноприйнятими світовою спільнотою міжнародними правовими актами. Це пов’язано з глобальним рівнем існуючих екологічних проблем. Саме на подолання глобальної екологічної кризи спрямовано ряд міжнародних правових актів, договорів, угод тощо, які у сукупності створили міжнародне екологічне право.

5. Міжнародне екологічне право і співробітництво України в екологічній сфері

Найважливішим джерелами міжнародного екологічного права є Декларація ООН з навколишнього середовища, яку прийнято в 1972 р. на Всесвітній конференції ООН з проблем навколишнього середовища (Стокгольм, Швеція); Всесвітня стратегія охорони природи, прийнята МСОП (1980р.); “Декларація Ріо”, яку схвалено міжнародною конференцією з навколишнього середовища і розвитку в 1992р. (Ріо-де-Жанейро, Бразилія).

Значну роль в реалізації положень цих документів та інших міжнародних конвенцій (див. додат.) відіграє спеціалізована організація під назвою Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП), а також інші структури Організації Об’єднаних Націй (ЮНЕСКО, ФАО, ВОЗ, МАГАТЕ).

Міжнародне співробітництво України в екологічній сфері визначається Основними напрямами державної екологічної політики, а також міжнародними та міждержавними договорами та угодами.

Розв’язання сучасних екологічних проблем в Україні можливе тільки в умовах широкого й активного міжнародного співробітництва всіх країн у цій сфері. Це зумовлено насамперед такими обставинами:

• глобальним характером екологічних проблем;

• транскордонним характером забруднення навколишнього середовища;

• міжнародними зобов’язаннями України щодо охорони навколишнього природного середовища;

• необхідністю міжнародного обміну досвідом і технологіями, можливістю залучення іноземних інвестицій.

Україна є учасником понад 20 міжнародних конвенцій та двосторонніх угод, пов’язаних з охороною навколишнього природного середовища. Міжнародні зобов’язання України щодо навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки випливають з положень вже ратифікованих а також тих, що знаходяться в стадії розгляду конвенцій та угод.

Виконання Україною зобов’язань, що випливають із зазначених багатосторонніх угод, потребує приведення внутрішнього законодавства у відповідність з нормами міжнародного права й урахування існуючої міжнародної практики під час розроблення нових законодавчих актів.

Поряд з виконанням зобов’язань України, що випливають із багатосторонніх договорів у галузі охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки, в перспективі має важливе значення подальше розширення міжнародного співробітництва за такими напрямами:

• співробітництво з міжнародними організаціями системи ООН у галузі охорони навколишнього природного середовища (ЮНЕП — програма ООН щодо навколишнього середовища, ЄЕК ООН — Європейська Економічна комісія ООН, ПРООН — Програма розвитку ООН; МАГАТЕ — Міжнародне агентство з атомної енергетики ООН; ФАО — Організація з продовольства й сільського господарства; Центр ООН по населених пунктах; Комісія сталого розвитку; Глобальний екологічний фонд та ін.);

• участь у регіональних природоохоронних заходах (Чорне море, Дунай, Карпати, Донбас та ін.);

• участь у міжнародних програмах ліквідації наслідків Чорнобильської аварії (проблеми відходів, перенесення забруднень повітряними і водними потоками та ін.).

Беручи участь у міжнародному співробітництві, Україна отримує допомогу в галузі охорони навколишнього природного середовища від міжнародного співтовариства. Слід зазначити, що кількість фінансових ресурсів, що виділяються в Україні на охорону навколишнього середовища, відрізняє її від багатьох розвинутих держав і навіть від деяких країн Центральної та Східної Європи. Це пов’язано з пізнім усвідомленням необхідності та вигідності інвестицій в охорону навколишнього середовища. Однак, саме це дає змогу Україні розраховувати на міжнародне співробітництво і можливість отримання фінансової допомоги.

Інтерес може становити доступ до ринку з метою залучення екологічно чистих технологій та обладнання для захисту навколишнього природного середовища України. Інтеграція незалежної України у світове співтовариство уможливила безпосередньо міжнародну економічну, технічну та експертну допомогу.

Головними її напрямами є:

• гранти (безоплатна допомога) та в майбутньому можливі кредити Програми розвитку ООН, Програми охорони навколишнього природного середовища. Перші гранти було спрямовано на збереження біорізноманіття (дельта Дунаю та Східні Карпати), а також регіонально важливий проект — захист Чорного моря від забруднення;

• допомога Європейського Союзу в рамках технічної допомоги країнам СНД (TACIS). Хоча проблеми охорони навколишнього природного середовища не належать до пріоритетних програм TACIS;

• міжнародна допомога окремих розвинутих країн (США, Канади, Нідерландів, Німеччини, Данії, Великобританії) як у рамках багатосторонніх програм, так і на підставі двосторонніх угод. Міжнародна допомога насамперед повинна використовуватися згідно з внутрішніми регіональними пріоритетами для розв’язання проблем Дніпра та інших річок України, проблем якості питної води, проблем Донецько-придніпровського регіону, Полісся, Чорного та Азовського морів, ліквідації наслідків Чорнобильської аварії тощо.

Отже, як бачимо, екологічне право тісно пов’язане з міжнародним правом, оскільки проблема забезпечення екологічної безпеки з регіональної та національної перетворилась на глобальну. Про що свідчать усі згадані вище угоди прийняті міжнародними екологічними форумами, наявність великої кількості спеціалізованих міжнародних організацій, і ще на практиці реалізують наукові, правові та інші програми подолання цього є також оголошення 6 червня – Всесвітнім днем охорони навколишнього середовища.

Питання для самоконтролю

1. Поняття і місце екологічного права в системі наук.

2. Структура екологічного права.

3. Джерела екологічного права.

4. Система екологічного законодавства України.