Тема 2. Методологічні засади соціальної екології

1. Методологія вивчення соціоекосистеми

Методологія – свого роду філософія науки. Її фундамент складають основні положення, властивості, принципи та підходи покладені в основу розвитку наукових знань, що виражаються у вигляді концепцій і теорій. На відміну від теоретико-пізнавальної функції соціальної екології, яка забезпечує вивчення закономірностей процесів взаємодії суспільства і природи переважно у вигляді пізнаних законів, методологічна функція розкривається через сукупність наукових теорій, концепцій і методів пізнання сутності та принципів функціонування соціоекосистем.

Провідним методологічним підходом в соціоекологічних дослідженнях виступає принцип системності, який передбачає розгляд об’єкта як органічно цілісного утворення. Завдяки теорії систем Л. Берталанфі (1973) соціоекосистема розглядається як цілісна сукупність взаємодіючих компонентів (суспільство – людина – техніка – природа), які знаходяться у нерозривному зв’язку. В свою чергу методологічною основою системного підходу в екології, на думку Злобіна Ю.А. (1998), виступають наступні положення:

1.     Будь-яка екосистема від організму до біосфери являє собою внутрішньо погоджену, організовану цілісність, що функціонує як одиничне ціле за рахунок взаємодії компонентів цієї системи. Рівень цілісності цих систем може бути різноманітним, але цілісність завжди залишається фундаментальною властивістю будь-яких екосистем.

2.     Біологічні та екологічні системи динамічні, вони змінюються в тій чи іншій амплітуді, зберігаючи свою цілісність, що виражається у складі та характері взаємодіючих складових компонентів.

3.     Системи природи мають здатність до розвитку, самоорганізації та ускладнення.

Цей підхід є також адекватним теорії, яка відображає функціонування та розвиток такої складної системи, як суспільство – природа. Неможливо зрозуміти закономірності розвитку соціоекосистеми, навіть знаючи досконало закони розвитку її окремих компонентів, оскільки вона підпорядковується дії власних системних законів. Тому соціальна екологія розглядає природні об’єкти не самі по собі, а з позиції їх взаємовідносин з людиною (суспільством) як компоненти довкілля (навколишнього середовища). Водночас людська діяльність та її кінцеві суспільні результати також виявляються не самі по собі, а тільки у взаємодії з природою.

2. Біосферне вчення як методологічна основа виникнення і розвитку соціоекології

Класичною методологічною основою взаємодії суспільства і природи є біосферне вчення, основні положення якого розроблено видатним вітчизняним вченим, академіком В.І.Вернадським. Суть його ідеї полягає в тому, що рушійною силою розвитку живої оболонки Землі – біосфери є діяльність живих організмів. Ця оболонка є високоорганізованою складною системою. В.І.Вернадський дав наступне визначення біосфери – це цілісна геологічна оболонка Землі, що населена життям і перетворена ним. Життя “творить” біосферу та її основні особливості і обумовлює її структуру.

В найбільш загальному вигляді вона складається з неживої та живої речовини. При більш детальному розгляді в структурі біосфери можна вичленити такі основні компоненти:

· Жива речовина біосфери як сукупність всіх живих організмів, що населяють планету;

· Біогенна нежива речовина створена і перероблена в результаті життєдіяльності біоти (газ, нафта, кам’яне вугілля);

· Косна (не жива) речовина (гірські породи);

· Біокосна речовина (ґрунти, плівка життя в гідросфері);

· Речовина, що знаходиться в стані радіоактивного розпаду;

· Розщеплені атоми;

· Речовина космічного походження (метеорити);

Однією з основних особливостей або функцій біосфери є організованість. Живе виступає організатором потоків речовини та енергії, що прагнуть до замкненості за принципом циклічності. Цей безперервний процес колообігу складає одну з основ біосферного вчення і носить назву біогеохімічної циклічності. Прямі і зворотні зв’язки такої циклічності і складають механізм функціонування біосфери, суть її організованості та основу її розвитку.

Іншою важливою рисою (особливістю) біосфери є стабільність. Вона являє собою важливу умову гомеостазу системи, тобто врівноваженого стану біосфери в цілому. Як правило вона виступає у формі динамічної стабільності. При цьому відбувається саморегуляція біосфери, що також розглядається як важлива закономірність існування “живої оболонки”. Наявність процесів еволюційного розвитку охоплює не лише окремі види живих організмів, але й всю біосферу в цілому. Еволюційний процес характеризується наступними рисами:

· наростання стабільності;

· цілеспрямована направленість;

· нерівномірність розповсюдження;

· незворотність розвитку.

Дійшовши висновку про те, що еволюція видів переходить в еволюцію біосфери, Вернадський відзначив, що у наш час намітились ознаки до її переходу в якісно новий стан.

Так розпочалось становлення наступної методологічної основи соціоекології – ноосферної концепції. Французький вчений Е. Леруа (1927) звернув увагу на цю ідею про нову “мислячу” оболонку Землі – “ноосферу”. Найбільш широкої популярності цей термін набув у працях іншого видатного французького вченого філософа Тейяр де Шардена (1987), який трактував ноосферу як сферу духу. Сам В.І. Вернадський в своїх останніх працях писав: “Ноосфера останній з багатьох станів еволюції біосфери – в геологічній історії стан наших днів”. Таким чином, ноосфера – це біосфера на сучасному етапі розвитку. А сам ноосферний рівень розвитку суспільства на його думку передбачатиме інтеграцію суспільства заради вирішення проблем планетарного масштабу (наприклад, глобальної екологічної проблеми).

Ось тому, для вирішення існуючих глобальних протиріч потрібно виробляти ноосферну ідеологію, а окремі вчені передбачали навіть ноосферну “революцію” Наприклад, Л. Браун (1992) пише про екологічну революцію, що вирішить комплекс проблем екологізації та переходу економіки на рейки екостійкого розвитку.

В наші дні цілісність соціально-природнього розвитку оцінюється як об’єктивна реальність. Вона характеризується новими соціально-екологічними відносинами. Відповідний внесок у вивчення проблем суспільно-природньої взаємодії ноосферного рівня роблять і сучасні українські вчені. Так, відомий еколог, академік М.А. Голубець (1982) запропонував назвати новий етап розвитку біосфери, що характеризується розумним управлінням з метою збереження та процвітання людства, інтелектосферою.