30. ПЛекаймо мову!

і

Слово відчиняє нам двері до краси світу, до радості життя. Коли во­но входить у духовний світ дитини, то доторкується до ніжних струн серця, найпотаємніших глибин душі й видобуває найбільше диво — пое­зію. Кожен народжується в душі поетом. І головне — розбудити ці пое­тичні струни. Тоді народжується бажання самому повідати про красу навколишнього світу, про свої почуття і думки.

Усе життя наше пов'язане з мовою. Завжди ми шукаємо найточні­шого для думок або почуттів слова. Можливості нашого пізнання безме­жні. І невичерпні можливості розвитку мови. Тому постійно потрібно піклуватися про здоров'я нашого слова. Олесь Гончар у творчому зами­луванні рідною мовою зазначав: «У вигляді мови природою дано людині великий скарб/ Не лише користуватися ним, рідним словом, а й натхнен­но ростити, оберігати коріння й леліяти його цвіт — ось тоді вонр й буде запашним та співучим, сповненим музики й чару, життєвої правдивості й поетичності». Підійти найближче до таїни істини за допомогою слова, якнайточніше з'єднати думку зі словом —справа нелегка. Вона вимагає чимало зусиль. Культура мови народжує культуру думки. Це стосується не тільки таких високих мистецьких сфер, як художня література, а й усіх різновидів нашого мовлення. Тож плекаймо мову! (За І. Вихованцем, 180 слів)

31. Наймогутніший оберіг нашого народу

Українська мова. Це «сорочка духу» українського народу, його сер­це і душа, кров і плоть. Вона чарівна, мелодійна, співуча, неповторна, солов'їна. Уся вона, каже Борис Харчук, «з гомону полів, лісів і морів отчої землі, мережана сходом і заходом сонця, гаптована сяйвом місяця, зірок і переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Вона з голосу тура, мисливських сурем, скрипу дерев'яного рала, крику погонича, сто­гону вола в борозні. Вона з блиску козацької шаблі і весла невольницько- го човна. Вона з першого щебету немовлят і тяжких похоронних плачів — вся з весен і морозу. Вона з потаємного шепоту і зітхань закоханих.

Вона із земних глибин і небесних висот. Вона з колискової матері над первістком».

Мова наша — геніальний життєпис трагічної, але звитяжної долі на­роду нашого. Мова гартувала народ і сама у великій багатовіковій борні стала «міцніша від броньованої сталі». І доки живе українська мова, жи­тиме й український народ.

Не дай, Боже, щоб ми стали безбатченками, щоб топтали могили пращурів своїх, щоб «не своїм, не рідним словом» говорили з Минувши­ною і з чужинецькою пам'яттю йшли в Майбуття! Не доведи, Господи, нікому з нас жити «на нашій, не своїй землі»? (М. Степаненко, 180 слів)

32. Рідна мова

Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень. Але найкраще вона має володіти рідною мовою. Рідна мова — це невід'ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний ін­струмент, на звуки якого відгукуються найтонші й найніжніші струци людської душі.

Є мови більш і менш розвинені, є мови, що, своїм чарівним звучан­ням здобули світову славу. Та наймилішою і найдорожчою для людини є її рідна мова. Бо рідна мова не лише зберігає світлі спогади з життя лю­дини й зв'язує її з сучасниками. У ній чується голос предків, відлунюють перегорнені сторінки історії свого народу. Вона є тим найдорожчим і найміцнішим зв'язком, що з'єднує всі покоління народу в одне велике історичне живе ціле. Мова народу — це саме життя.

Український народ завжди ставився з великою пошаною, вірою й любов'ю до своєї мови, яка була йому на тернистих шляхах поневіряння в сумній минувшині і за єдину зброю, і за єдину втіху. Нашою мелодійною, співучою мовою милувались іноземці, що побували в Україні. .

Ми повинні цінувати нашу мову — нетлінний скарб українського народу, що його наші предки зберегли, незважаючи на всілякі заборони й утиски, передавши нам у спадщину (За Б. Аятоненком-Давидовичем, 180 слів) ,