92. Орлині води

Під лісовим урвищем повно криничок. Вони й утворюють озеро. Га­рно тут, незаймано. На кручі стоять липи, дуби-велети, а внизу повниться озеро. Береги заросли травою, і воно виливається, дзюркотить собі річеч­кою в лепесі й,очеретах— глибоке, чисте. Вода смачна: п'єш її — і, зда­ється, здіймаєшся на крилах — дає таку силу. Та й холодна ж яка! Ніщо, крім водоростей, у ній не водиться. У глибині відбиваються ясно-сині небеса, у воду заглядають липи й дуби, замаюючи листям і цвітом, а без­ліч водоростей, увібравши в себе усі барви світу, ворушать своїми кошла­тими бородами й дивують, і ваблять. Дивишся й не можеш цадивитися.

Серед літа вранці тут чути вишуми багатьох крил. То летять орли зі своїми орлятами. Молоді виводки щойно оперилися, здійнялися на крила. То старі орли приводять їх сюди купатися. Склавши крильця, орлята пір­нають в озеро. А скупавшися, із клекотом шугають угору, щоб ширяти у висотах... Буває, що й немолодий орел теж кидається в озеро, а тоді здій­мається і летить— так він лікує свої старощі й немощі.

Ось чому і кринички під лісовим урвищем, і озеро, й річечку, яка з нього витікає, називають Орлиними водами. (За Б. Харчуком,Л80 слів)

93. Смерековий ліс

Ліс був смерековий, видно, планово саджений, бо смереки заступали одна одну, як солдати в рядах, і творили своєрідні тунелі. Земля під кро­нами дерев, що вгорі спліталися між собою, була акуратно, немов навми­сно, вистелена вируділою глицею, і все це справляло враження якоїсь трохи бутафорної нарочитості. Праворуч, по той бік дороги, панував зо­всім інший світ, здавалося, що ця завширшки у п'ять метрів смуга, сторо- вана ногами й колесами, стала, кордоном, який проліг між двома рослин­ними світами, не даючи їм злитися. Тут росла огнищами висока, буйна, висохла трава, яка свідчила про надзвичайну родючість ґрунту.

. Росли тут якісь незнані Нелі рослини, подібні своїм квіттям до пух­настих головок кульбаби; стрункі, на високих стебельцях, квітучі, пану­вали тут над усім. Вдалині самотньо маячили поодинокі дерева, переваж­но граби, що чітко вирізьблювалися на тлі дуже блідого неба своїми буй­ними кронами, які розростатися більше вширш, ніж у висоту, либонь, від того, що дерево звідусіль мало вільний доступ сонячного світла. Якийсь птах ширяв по вершках і видавав із себе сварливий напасницький звук.

Неля звела голову вгору. Птах був великий, темний, з зеленуватим полиском на крилах.

Нелі зробилося якось моторошно в цьому безлюдді. (І. Вічьде, 180 слів)

94. Усе потроху дозріває

Усе потроху дозріває. Спочатку доводиться скуштувати ранньої ре­дьки, потім — цибулі з олією. Там, дивись, поміж гудинням закрались перші пуп'янки, накривши сороміцькі місця свої жовтими плямками зів'ялого цвіту, а вже через кілька днів замість пуп'янків находиш між листям дебеленькі огірки, пухирчасті, вкриті закляклим сивим туманцем. Вони ще зовсім ніжні, солодкуваті, звабливо хрумтять на зубах... Після першого огірка щодня бігаєш на грядку, нишпориш, вишукуєш, а вони немов із землі лізуть, і чим далі — тим більше, товстішають, уже й жов­тизною котрийсь береться. Одного разу мати виходить на город з відром або з великою мискою, назбирає огірків — і квасить. Чудові літні малосо­льні огірки! Перекладені в макітрі або в горщику листям хрону, закладені кропом, попроштрикувані ножем, вони квасяться, набираються міцності, — і такі ж смачні, коли їси уперше посеред літа! А особливо, коли з мо­лодою картоплею, а особливо, коли картопля полита не старою, а щойно зібраною сметаною! Вся хата тоді просочена запахом хрону, і лоскоче в ніздрях терпкувато-дурманний дух кропу, і таке враження, ніби поряд з тобою за столом сидить сама радість і також ласує й не може наласува­тись малосольними огірками. (Є. Гуцало, 175 слів)

95. Співи на селі

Сонечко зайшло, і надворі почало вже темніти. На заході небо чер­воніло жаром, неначе в печі вигорювало; на сході понад зеленим лісом небо було синє-синє, аж чорнувате, а на йому подекуди плавали невелич­кі червоні хмариночки, тліли й жевріли, неначе жар в темних челюстях вечірньою добою. Гасло полум'я на заході, дотлівали червоні хмарки, займалися подекуди серед неба ясні зорі. А чорйа ніч простелювалася чорним сукном по селу, по садках та лісах; тільки блищали білі стіни хат проти заходу, а на яру ставочки здавалися якимись продухвинами у дру­гий, інший світ з таким же темно-синім небом, з такими ж зорями по небі.

На селі почалися дівчачі та парубоцькі співи: одна вулиця на однім кутку співала одну пісню, а десь далеко друга й третя вулиця гукала ін­шої; десь далеко затягли самі парубки і заглушили всі вулиці; через став перегукувалися, жартуючи, дівчата та переспівувалися.

А під лісом один козак, мандруючи на вулицю, розпочав «Чумака» голосно та витяжно, з думою глибокою, з жалем у серці, з жалем у голосі. По всьому селі піднявся галас, неначе все село, все, що було там живе, разом заспівало всяких пісень. (За І Нечуєм-Левицьким, 179 слів)