42. Запорозькі козаки

Як зовнішнім виглядом, так і внутрішніми якостями запорозькі коза­ки були характерними типами свого народу і свого часу. Нещадні щодо своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товари­шами, справжніми братами, надійними оборонцями.

Запорозькі козаки були добродушні, безкорисливі, щедрі, дружні. Окрім того, висока любов до особистої свободи, а також глибока повага до старих і заслужених воїнів. Щодо інших людей запорозькі козаки зав­жди були гостинними й привітними. Цей звичай був у запорожців не ли­ше до приятелів та знайомих, але й до сторонніх людей.

Поряд із гостинністю й привітністю запорозькі козаки ставили осо­бисту чесність щодо ворогів православної віри як на війні, так і у себе на Запоріжжі. «Хоча в Січі, — розповідає один із сучасників, — жили люди різного стану, але там панувала така чесність і така безпека, що приїжджі з товарами чи за товарами, чи в якихось інших справах люди не боялися й волосини втратити зі своєї голови. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не боячись, що їх украдуть. Будь-який злочинпроти чиєїсь чеснос­ті, гостя чи січового мешканця негайно карали смердо.

«У нас над усе честь і слава, військовая справа», — казали запорож­ці. (За Д Яворницьким, 179 слів)

43. Запорозьке козацтво

Запорозьке козацтво, цей феномен світової історії, протягом трьох століть, по суті, визначало напрями економічного, політичного і культур­ного розвитку України. На Запорозькій Січі склалася і розвивалася куль­тура, яка виникала на основі глибоких традицій українського народу.

Серед запорозьких козаків, особливо старших, було чимало високо­освічених людей, котрі навчались у Києво-Могилянській академії.

Протягом багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ творив думи — сувору, мужню, героїчну поезію. Коб­зарям належить славне місце в історії українського народу, неоціненна роль їх в урятуванні невільників. Кордони були для них відкриті, і народ­них співців можна було почути і в Кафі, і в Стамбулі, і в Трапезунді. Во­ни ж і створили думи про полоняників: «Плач невільників», «Смерть козака в Азові». Кобзарі офіційно входили до складу Запорозького Війсь­ка і разом із сурмачами грали військову музику.

Козаки були глибоко віруючими людьми, дотримувалися християн­ської православної віри. Головним святом на Запоріжжі було свято По­крови — 1 жовтня. Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії.

Культура Запорозької Січі з плином часу не загинула, вона завжди зберігалася нашим народом, яких би тяжких випробувань йому не дове­лося зазнати. Козацька духовність та її найвищий прояв — культура — міцно ввійшли в життя сучасної української нації. (З журналу, 179 слів)

44. Запорозький військовий орден

Запорожжя було одним із найзнаменитіших військових орденів. По­двиги Сагайдачного, Палія, Сірка, Нечая, Сулими, Павлюка були вели­кою школою для кожного, хто зрікався нудного життя в рабстві й прихо­див шукати волі. Уже на самому початку шістнадцятого століття Запо­рожжя — військо вишколене, у якому кожен виконував відому йому слу­жбу, військо знамените. Недарма Богдан Хмельницький підписувався то «старший війська Запорозького», то «запорозький гетьман», то «гетьман Запорозького війська».

Це була школа войовничості не скореного ніким народу, велике гор­нило уміння підпорядковувати людині будь-що: ворогів-напасників, ре­вучу навалу води, мовчазність гордого каменю.

Річище Дніпра з краю в край неодмінно перетинали пороги — грані­тні хребтини, що стовбурчились понад водою інколи усього на кілька кроків, а то ушир цілої версти! Порогів було дев'ять. Від порога низового до горішнього було двісті шістдесят п'ять островів, і усі, як один, мали сліди укріплень запорожців.

Окрім грізно перекинутих гранітів, порогів дніпровських, лежали споконвіку сотні запор>огів, окремих скель із граніту, порозкиданих по руслові; та лежали вони, перепиняючи шлях воді, не всуціль, від берега до берега, а тільки подекуди. (За Г. Колісникдм, 161 слово)

45. Освіта на Січі ,

Освічені люди високо цінувалися на Запорожжі. Найздібніші става­ли військовими писарями і нерідко грали вирішальні ролі серед запорож­ців.

Багато освічених людей, безумовно, давала запорозьким козакам Ки­ївська духовна академія. Та були осередки освіти, школи і в самому Запо­рожжі. Вони поділялися на січові, монастирські й церковнопарафіяльні.

У січовій школі навчалися хлопчики, які самі приходили з України й Польщі, або ж спеціально привезені багатими батьками в Січ для навчан­ня грамоти й військового мистецтва. Свого часу тут одержав освіту і вій­ськову підготовку старший син Богдана Хмельницького Тиміш, якому пророкували майбутнє великого полководця.

За свідченнями сучасників, на Січі було до п'ятдесяти школярів. Во­ни вчилися читання, співів і письма, мали особливий громадський устрій, схожий на військовий. Спільні кошти зберігалися завжди у старшого, якого обирали всі. Січові школярі отримували прибутки частково від батьків, частково за дзвоніння У дзвони, за колядування га привітання козаків у свята Різдва Христового, Нового року й світлого Воскресіння.

У церковнопарафіяльних школах, частина яких призначалася для навчання музики і співу, навчаЛ^ися молоді козаки, які жили у слободах, зимівниках і хуторах.

Таким чином, січове товариство жило не тільки інтересами ниніш­нього дня, а й інтересами віддаленого майбутнього. (За Д Яворницьким, 180 слів)

46. Петро КоН^ашевич"Сагайдачний

Наприкінці XVI століття В Шсько Запорозьке ^набуло сили виразника народних устремлінь. Воно й очолило боротьбу проти польської шляхти.

Саме тоді запорозьку громаду очолив Петро Конашевич- Сагайдачний, Уперше його ім'я стало відоме 1605 року, коли, здійснивши вдалий морський похід, козаки здобули турецьку фортецю Варну. Маючи значний розум і дотримуючись політичного такту, він швидко посів знач­не місце серед козаків.

1616 року (дата спірна) запорожці під орудою Сагайдачного, неспо­дівано напавши на Кафу, де розміщувався найбільший невільницький ринок, спалили в гавані турецький флот, здобули фортецю й визволили звідти бранців. Згодом Сагайдачний здійснив ще кілька вдалих морських походів. Це додало полководці слави й шани, досі не знаної жодним українським гетьманом.

Народився Петро Сагайдачний на Самбірщині, походив зі шляхетсь­кого роду. Конашевич —^ ім'я по батькові славного гетьмана, яке помил­ково часто вважають прізвищем- Освіту одержав у Острозькій школі — найбільшому навчальному закладі тогочасної^України. Маючи авторитет серед козаків, він скоро став наказ^ним гетьманом. Був вельми освіченою людиною свого часу.

Під час Хотинської битви безстрашного героя було поранено отруй­ною стрілою, від чого він помер 20 квітня 1621 року. Поховано славного лицаря на Подолі в Києві при церкві Богоявленського Братства. (З жур­налу, 177 слів)