15. Рідна хата

Рідна хато моя! У тобі я навчався працювати й співати. Перехоплю вав від матусі журні пісні, коли, бувало, сидить вона під комином, пря^ тонку пряжу і співає під хуркання прядки. Тут, сидячи за дубовим столоі_{ на покуті, я вперше навчився читати. І дивні книжки розкрили переді мною чарівний, несходжений світ. Тут уперше я виводив на папері дитячі каракулі. Тут уперше припадав до сторінок «Кобзаря» і, читаючи, радів та плакав, а зі мною плакали мати й сестри, вболіваючи за долю Катерини чи безталанної наймички.

А з покутя на нас пильно дивився Шевченко, обрамлений вишитим рушником. Микола-чудотворець давно поступився найпочеснішим міс­цем, яке по праву зайняв чудотворець слова, улюблений Кобзар. Він по­селився у нашій хаті як найдорожчий родич. І тепер, що б я не робив, завжди думав, що скаже про мої вчинки Тарас, який пильно дивився на мене з-під рушника,

Відходили курними вихорами літа, сніговими хуртовинами проно­силися зими, надходили весни. Я радувався весні, бо вже можна було вибігати надвір босому. А влітку, коли хата, бувало, опережеться квіту­чими мальвами, нагідками і квасолею, любистком та жоржинами, здава­лось мені, що кращої від нашої оселі немає в усьому світі. (За І. Цюпою, 180 слів)

17. Козак Мамай

Малювали козака Мамая здавна. Чи не в кожній хаті — на полотнах у рамці й на стінах, на дверях і пічці, на скринях і пральних дошках... Мабуть, образ козака з бандурою на перепочинку між боями багатознач­ний. У ньому і жадоба мирного життя, і готовність відстояти землю пред­ків. Ось вона, зброя, поруч. І бойовий кінь. Майже на всіх картинах «Ко­зак Мамай» зображено й дуба. Це дерево, як і в піснях та думах, уособ­лює стійкість, богатирську силу та довговічність народу.

Загалом традиційне зображення козака та його оточення перетвори­лось протягом віків на художньо-духовну формулу, що відбиває сутність народного світогляду. Світогляду дуже складного. Адже козак Мамай — характерник, майже чаклун. Він допомагає людям у скрутну хвилину відвагою і милосердям, мудрим словом і любов'ю. Зображення козака захищало від біди, вважалось оберегом, талісманом...

Із сивої давнини прийшов до нас козак. Його ім'я — Мамай — свід­чить про тисячолітні корені ще з часів панування в південних степах тю- рків-кочівників, від яких і саме слово «козак». У цій картині за допомо­гою зображень-символів втілено найважливіші морально-етичні норми народного життя. То не просто героїчний тип українця, то своєрідний заповіт нащадкам, як жити в бурхливому світі... (З журналу, 180 слів)

18. Коляда

Коляда — це давнє зимове свято на честь світлих богів літа й тепла: сонця, грому, блискавки, літньої хмари й дощу. Народ помітив повертан­ня сонця із зими на літо й виявив його низкою свят. Усі пізніші народні звичаї й обряди на Різдво, Святого Василя й на Водохреща — це давні язичницькі обряди, але прилучені до християнських свят. Ці свята трива­ли не один день і звалися загальним збірним словом «|Коляда».

На свято Коляди, як і на Купала, діються великі дива на землі: усі вечори від Різдва до Водохреща звуться в народі Святими. По заході сон­ця в той час не можна робити справи, гріх виносити сміття з хати. Уночі перед Різдвом розмовляють воли і навіть віщують майбутнє. Проти Водо­хреща вода в річках освячується. На Водохреща кроплять свяченою во­дою хату, худобу, бджоли. В усіх колядних обрядах ми бачимо два еле­менти, які відіграють головну роль: хліб і воду. Кутю варять із зерна, хати посипають зерном, на покуті ставлять сніп хліба, вечерю починають із хліба і таке інше.

Народ, отже, у Різдвяних святах святкує початок нового року хлібо­робства. (За І. Нечуєм-Левицьким, 170 слів)