61. Живи, Україно!

В усі часи передові уми людства були переконані, що без минулого немає майбутнього. Це насамперед стосується України, яка пройшла тер­нистий шлях до своєї незалежності. Змарніла і змучилась вона у своїй боротьбі, стомилася відстоювати право жити своїм життям, користувати­ся своєю мовою, стомилася від спогадів про свою історію. «Це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій; до того боляче, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й роби­ла за весь час свого державного (чи точніше півдержавного) існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів...» — пи­сав Володимир Винниченко.

Але час — річ невпинна. Здається, недавно минув той тривожний серпень дев'яносто першого, коли одні впали в сум'яття і невизначеність, інші відверто налякалися, а ще інші — пройнялися оптимізмом, надією і навіть ейфорією... І неначе вчора в напруженій тиші залу засідань Верхо­вної Ради прозвучали такі незвичні для багатьох рядки Акта про незалеж­ність.

Кожного серпня ми відзначаємо річницю своєї державної незалеж­ності з особливим піднесенням, згадуючи враження від засідання парла- 38 менту, де була прийнята Конституція незалежної України, якою узаконе­но державні символи — Герб, Прапор, Гімн, що уособлюють історію кра­їни, її сутність. Державного статус має українська мова. (З журналу, 180 слів)

62. Країна смутку і краси

Україна... В одному вже тільки цьому слові і для нашого вуха і на­віть для вуха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю... Україна — країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної "йому зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю, в результаті якої — велетенське кла­довище: високі в степу могили, руїна та прекрасна йа весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня... Тяжкий сон, подвійна неволя і тем­на ніч, як ворон. Тільки Дніпро з очеретами, тільки вітер зі степовими могилами шепотіли ночами: гай-гай... умер прекрасний край... Україна — це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, медовії та молочнії ріки...

Україна — це марні, обшарпані, голодні люди... Ідуть на панщину чорні і німі. Ідуть, дітей ведуть... Україна — це царське та панське без­межне свавілля... Праця до сьомого поту... Світяться злидні.

Україна — розкішний вінок із рути й барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі... Поема жалю й смутку, краси й недолі... (С. Васи- льченко, 164 слова)

63. Пісне наша вічна

Києве, пісне наша вічна! Мільйони нас пройшли через твої Золоті ворота. Мільйони нас лягли в твою священну землю. Мільйони нас ідуть і будуть йти віками. Бо є ти! Бо є ім'я твоє, овіяне легендами!

Бо є Дніпро, древня слов'янська ріка, одна з великих у світі. Сином Слави — Славутичем — величали його наші предки. І ми кажемо так.

Бо є Хрещатик краси неповторної. Величавий і привітний. Головна твоя вулиця. Золоті ворота столиці, наша любов і гордість.

Бо є древній-предревній Поділ, колишній центр економічного, полі­тичного і культурного життя. Живий свідок твоєї історії, жива легенда, жива пам'ять роду нашого. Вікно в далекі-предалекі світи.

Бо є сивий і мудрий Печерськ. Царина мислі. Є мовчазна Лавра — світова велич творіння людських рук і розуму.

Бо є замріяна Русанівка. Жива пісня природи, дзвінкоголосе твоє Лі­вобережжя, твоя голуба мрія. Бо є юна Оболонь, легкокрила, як теплий вітер, нестримна, як весняна повінь, стрімка, як птиця. Твоє сьогодення і твоє майбутнє.

Бо є твій Герб — свідчення буття твого, ствердження імені хвого. Бо є ми. Сиві і юні, чесні і мужні. Працелюби і будівничі. Бо є ти, сивий батьку наш! (А. Музичук, 178 слів)