58. Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) чи пошкодження речі. Особливості відповідальності професійного зберігача.

1. За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах. 2. Професійний зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця. 3. Зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.

Коментар: Згідно коментованої статті, до умов відповідальності професійного зберігача не належить наявність у його протиправних діях вини, на відміну від зберігача, який не є професійним у розумінні ЦК України. Таким чином, у судовому спорі про відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язань з забезпечення схоронності речі, до предмету доказування поклажодавця не належить доведення наявності вини в діях зберігача.Для усунення однієї з обставин звільнення професійного зберігача від відповідальності у акті приймання речі на зберігання або у договорі зберігання бажано вказувати, що зберігачеві відомі всі властивості речі, яку він приймає на зберігання.ЦК України обмежено розмір відшкодування збитків за втрату (нестачу) або пошкодження речі (стаття 951 ЦК України), проте якщо сторонами в договорі встановлено неустойку за таке саме порушення, то вона підлягає сплаті у повному розмірі поряд з відшкодуванням збитків, що підтверджується судовою практикою.В контексті коментованої статті слід зазначити, що у разі відмови зберігача від повернення прийнятої на зберігання речі, поклажодавець не має права вимагати відшкодування її вартості, посилаючись на статті 950, 951 ЦК України, а може вимагати саме повернення речі, оскільки такий обов'язок зберігача встановлено статтею 949 ЦК України і він діє до одержання доказів втрати вказаної речі.2 У тому разі, якщо річ не повернута, але поклажодавець впевнений у її втраті, у зв'язку з чим зацікавлений у відшкодуванні її вартості, судова практика3 свідчить про проведення інвентаризацій у зберігача, за результатами яких встановлюється, чи наявна вказана річ у зберігача, чи відсутня

61. Страхування як цивільно-правовий інститут. Поняття страхування та джерела його правового.

Страхові зобов'язання є самостійним видом цивільно-правових зобов'язань, які опосередковують відносини з надання фінансових послуг.

Страховим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) здійснити страхову виплату другій стороні (страхувальнику) або іншій особі, визначеній у договорі страху­вання страхувальником або зазначеній в акті цивільного законо­давства (надати допомогу, виконати послугу тощо), а друга сто­рона (страхувальник) зобов'язується сплачувати страхові пла­тежі у визначені строки та виконувати інші умови договору (або вимоги актів цивільного законодавства).

Страхування може здійснюватись у двох формах: добровільній або обов'язковій (ст. 5 Закону «Про страхування»; далі - Закон).

Обов'язкове страхування виникає в силу прямої вказівки Зако­ну, який зобов'язує його учасників (здебільшого - страхувальника) укласти договір страхування². Обов'язкове страхування розповсюд­жується на пріоритетні об'єкти страхової охорони, коли питання та­кої охорони певних об'єктів зачіпає суспільні інтереси (наприклад, страхування відповідальності суб'єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків при їх перевезен­ні). Обов'язкове страхування можливе лише тоді, коли за допомогою добровільного страхування неможливо досягнути (або одержати) не­обхідний ефект³. Нерідко об'єктивною перешкодою для проведення добровільного страхування є обмежена платоспроможність (неплато­спроможність) страхувальника, а тому обов'язкове страхування у та­ких випадках дозволяє забезпечити захист майнових інтересів як без­посереднього учасника страхових правовідносин, так і суспільства в цілому. Зважаючи на примусовий характер обов'язкового страхуван­ня, Закон містить вичерпний перелік обов'язкових його видів.

Істотні умови обов'язкового страхування: порядок та правила його проведення, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методика актуарних розрахунків встановлюю­ться Кабінетом Міністрів України².

Підставою для виникнення зобов'язань з добровільного страху­вання є договір страхування, який укладається на підставі вільного волевиявлення сторін. Страхувальник повністю вільний у виборі страховика при реалізації своїх страхових інтересів. Добровільне страхування у конкретного страховика не може бути обов'язковою передумовою при реалізації страхувальником інших правовідносин.

Перелік видів добровільного страхування, який міститься у Законі (ст. 6), не є вичерпним. Страховик може здійснювати будь-які види добровільного страхування. Визначальним моментом при цьому є на­явність, по-перше, прийнятих страховиком правил (загальних умов) страхування, які пройшли реєстрацію в Уповноваженому органі; по-друге, відповідної ліцензії на здійснення конкретного виду добровіль­ного страхування.

Таким чином, договір страхування є безпосередньою підставою-для виникнення зобов'язань як з добровільного, так і обов'язкового страхування. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) здійснити страхову виплату другій стороні (страхувальникові або іншій особі, визначеній у договорі страхувальником, на ко­ристь якої укладено договір страхування (подати допомогу, ви­конати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачува­ти страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору (ст. 979 ЦК, ст. 16 Закону).

Договір страхування є двостороннім. Сторонами цього договору є страховик та страхувальник, які наділені як правами, так і обов'язка­ми. Страхувальник зобов'язується сплатити страховий платіж, а стра­ховик — виплатити грошову суму (здійснити страхову виплату) у разі-настання страхового випадку. У договорі страхування (у самому тек­сті договору або в додатках до нього) можуть бути зазначені також інші особи (застрахована особа, вигодонабувач), але наявність цих осіб у страховому зобов'язанні ніяким чином не впливає на двосто­ронній характер договору страхування.

Договір страхування є оплатним. Страхувальник, сплачуючи страховий платіж, здійснює плату за страхування, оплату наданої страховиком страхової послуги, яка полягає в тому, що страховик бе­ре на себе ризик настання певної події (страхового випадку), з настан­ням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. Не впливає на оплатний характер договору стра­хування ненастання страхового випадку протягом чинності договору страхування. У такому разі страховик все ж таки надає страхувальнику страхову послугу, звільнивши страхувальника, наприклад, від не­безпеки понесення обумовлених договором втрат.

Договір страхування, за загальним правилом, є реальним. Він, як­що інше ним не встановлено, набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу (ст. 983 ЦК; ч. З ст. 18 Закону). З наведеної норми випливає, що сторони можуть обумовити момент набрання чинності договором страхування будь-яким іншим моментом, наприклад, в момент досягнення ними згоди за всіма істотними його умовами та (або) підписання тексту договору (або ви­дачі страховиком страхового полісу). У цьому випадку договір стра­хування набирає чинності ще до моменту сплати страхового платежу, і як наслідок цього, обов'язок страховика щодо здійснення страхової виплати при настанні страхового випадку виникає до одержання від страхувальника страхового платежу і не обумовлюється сплатою останнього. При наявності такого погодження сторін договір страхування носить консенсуальний характер.

Характерною ознакою договору страхування є непевність виник­нення обов'язку страховика щодо здійснення страхової виплати, що дозволяє віднести договір страхування до ризикових (алеаторних) договорів¹. Страховик не знає, чи буде він здійснювати страхові виплати, або у крайньому разі не знає часу або суми платежу. Ризик несе також і страхувальник, який, сплачуючи платіж (премію), не знає на­певно, чи одержить він або призначена ним особа (вигодонабувач) страхову виплату (страхове відшкодування, страхову суму), а якщо й одержить, то чи вигідно йому буде одержання такої страхової випла­ти (страхового відшкодування, страхової суми) при встановленій тривалості внесення платежів (премій)¹.

Необхідною передумовою страхового зобов'язання є страховий інтерес², який обумовлюється потребою у компенсації майнових втрат, що настали внаслідок пошкодження (втрати) або недоодер­жання певних матеріальних цінностей. Страховий інтерес носить універсальний характер. Він притаманний як майновому, так і осо­бистому страхуванню. У майновому страхуванні він полягає у від­шкодуванні (компенсації) втрат у майновій сфері. Особисте страху­вання пов'язане з настанням подій, здатних породжувати потребу в одержанні грошових сум або додатковому матеріальному забезпе­ченні (наприклад, нещасний випадок, що викликав смерть особи, до­сягнення пенсійного віку). У можливості одержати таке забезпечення і полягає страховий інтерес у особистому страхуванні³. Страховий ін­терес повинен бути правомірним (ст. 980 ЦК, ст.4 Закону). Страху­вання протиправних інтересів не допускається⁴. Він має належати конкретній особі (страхувальнику або призначеній страхувальником третій особі)⁵.