27. Економічний розвиток України в 30-50 рр. XX ст.

Після першої світової війни значна частина Західноукраїнських земель була анексована Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Мільйон українців /колишніх підданих Австрійської імперії/ позбулися права на самовизначення. До Польщі потрапили землі, на яких проживало 5 млн. чоловік.

На Західноукраїнських землях 80% населення було зайнято в сільському господарстві. Промисловість зароджувалася на основі ремісничих майстерень, невеликих підприємств, з яких 44,4% – у деревообробній і 88,5% – у нафтовій промисловості контролювали іноземні банки. Польський уряд свідомо гальмував розвиток промисловості на цих землях /у 1938 р. Західна Україна виробляла 7‑10% промисловій продукції Польщі/. У промисловості краю переважали галузі, що приносять високі прибутки без значних капіталовкладень, такі ж тенденції були характерні і для розвитку Північної Буковини і Закарпаття. Західноукраїнські землі стали аграрно-сировинним придатком іноземних держав.

У 1929 р. економічний підйом змінився кризою: до 1939 р. обсяги виробництва не перевищували рівня 1928 р.

У 20‑30-і роки економіка Західної України перебувала в стані застою, ряд галузей промисловості зникли, нафтова і озокеритова промисловість Прикарпаття доведені іноземним капіталом до занепаду. Промислова криза перепліталася з аграрною. Унаслідок антиукраїнської політики властей важким був не тільки економічний, але і політичний стан корінних жителів регіону. Великий резерв робочої сили дозволяв підприємцям виплачувати зарплату на 40‑50% менше, ніж в центрі та широко використовувати жіночу й дитячу працю¹. Не дивлячись на всі можливі заборони і переслідування, розвивався національно-визвольний рух, зростало число українських підприємців, утворювалися національні об'єднання серед банкірів і торговців.

СРСР зайняв Західноукраїнські землі згідно пакту Молотова - Ріббентропа /вересень 1939 р./. У 1940 році до Української РСР була приєднана Буковина.

У 1939‑1940 роках радянська влада на Західноукраїнських землях: 1) націоналізувала 2500 підприємств; 2) здійснила експропріацію польських землеволодінь /обіцяла перерозподілити ці землі між селянами/; 3) асигнувала значні кошти на реконструкцію промислових підприємств; 4) спрямувала ешелони з верстатами, устаткуванням і машинами із східних регіонів для розвитку підприємств легкої, харчової місцевої промисловості; 5) фактично було ліквідовано безробіття шляхом будівництва нових і реконструкції власних підприємств, переселення працівників у східні райони України /з вересня 1939 р. по червень 1941 р. із Західної України в райони Донбасу виїхали 17 тисяч чоловік/.

У сільському господарстві: з'явилися перші колгоспи /1940 р./; колективізовано близько 13% селянських господарств /середина 1941 р./; створено 182 МТС, що обслуговували 1,5 тис. колгоспів і індивідуальних господарств.

Колективізація здійснювалася насильницькими методами, супроводжувалася репресіями проти галицьких і волинських селян, особливо заможних, широко використовувався такий вид репресій, як депортація. Всього із Західної України в 1939‑1940 роках було вислано від 10% до 20% населення до Сибіру, Поволжя, Казахстану.

В умовах сталінського тоталітарного режиму в східних районах України виробництво збільшувалося за рахунок важких умов праці робітників й інженерно-технічних працівників і мілітаризації економіки. У 1940 р. Україна давала: вугілля – 50,5% загальносоюзного виробництва, залізняку – 67,7%, сталі – 48,8%, чавуну – 64,7%.

Сільське господарство України давало третину союзного виробництва зерна, 60% урожаю цукрового буряка. В кінці 30-х – на початку 40-х років значно розширилися посівні площі, покращилася їх структура, зросла врожайність культур. Україна стала одним з основних районів СРСР по виробництву зернових і технічних культур, продукції тваринництва.

У державній і кооперативній торгівлі Української РСР роздрібний товарообіг в 1940 р. збільшився на 34,6% в порівнянні з 1937 р. Зросли реальні доходи населення – реальна заробітна плата з 1937 року по 1940 рік збільшилася лише на 12%.

Велика Вітчизняна війна почалася у червні 1941 року. За чотири місяці майже вся Україна була окупована німецькими військами. До грудня 1941 року німці контролювали територію Радянського Союзу, на якій проживало 42% населення, і велику частину його економічного потенціалу.

Господарство України з початку війни було переорієнтовано на потреби оборони. У лівобережних областях почався форсований збір хліба: де було можливо, все зерно збирали і здавали на заготпункти; у інших районах його знищували, а також знищували худобу і сільгосптехніку. Відбувалася масова евакуація на схід заводів, кваліфікованих працівників, учених і фахівців /4 млн. чоловік/. До листопада 1941 року з України було вивезено більше 500 крупних підприємств /а всього більше 1000 заводів/ до Уралу і Східного Сибіру, Середньої Азії, однак у багатьох випадках виробництво не було налагодженим, через розкомплектоване устаткування. Всі підприємства, які могли потрапити до окупантів – знищувалися /в Донбасі затоплено майже всі шахти, зруйновано гігантський комплекс заводів, підірвано 54 домни, зруйновані тисячі залізничних колій і ліній електропередач/.

Гітлерівська окупація нанесла великих втрат Україні: 1) 5,3 млн. чоловік, або кожен шостий, загинули у війні; 2) 2,3 млн. українців були вивезені на примусові роботи до Німеччини; 3) повністю або частково було зруйновано більше 700 крупних і маленьких міст, 28 тисяч сіл, унаслідок чого без житла залишилися 10 мільйонів чоловік; 4) знищено більше 16 тисяч промислових підприємств; 5) пограбовано 27910 колгоспів і 1300 машинно-тракторних станцій тощо.

При відступі з України гітлерівці застосовували тактику "випаленої землі". Матеріальні збитки України оцінювалися в 286 млрд. рублів, або 42% загальних втрат СРСР.

Звільнення українських земель започаткувало відновлення господарства міст і сіл республіки. З 75 млрд. рублів, виділених урядом СРСР на відновлення народного господарства, лише 5 частина призначалася для економіки України.

Відновлення народного господарства України почалося з паливно-енерге­тичного комплексу /у Донбасі оновлено 54% шахтного фонду, в результаті розробка вугілля склала 43,3% довоєнного рівня/; у 1944 р. почали виплавляти сталь і виробляти прокат найбільші металургійні заводи України; інтенсивно поновлювалася машинобудівна галузь; житловий фонд і комунальне господарство відновлювалися поволі. Україна стала, по суті, прифронтовою матеріально-технічною базою армії.

Перший післявоєнний п'ятирічний план (1946‑1950 років) заклав відновлення народного господарства України на новій технологічній основі: заводи вугільного, металургійного, енергетичного устаткування, паровозо- і вагонобудівні, підприємства сільськогосподарського машинобудування і хімічної промисловості, цукрові заводи, залізничні вокзали, річковий і морський транспорт, 30 доменних печей і копалень Кривого Рогу. Будувалися і нові заводи: Запорізький трансформаторний, Харківський підшипниковий, Вінницький інструментальний і інші.

У 1951 році було відновлено довоєнні масштаби виробництва чавуну, сталі, коксу. Україна зайняла одне з провідних місць в Європі з виробництва чорних металів. У паливній промисловості створено нові галузі – газову, буровугільну. Розширилася мережа газопроводів, побудований газопровід Дашава – Київ. У структурі палива переважало вугілля (90%).

У машинобудуванні зріс парк верстатів у 2 р.; збільшилося виробництво спеціалізованих автоматів, напівавтоматів, автоматичних ліній; розвивалося виробництво машин для важкої промисловості, будівництва, транспорту, сільського господарства; почала розвиватися авіаційна промисловість /Київський авіаційний завод/.

У легкій промисловості: створено виробництво шовкових і тонкосуконних тканин, капронових панчіх. Але виробництво легкої і харчової промисловості не досягло довоєнного рівня (відповідно 79% і 80%). Однією з причин було обмеження асигнувань і розподіл їх на відновлення невеликих підприємств.

Почалася індустріалізація Західноукраїнських областей /розширення старого виробництва, розвиток нових галузей: виробництво автобусів, радіоапаратури/.

Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви /репарації з Німеччини були невеликі/. За 1946‑1950 роки в промисловість, будівництво, транспорт і зв'язок України було вкладено 4,9 млн. рублів інвестицій, а з урахуванням кооперативних підприємств і колгоспів – 7,1 млн. рублів /інвестиції на 85,7% йшли у важку промисловість/.

За 1951‑1958 роки промислова продукція України щорічно збільшувалася на 12,3%; національний доход – на 11,7%; за 1959‑1965 роки – відповідно на 8,8% і 7%. За 1951‑1965 роки було побудовано 1960 крупних підприємств. У структурі суспільного виробництва в 1960 р. частка промисловості складала 47,9%, сільського господарства – 29,1%, транспорту і зв'язку – 4,7%, будівництва – 8,2%, торгівлі – 11,1%. Темпи розвитку галузей групи "Б" відставали від групи "А". Частка засобів виробництва в загальному об'ємі виробництва виросла з 62% ² в 1940 р. до 72,4% в 1965 р.

Розвиток промисловості відбувався на основі підвищення рівня технічної оснащеності. З другої половини п'ятдесятих років було розпочато механізацію і автоматизацію виробничих процесів. Зросла продуктивність праці.

У кінці 50-х рр. почалася реконструкція залізничного транспорту на основі електрифікації і застосування теплової тяги /з 1954р. цей вид транспорту став рентабельним/. У географії промисловості з'явилися нові промислові центри: Кременчук, Херсон, Рівно, Чернівці та ін.

Разом з тим посилилася диспропорція між важкою і легкою промисловістю /інвестиції у галузі легкої промисловості складали 12%‑15% всіх промислових капіталовкладень/. Хронічно не вистачало споживчих товарів.

Середина п'ятдесятих років стала періодом кризи старої системи управління і планування, що гальмувала економічний розвиток. Наслідком реформи 1957 року стала передача керівництва промисловістю "раднаргоспам" економічних районів, які управляли на своїй території. Основним методом планування залишався балансовий, почали застосовувати економіко-математичні методи і моделі. На території України було створено одинадцять економічних районів, а до 1960 року – ще три. Майже вся промисловість республіки була підпорядкована Раді Міністрів УРСР.

Недоліки централізованого підходу: 1) зростання матеріаломісткості продукції /загальна вартість ненормованих ресурсів досягла 75% матеріальних витрат на виробництво продукції/; 2) будівництво "престижних" споруд, які були малорентабельні і шкідливі для навколишнього середовища і здоров'я людей /рукотворні "моря" на Дніпрі, "найкрупніші" у Європі Придніпровська, Змєєвськая, Бурштінськая ТЕС тощо/; 3) криза в сільському господарстві викликала чергової зміни системи його управління на початку 80-х, розробку Продовольчої програма в 1982р., перебудову управління сільським господарством і розвиток АПК в 1986р.