47. Вплив податків на ціну та на рівень споживання

48. Фіскальна політика і державний борг

Податково-бюджетна (фіскальна) політика – це заходи уряду, спрямовані на забезпечення макроекономічної рівноваги в умовах повної зайнятості та економічного зростання при виробництві не інфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи оподаткування та підходів до формування державного бюджету.

Це дії уряду, спрямовані на формування оптимального обсягу і структури державних витрат для забезпечення належного рівня зайнятості, обмеження і запобігання інфляції та інших негативних економічних явищ.

Цій політиці властиві такі функції:

- вплив на стан господарської кон'юнктури;

- перерозподіл національного доходу;

- нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм;

- стимулювання економічного зростання;

- підтримка високого рівня зайнятості тощо.

Доходи держави: Податки;  Власні доходи держави від виробничої та інших форм діяльності;  Платежі за ресурси, які згідно з діючим законодавством належать державі;  Позики у формі державних облігацій.

Державні видатки: Споживання в державному секторі СG ;  Державні інвестиції G I ;  Трансферні платежі Тr ;  Відсотки за державними боргами N

Державний борг - це загальна сума, на певний момент, непогашених позик, отриманих державою для фінансування дефіциту бюджету та інші визначені законодавством цілі, невиплачених відсотків за обслуговування цих позик, а також наданих гарантій за зобов'язаннями інших державних структур.

Внутрішній державний борг – заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, які випущені її урядом.

Зовнішній державний борг – це заборгованість держави перед іноземними громадянами, фірмами,урядом та міжнародними фінансовими організаціями.

57. Посткейнсіанські моделі економічного зростання.

Посткейнсіанська модель економічного зростання Дж. Робінсона

Основні положення

1. Однофакторна модель: основним фактором економічного зростання виступає праця.

2. Технічні умови виробництва:

- відсутня обмеженість природних ресурсів;

- технічний прогрес – екзогенна величина;

- змінний фактор – трудові ресурси.

3. Інвестиційна політика базується на життєздатності підприємців.

4. Заощадження здійснюються в основному за рахунок прибутку.

5. Конкурентні умови ринку:

6. Формування ставки заробітної плати залежить від періоду аналізу.

7. Умови формування фінансового ринку:

- стимулююча роль інфляційної політики;

- інвестиції здійснюються за рахунок самофінансування підприємств;

- банки стають посередниками, що підвищує роль процентної ставки.

8. Початковий запас факторів виробництва залежить від:

- виробничих потужностей;

- робочої сили;

- технічних знань.

Економічне зростання визначається:

58. Сучасні моделі економічного зростання.

Розробка теорії зростання здійснювалася представниками різних наукових напрямків в економічній теорії, тому створено безліч моделей економічного зростання.

Модель економічного зростання являє собою абстрактне, спрощене вираз реального економічного процесу у формі рівнянь або графіків.

Сьогодні відомі два типи моделей економічного зростання: неокласичні і неокейнсианские.

Неокласична модель економічного зростання

Неокласична модель економічного зростання спирається на ідею оптимальності ринкової системи, яка встановлюється автоматично за допомогою вільної конкуренції, що створює умови для отримання максимальної корисності. Відповідно до цього моделювалися системи оптимального росту досконалої конкуренції, в які, проте, надалі був введений ряд передумов: необхідність повної інформованості господарських суб'єктів про умови в області пропозиції і попиту, про технічні можливості виробництва на всіх ринках і т.д.

Чарльз Кобб і Пол Дуглас розробили многофакторную модель економічного зростання, що отримала назву виробничої функції або моделі Кобба-Дугласа і згодом вдосконалену в роботах Роберта Солоу, Джеймса Міда, Яна Тінбергена та інших вчених. Неокласичні моделі зростання долали ряд обмежень кейнсіанських моделей і дозволяли більш точно описувати особливості макроекономічних процесів, а економічне зростання розглядали з точки зору взаємозамінних факторів виробництва. У найзагальнішому вигляді виробнича функція раскриваетт.е. передбачається, що при даному рівні технологій обсяг виробництва залежить від кількості вживаних капіталу і праці.

Проте рівень технологій поступово вдосконалюється, і тому в рівняння вводиться фактор часу. Вперше це зробив Ян Тінберген, голландський економіст, лауреат Нобелівської премії (1969), і виробнича функція прийняла такий вигляд:

де Y (t) - обсяг виробництва за період часу t; A (t) - коефіцієнт, що відображає розвиток науково-технічного прогресу за період часу /; Ka (t), LP (f), № (t) - витрати відповідно капіталу, праці, природних ресурсів за період часу г; а, р, у - коефіцієнти еластичності обсягу виробництва відповідно по капіталу, праці, природних ресурсів. Ці коефіцієнти відображають збільшення обсягу виробництва, викликане приростом на 1% відповідних факторів економічного зростання.

Будь приріст ВНП, не пов'язаний з короткостроковими змінами витрат праці або капіталу, прийнято відносити до так званого залишку Солоу. На цей «залишок» припадає 50% приросту ВНП у розвинених країнах в історичній ретроспективі. Неокласична теорія розглядає його як результат дії екзогенного, тобто абсолютно незалежного від економічної системи, фактора - технічного прогресу. Можна було б прийняти таке спрощення, але воно має два серйозних вади. По-перше, в неокласичної схемою неможливо побачити причини самого технічного прогресу, оскільки він абсолютно не залежить від рішень економічних суб'єктів. І, по-друге, за допомогою цієї теорії не можна пояснити великі відмінності у величині залишку Солоу у країн з однаковим рівнем розвитку техніки. Іншими словами, величезна роль у неокласичної теорії відведена зовнішньому чиннику, дія якого дуже слабо вивчено.

Р. Солоу обмежився розглядом рівноважного економічного зростання, який характеризується рівномірним і однаковим збільшенням ендогенних макроекономічних параметрів.

Однак за допомогою запропонованої цим ученим моделі можна провести і аналіз оптимального рівноважного зростання, який характеризується максимально можливим рівнем споживання. Норма накопичення капіталу, що забезпечує рівноважний економічне зростання з максимальним рівнем споживання, називається оптимальною нормою ілізолотой нормою накопичення капіталу, яка визначається за «золотим правилом» Є. Фелпса.

Отже, величина національного доходу може зрости і в зв'язку з ростом витрат капіталу, праці, і в зв'язку з якісними змінами: зростання кваліфікації зайнятих, інновації, вдосконалення організації виробництва, зростання освіти в цілому в масштабі суспільства і т.п. Сенс введення нового параметра пов'язаний з тим, що зростання випуску в епоху НТР може бути викликаний не тільки (і не стільки) збільшенням витрат, а якимись іншими, «невловимими», у вигляді приросту праці і капіталу, факторами. Особливу увагу зарубіжними та російськими вченими приділяється показнику, який у різних підручниках і монографіях має різні назви: «показник технічних змін», «зміна в ефективності виробництва», «індекс ефективності» і навіть «міра нашого невідання». Останній вираз нерідко визначається як «залишок Абрамовітца» на ім'я американського економіста М. Абрамовітца, що досліджував цей тип виробничої функції в середині 1950-х років. Подальший аналіз виробничої функції з урахуванням технічного прогресу пов'язаний з іменами таких американських економістів, як Р. Солоу, Дж. Мід, Е. Денисов та ін