27. Вокалізація фонем /л/,/в/ внаслідок занепаду зредукованих.

Заміна [л] на [у]( тут має бути «у» нескладове). Вона відбулася у сполуках [ъл], [ьл] внаслідок занепаду зредукованих у позиції між приголосним: вълкъ — во[у]к, шълкъ — шо[у]к та в колишніх дієприкметниках минулого часу в абсолютному кінці слова: йшолъ — йшо[у], игралъ — гра[у]. Писемні пам'ятки це явище відображають із XV ст., хоча вимова звука [у] була притаманна живій мові значно раніше. Заміна білабіального [w] на [у]. Коли [w] уживав- ся на початку слова перед приголосним чи в абсолютно- му кінці слова, він зберігав осібну артикуляцію, пере- творюючись на [у]: въскхъ —> [ý]cix, домовъ —» домі[у]. Цей процес почався з другої половини XI ст.

28. Походження голосних фонем в українській мові.

Праіндоєвропейска мова мала довгі і короткі голосні, проте на вже ранньому етапі праслов’янської мови це протиставлення було втрачено: «о» довге + «а» довге – втрачали свою довготу і давали звук «а» звичайної тривалості; «а» коротке + «о» коротке – давали звук «о» ; «е» довге + «е» відкрите широке давали звук «е», який згодом перейшов у «е» відкрите широке; «е» коротке – перейшло в «е» звичайної тривалості ; «і» довге – в звичайне «і» ; «і» коротке в зредукований «ь» ; «u» довге – в звук «и» ; « u» коротке – в зредукований «ъ». В першій половині 10 століття в старослов’янській мові почався процес занепаду зредукованих і завершився в кінці 11 століття. Формування системи вокалізму української мови пов’язано також із монофтонгізацією дифтонгів в кінці слова або перед наступним приголосним. Якщо дифтонгічна сполука містила голосний переднього ряду, утворювався носовий голосний « ен»(юс малий) ( не маю знаків для позначення, сподіваюсь зрозумієте що тут має стояти), якщо голосний заднього ряду, то «он»( юс великий). Носові голосні завершують процес деназалізації всередині 10 століття. На місці носового «он» витворився голосний «у»

29. Історія шиплячих приголосних в українській мові..

Усі шиплячі в давньоруській мові були м’які. Укр. мова їх м’яко'і вимови не зберегла. Вони в ній стверділи. Їx депалаталізація здебільшого пов’язана з іншими фонетичними процесами, а саме: а) із занепадом після них слабкого [Ь]: nos/ob -»ніж, ночь -› ніч, страшное -› страшно; б) зміною [e] B [o]: ж’ена -› жона; в) із депалаталізацією приголосних перед [e]; г) із пересуванням артикуляції голосного переднього ряду [i] в напрямі до [и]. За аналогіею стали вимовлятися твердо шиплячі й перед [a] іншого походження та перед [y]. Перед еекундарним [i] з [e], як i подовжені шиплячі, що утворилися внаслідок асиміляці'і в групах [ж'j], [ч’j], [m’j], a також перед [i] аналогійного походження в сучасній укр. мові здебільшого вимовляютъся як приголосні напівпом’якшені, тобто їх депалаталізація в такій позиції загальмувалася: ж’інка, ч’ітко, збіж’:а‚ розкіш’:у. Депалаталізація шиплячих у різних фонетичних умовах i, певно, в різних діалектах відбувалася не одночасно. Перед колишнім [ь] та перед [o] з [e] шиплячі, звичайно, стверділи раніше, ніж в інших позиціях. У багатьох Пд-Сх говорах зберігається м’якість шиплячих перед [a] з [ё] в іменниках типу лоша, курча та в діесловах третьої особи множ. типу біжать, спішать: [лош’а1‚ [курч'а]‚ [біж'ат’], [леж'ат’ъ [сп’іш'ат’]. Очевидно, тут діє аналогія до іменників типу теля, орля та дієслів типу ходять, стоять. У багатьох Пд-Сх та в Пнлівобережних говорах зберігаеться м’якіеть вимови [ч] при твердій вимові [ж] і [ш]: [ч’асто], [курч’а], [ч’исто], [п’іч'ка]. Це свідчить, що приголосні [ж’], [ш’] де палаталізувалися послідовніше, ніж [ч']. Староукр. пам’ятками ствердіння шиплячих свідчиться написанням ъ, ы після літер на їх позначення ще з XIV ст.