63. Місцеве положення про поземельний устрій селян губерній Лівобережної України 1861 р., його структура та зміст

Правову основу селянської реформи 1861 р. в Україні становили як спільні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і низка спеціально призначених для українських губерній указів і постанов. 19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІ підписав Маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювались загальноімперські “Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності”, “Положення про викуп селянами їх садиб та польових угідь” та ін. Для більшості місцевостей України з родючою землею встановлювались невеликі селянські наділи. У 3 місцевих положеннях, дія яких поширювалась на українські губернії, відбилась специфіка відносин між поміщиками і селянами, що історично склалась у різних районах України. Так, Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська губернії, а також ті повіти Харківської і Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, підпадали під дію “Місцевого положення про поземельний устрій селян, оселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських”. Губернії, на які поширювалось це положення, поділялись на 3 основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степову; а смуги поділялись на місцевості, для кожної з яких встановлювався розмір наділу на ревізьку душу, у який входили присадибні ділянки, орні і сінокосні землі та пасовиська. Для губерній Південної України передбачався єдиний указний наділ, розмір якого у різних місцевостях становив 3-6,5 десятин на ревізьку душу. Розміри наділів у повітах Харківської губернії були вищими: 3-4,5 десятин, і нижчими: 1-1,5 десятин. Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, а також, якщо після виділення селянам землі у їх колишнього поміщика залишалось на Лівобережжі менше 1/3, а на Півдні – менше ½ земельних площ, які належали йому до 1861 р., то він міг відрізати у селянина надлишок на свою користь. Такий же конфіскаційний характер мало і “Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, оселених на поміщицьких землях в губерніях малоросійських: Чернігівській, Полтавській та частини Харківської” – в основу наділення селян землею був покладений принцип спадково-сімейного землекористування: земля розподілялась у межах сільської общини не за зрівняльним принципом з періодичними переділами, як це відбувалось при общинній формі землекористування, а на основі сімейних ділянок, які складались із садиби і польового наділу або лише із садиби. Вищий наділ на душу залежно від місцевості становив 2,75-4,5 десятин, а нижчий – ½ вищого. У Лівобережній Україні поміщики отримали право на зменшення наділів селян, заміну їх угідь, перенесення їх садиб та інші обмеження селянського землекористування.

64.Місцеве уложення про поземельний устрій селян губерній правобережної України 1861 р.. Ст-ра та зміст волинь київ поділля

 19 лютого 1861 p. імператор Олександр II підписав Маніфест про звільнення селян з кріпосної залежності. У ньому, а також у «Загальному Положенні про селян, що вийшли з кріпосної залежності» та трьох «Місцевих положеннях про земельний устрій поміщицьких селян» регулювались безпосередні стосунки між землевласниками і селянами, зумовлювалось обов'язкове наділення селян як садибою, так і польовою землею.

Для Правобережної України (Київська, Подільська, Волинська губернії) було розроблено «Місцеве Положення про поземельний устрій селян, оселених на поміщицьких землях у губерніях Київській, Подільській і Волинській», яке обґрунтовувало право селян на підприємницьку й іншу діяльність, конкретизували розміри душевих наділів, їхню викупну вартість тощо.

Місцеві положення визначили досить помірні розміри селянських наділів. Для Правобережної України зберігався наділ у межах 4,5-9,5 і більше десятин, одержаний селянами ще під час інвентарної реформи 1847-1848 pp. Під час реформи в кожному поміщицькому маєтку вводилася інвентарна книга, в якій фіксувалися розміри наділів, а також норми панщини та інших селянських повинностей. Визначав ці норми сам поміщик, вся земельна власність якого залишалася недоторканою. Тепер відповідно до даного Положення за селянами визнавалося право на одержання повного інвентарного наділу. В тому разі, коли фактичний наділ був меншим за інвентарний, селянам дозволялося подавати мировому посереднику клопотання про повернення в їхнє користування відрізаної поміщиком мирської землі. Однак цю можливість селянам реалізувати було далеко не просто: по-перше, клопотання приймалися тільки від імені всього сільського товариства; по-друге, була потрібна наявність певних доказів про зменшення поміщиками розміру інвентарного наділу. Спір остаточно вирішувався губернським з селянських справ присутствієм.

За цим Положенням повинності у Правобережній Україні були декілька вище, ніж на Лівобережній Україні.

Отже, за Місцевим Положенням 19 лютого 1861 р. для Правобережної України фактично зберігалася стара система землекористування – інвентарні розміри мирської землі не змінювалися, а десятина присадибної землі оцінювалася у 102 руб., але обов’язкового викупу за сприяння держави так і не було здійснено.

У 1863 р. з питань провадження селянської реформи у Правобережній Україні було видано додатково ще близько 10 законодавчих актів.